Із тих, хто не зрадив  свою безсмертну душу

Із тих, хто не зрадив свою безсмертну душу

Новина про ювілейний вечір Ганни ДЕНИСКО (АНТИПОВИЧ) «Її слова – крилаті птахи Волі» вже обіцяла непересічну подію, адже йдеться про особистість, яка для полтавської інтелігенції уособлює і найавторитетнішу журналістику краю, і найвідданішу та найпослідовнішу працю на ниві нашого національного відродження. Тож не дивно, що бажаючих доєднатися до творчої зустрічі у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського зібралося стільки, що ледве вдалося всіх розмістити.
Телекамери, фотоапарати, багато десятків уважних очей… Усі ці спалахи й погляди лише увиразнювали одну з головних рис ювілярки – її шляхетну скромність, її непричетність до категорії тих людей, яким властиво грітися у променях своїх здобутків. Схвильована, зворушена, вона непомітно для всіх перетворила присвячене до свого сімдесятиліття дійство на свято героїв своїх публікацій, на оду рідному українському слову.
У колі давніх друзів, з якими пліч-о-пліч пройдено сотні доріг, заслужений журналіст України, поетеса, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреат обласної премії імені Петра Артеменка та «просвітянської» премії імені Симона Петлюри Ганна Дениско презентувала дві нові книги: «Про що гомонить Соборний Майдан» та «Ми з ними – в одному човні. Оповідки про тварин».

«Їх треба зберегти для історії»

Те, якою непростою справою було втілити в життя задум про книгу на основі газетних публікацій різних років, найкраще зрозуміють, за словами Ганни Дениско, її колеги-журналісти, які також починали свою працю у «докомп’ютерній ері», а значить, мають «на пам’ять» стоси пожовклих від часу вирізок із газет та гори підшивок. Власне, колосальне завдання із бібліографії всього творчого доробку Ганни Іванівни так і не завершене, осилити вдалося «архів» лише трьох видань – «Молодь України», «Полтавський вісник» та «Полтавська думка», в яких набралося близько п’ятисот її авторських матеріалів.
За класичним підходом їх можна було б структуризувати за жанрами, іншими особливостями. Утім для майбутньої книги ювілярка відібрала публікації, як сама каже, простішим способом: перше, що потрапляло із загромаджених газетами стелажів до рук, мало відповідати головному критерію – актуальності в дні сьогоднішньому. Відкриває нове видання розділ із красномовною назвою «Ті, що не зрадили свою безсмертну душу».
– Це інтерв’ю та розповіді про тих людей, які, як я кажу, не зрадили свою безсмертну душу. Вони надзвичайно різні – за віком, професіями… Починається книга з інтерв’ю Феодосія Рогового, з яким ми говорили ще в 1990-му, до проголошення Незалежності. Друге інтерв’ю – із Нілою Крюковою, воно належить до тих, які й спонукали мене до думки все це зібрати, – щоб озвучені цими прекрасними людьми факти, спогади не забулися. Їх треба зберегти для історії.
У згаданому інтерв’ю з народною артисткою України, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Нілою Крюковою, життя якої, до речі, певний час було пов’язане з полтавською сценою, постає знакова історія з 1981 року. Ім’я геніальної української поетеси, воістину совісті нашої нації Ліни Костенко для сатрапів Кремля ще залишається в «чорних списках», а Крюкова вже працює над постановкою моновистави «Маруся Чурай» – і їй перешкоджають, і з неї знущаються. Кульмінацією гостросюжетних подій стають три ляпаси, які Ліна Костенко дає директору Київської філармонії, – за Марусю, за Нілу й за себе. Порушену проти поетеси справу згодом спустили «на гальма», а Києвом гуляли захоплені перекази про той вчинок по-справжньому незалежної особистості.
У цьому ж розділі книги Ганни Дениско – особливий для авторки матеріал про рідну їй людину, чиє життя уособлює гірку долю понівеченого українського селянства; про незламного політв’язня, «справжнього козака» Леоніда Рябченка; про нашого земляка в діаспорі, українського письменника, літературознавця, педагога Дмитра Нитченка, який плекав на чужині українське шкільництво…
Зворушливо, що багато героїв журналістських матеріалів Ганни Іванівни були присутніми на презентації книги – і голова обласного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка, український радянський дисидент Микола Кульчинський, з яким авторку поєднують десятиліття спільної праці, і спортсменка Клара Бакань, і полтавський бард Юрій Трейгель, у виконанні якого прозвучав, зокрема, й пронизливий «Український романс» на поезію Ганни Дениско, присвячену пам’яті героїв-крутян.

