Щойно зустрівши свою шістдесяту золоту осінь, доктор філологічних наук, професор, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Микола Степаненко запросив усіх своїх друзів на творчий вечір “Із засіву – благословилось”. Зустріч проходила у Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка, і численне товариство, що зібралося там, – то справді його друзі, бо такими є колеги, учні, наставники, однодумці й навіть опоненти ювіляра, наголошував він сам. А лейтмотивом промовців було зізнання в тому, що це їм пощастило зустріти на своєму шляху талановитого педагога, науковця, письменника, українця-патріота, яким усі знають Миколу Івановича Степаненка.
Вітаючи ювіляра, голова облдержадміністрації Валерій Головко наголосив, що такі подвижники тримають небо на плечах, завдяки їм ми сьогодні відроджуємо, відновлюємо нашу справжню Україну.
До Полтави того дня приїхало чимало науковців із Києва, Харкова, Черкас, Дніпра та інших міст України, щоб привітати Миколу Івановича, висловити своє захоплення його багатющим доробком і дати йому щонайвищу оцінку, подякувати за співпрацю. Викладачі Полтавського педуніверситету у своїх виступах склали своєрідний огляд літературно-наукового доробку професора Миколи Степаненка: узагальнивши, розділили його на десять віх і змістовно розповіли про кожну з них.
Доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко у своєму виступі наголосив:
– Микола Іванович належить до першого ешелону тих українських вчених, які на своїх теренах несуть ідею українськості – негаласливо, послідовно, день у день у своїй праці, у своїй оцінці всього, що відбувається навколо. Мало кинути клич, мало сформулювати ідею – треба мати силу і бажання їх втілювати. Микола Іванович – і мовознавець, і літературознавець, і журналіст – та він просто Степаненко, і в цьому імені вже все! Для мене цілком закономірні й очікувані його праці – про найдивовижніші імена і постаті в літературі, події. Здається – місцеві, а насправді вони загальноукраїнські. Високий академізм, відповідальність за ті ідеї, які він обстоює, непоступливість (на засіданнях вченої ради він відстоює їх), а разом із тим толерантність – він готовий зрозуміти навіть помилки того, хто щось не доробив, готовий щось підказати, допомогти.
Упродовж вечора вітання звучали також з відеоекрана, записані заздалегідь. І одним із таких було звернення до іменинника дружини незабутнього Олеся Гончара, Валентини Данилівни. А вже переданий нею подарунок – ікону Пресвятої Богородиці із сімейної колекції – вручив Миколі Івановичу архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір.
– Це такий щемливий, священний, неповторний момент – для мене велика честь – передати ікону від родини Олеся Терентійовича Гончара Вам – людині, яка народилася під Покровом Пресвятої Богородиці. Я вважаю, що ця дія є знаком Божим: Богородиця благословляє Вас ще багато років творити добро на нашій українській землі, плекати нашу мову, виховувати ще багато поколінь справді українолюбців. Сьогодні тут лунали абсолютно правдиві слова про Ваш талант – про те, що Бог обдарував Вас незвичайним талантом. Але Ви його не просто отримали – Ви його примножили стократ своєю працею і працелюбністю. Усі звання, ступені, нагороди – це зовсім не те, до чого Ви прагнули, Ви просто працювали і заслужено їх отримували. Ви працювали у винограднику Господньому – у церкві Христовій, бо, люблячи українську мову, українське слово, Ви не могли обрати іншу церкву, а обрали саме українську, Київського патріархату. Причому в той час, коли належати до неї – то був подвиг, бо ж пригадую, що із міністерських стін лунали посили про те, що обрали Ви “не ту церковь”… Але Ви йшли тим шляхом, яким благословив Господь, – сказав владика Федір.
Молитву “Надіє моя, Богородице…” ювіляр проговорив, уже тримаючи ікону, уже стримуючи сльози розчулення.
Дуже багато щедрих віншувань звучало на вечорі – вітали Миколу Степаненка його земляки із Оржицького району, цілі делегації з Диканського, Лохвицького районів, керівники творчих організацій, департаментів обласної держадміністрації, органів освіти, журналісти, творчі колективи й митці. А ще – друзі шкільної й студентської юності, учні й наставники. Вітав і ще один гість із Києва – колишній голова Полтавської ОДА Валерій Асадчев.
Могутнім завершальним акордом вечора став виступ і “Многая літа” від університетського народного хору “Калина”. На цій високій ноті Микола Степаненко дякував усім, хто прийшов його привітати:
– Тут зібралися друзі… За Олесем Гончаром повторюю сьогодні: спасибі Богові, що народився українцем, що послав мене у таку величезну, таку багату, до кінця не пізнавану царину людського буття, як мова. Я радий з того, що ви всі сьогодні перейнялися й пересвідчилися, що консолідуючим чинником будь-якого народу є його мова… Без мови немає життя.
І додав, що він сьогодні “мандрував у молодість”, і коли довелося б пройти цей шлях знову, то так само зробив би три речі: обрав би навчання в Кременчуцькому педучилищі, став би філологом і вибрав би свою Ніну Степанівну за дружину – друга й однодумця. І ще наголосив:
– Прошу усіх вершити подвижницьку справу – домогтися того, щоб українська мова заполонила всі сфери буття, хай вона живе й процвітає!
Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”