Майдани свободи

У другому розділі презентованої книги вміщена публіцистика, яка є «дзеркалом» багаторічної журналістської боротьби Ганни Іванівни із свавіллям можновладців і всеядністю обивателів.
– Я не могла обійти й те, що ціле життя тут, у Полтаві, робила – воювала з різними шварцбардами й шкуродерами. На жаль, ця боротьба триває і досі, вже в новій фазі. Ознаки в неї, наприклад, такі: сидять бабусі біля будинку й дивляться на розташовану навпроти маєтність одного відомого полтавського олігарха, сидять і… лають олігархів. Говорять про них так, ніби всі вони живуть у Києві, в Америці, ще деінде, але тільки не в Полтаві. За місцевих олігархів вони голосують. Бо ж вони їм – то аптечку, то гречку…
До останнього, третього, розділу видання увійшли дорогі для авторки есеї. Перший із них – «Шумлять тополі» – присвячений пам’яті загиблого на фронтах Другої світової війни дядька Ганни Іванівни. Це, власне, той шкільний твір, який свого часу й визначив її дорогу в журналістику, бо ж талановиту юнку помітили та запросили на роботу до зіньківської районки. Рік практичного досвіду допоміг усміхнутися своїм дитячим мріям про пригодницьку вулканологію і цілеспрямовано вирушати за журналістською освітою до древнього міста Лева. Душа вже була посвячена на служіння Слову, а сумлінню боліло все, що довелося побачити по інший бік життя комуністичних трибунів району – поза їхніми з’їздами й гаслами. Там усуціль панували лицемірство і самодурство, підступність і невігластво… Юній газетярці потрібна була справедливість, немов повітря.
Окремо Ганна Іванівна зупинилася під час презентації на назві видання – «Про що гомонить Соборний Майдан». З його обкладинки «дихає» настрій полтавського Євромайдану 2013 – 2014 років, світиться аура «території честі, совісті, гідності». Утім ці одухотворені поривом людей до волі світлини фіксують сучасне продовження тих подій, до яких читачів повертає Ганна Дениско:
– Це розповідь про події, які відбувалися навесні 1917 року, коли вперше в Полтаві безборонно святкували чергові роковини Тараса Григоровича Шевченка, коли священики заговорили українською мовою, коли полтавці стояли під національними прапорами, у народних строях. Гімназисти, майбутні військові… То незабутні події сторічної давнини. І вони дали назву цій книзі.

Принцип – не підлаштовуватися під обставини

Вела творчий вечір Ганни Дениско завідувач відділу обслуговування користувачів найголовнішої обласної книгозбірні Ніна Климко. Її розповідь сягала й цікавого родоводу ювілярки, й творчих шляхів, якими йдуть нині по життю сини та онуки Ганни Іванівни, й світлої пам’яті Георгія (Юрія) Антиповича – її чоловіка, письменника, журналіста, чия праця була пов’язана, зокрема, і з «Зорею Полтавщини». Із світлин, які демонстрували у відеопрезентації, на ювілярку дивилися її молоді й прекрасні батьки, дідусі, бабусі (у кожного покоління – свої гіркі втрати, завдані голодоморами й війнами), а із залу маму підтримував молодший син, український письменник Тарас Антипович.
Оплесками аудиторія зустріла надзвичайно теплу цитату з щоденників незабутнього Олеся Гончара, у якій він відгукнувся на одну зі статей Ганни Дениско в газеті «Радянська освіта» словами про «рідкісно ясний розум» і «красиву душею людину».
Сторінка за сторінкою «гортали» друзі й шанувальники творчості Ганни Дениско її насичений працею, боротьбою і любов’ю до Слова життєпис. Ішлося і про діяльність у «чорноволівському» Народному Русі, і про заснування та очільництво Полтавського осередку «Союзу Українок», копітку роботу в «Полтавських єпархіальних відомостях» Полтавської єпархії УПЦ КП та «просвітянському» «Нашому слові», видання власних збірок повістей, нарисів, поезій та редагування численних творів інших авторів, які добре знають, якого високого ґатунку набуло їхнє слово завдяки огранці Майстра.
Події Помаранчевої революції, Революції Гідності також стали частинами і життя, і серця Ганни Дениско. Та й чи могла б вона опинитися осторонь, якщо ще за радянських часів мала мужність не миритися з неправдою, не підлаштовуватися під обставини: попри те, що вдома було троє діток, принципова журналістка 1987 року написала заяву на звільнення і пішла шукати хоч якої шпарини в тому заідеологізованому божевіллі, де б можна було не кривити душею.

Два духовних крила

– «Ті, що не зрадили свою безсмертну душу» – цей вислів повною мірою стосується і Ганни Дениско. Тому що дуже було нелегко зберегти свою душу в ті роки, – сказав на презентації Микола Кульчинський. – З часів її роботи в «Нашому слові» я переконався, що кращого знавця української мови, з таким дивовижним відчуттям її глибини і краси, в Полтаві немає. Завдяки цій книзі я познайомився з багатьма людьми, яких ніби й знав, але по-справжньому відкрив у матеріалах Ганни Дениско. Її «Як стати апостолом» – це взагалі один із найкращих текстів, які я читав, про наше селянство.
– Багато хто з нас учився на статтях цієї журналістки патріотизму, людяності, розумінню життя. Особисто я стежив за її творчістю ще з часів «Комсомольця Полтавщини», потім – у «Полтавському віснику», «Полтавській думці». І по-справжньому переживав кожну її статтю, – розповів заступник директора Державного архіву Полтавської області Тарас Пустовіт.
– Важко сказати, чи більше журналістка Ганна Дениско, чи більше письменниця. Очевидно, це її двоє духовних крил, – поділився міркуваннями ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, доктор філологічних наук Микола Степаненко. – На мій погляд, майстерність цієї жінки полягає у виписуванні журналістського діалогу. Це неймовірно складно: передати чиюсь думку, цілком зберегти обличчя людини, якій вона належить, і водночас надати цій думці такого звучання, щоб вона приваблювала. Свій текст створити значно простіше: ти виходиш з чистим аркушем на розмову з Богом, зі світом, з проблемою. А в чужу думку потрібно зануритися. Це надзвичайно складно. Таких журналістів у нас мало. Я знаю Миколу Славинського і Ганну Антипович. Вони – майстри цього жанру.
***
Наприкінці творчого вечора Ганна Дениско ознайомила аудиторію також із книгою «Ми з ними – в одному човні. Оповідки про тварин». Це колективна збірка, до якої увійшли твори (публіцистика, вірші, казки) й Ганни Іванівни, й багатьох друзів, колег, рідних ювілярки. Із приємністю, зізналася вона, з’ясувала, що в її середовищі немає байдужих до тварин. Утім вміщені в збірці твори про домашніх улюбленців чи лісових мешканців розповідають і про людей – ми ж справді в одному на всіх світі-човні.
Книгозбірні імені І. П. Котляревського та бібліотекам області Ганна Дениско подарувала 65 екземплярів видання «Про що гомонить Соборний Майдан» та 70 примірників збірки «Ми з ними – в одному човні…». У перших читачів попереду – цілий світ відкриттів, які навчать гордості за свій незламний народ і любові до всього живого на цьому світі.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий