“Я” І РОМАНТИКА: розпуття Олександра Довженка

“Я” І РОМАНТИКА: розпуття Олександра Довженка

Біографію Олександра Довженка можна писати як історію мистецького самоствердження за найнесприятливіших обставин: свобода вибору була вкрай обмеженою, нагляд видавався всеохопним, а від конкретної особистості нестак і багато ніби залежало. А проте життєписи найвидатніших українських митців першої половини XX століття засвідчують, що моделі достосування до тоталітарного соціуму кожен розробляв по-своєму і що в кінцевому підсумку творче самоздійснення (здебільшого неповне, усічене, порівняно зі сподіваннями, породженими блискучим дебютом, хай то будуть “Сонячні кларнети”, “Звенигора” чи “Дівчина з ведмедиком”!) залежало від чуття свободи, перш за все навіть не житейської, суспільної, а внутрішньої свободи думати і писати. Здається, що поетам велося трохи легше, аніж прозаїкам чи драматургам: поодинокі добрі вірші майстрів у кожній збірці майже контрабандно з’являлися поруч із соцреалістичними паротягами, тоді як роман, п’єса чи кіносценарій не могли постати не лише з огляду на цензуру, але й з причин концептуальних, адже тут ішлося не про фіксацію миттєвого переживання, настрою, а про філософське й психологічне осягнення епохи, яке попросту паралізувалося рамками соціалістичного реалізму.

Покоління, до якого належав Довженко, уже пробували цілковито підставово називати петлюрівським, уенерівським, воно формувалося й дорослішало на хвилі піднесення національних визвольних змагань. У радянській автобіографії славетний кінорежисер покірно й скрушно самознищувався, твердячи, що, мовляв, “увійшов у революцію не тими дверима” (схожою фразеологією послуговувалися його найвидатніші ровесники, згадати хоча б, як журився в мемуарній “Мандрівці в молодість” Максим Рильський, бо в юності робив вибір, не маючи “ані сейсмографа, ні доброї антени”, щоб розпізнати велич радянської дійсності). Щодо двадцятитрьохлітнього Сашка Довженка, то він виборював Україну зі зброєю в руках, добровольцем петлюрівського війська. Цей вибір визначався, очевидно, ще в дитинстві, родинним оточенням (принаймні поодинокі натяки знайдемо і в “Зачарованій Десні”, і в щоденнику), а згодом самою атмосферою 1917 року, пафосом велелюдних київських маніфестацій. Автобіографічна кіноповість засвідчує травматичну складність осягнення національно-культурної ідентичності – і в цьому зв’язку золотий гомін українського відродження сприймався як обіцянка миттєвого зцілення. У контексті постсталінських п’ятдесятих і обнадійливо-ліберальних ніби шістдесятих неймовірно актуально звучав діалог, переказаний простосердним оповідачем-дитиною:
– Тату!
– Що, синку?
– Що там за люди пливуть?
– То здалека. Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.
– А ми хто? Ми хіба не руські?
– Ні, ми не руські.
– А які ж ми, тату? Хто ми?
– А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько. – Прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой… мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось.
(До того ж ці розмови, зафіксовані чіпкою хлопчачою пам’яттю, майже дослівно відтворені потім і в щоденнику: батько не знав, до якого народу він належав, як не знали і всі, з ким він дружив, з ким працював до революції. Руські люди, проте, в його були окремі. По Десні сплавляли плоти з Орловщини.
– То руські.
– А ми які? – питали ми, тоді ще малі діти.
– Ми які? – перепитував батько, не знавши, що одповісти, але смутно почуваючи якусь важку і прикру пелену на своїх очах. – Ми мужики… Хлібороби ми, прості собі люди, одним словом, мужики, й квит.
Ми примовкали. Мовчав далі й батько. Він міг би для нашої національної свідомості добавити, що ми “хохли”, але він не любив сього образливого слова. <…> Ми були єдиним народом в Європі, не знавши, хто він.)
А вже перший вихід “у люди”, контакт із владою обернувся принизливою й брутальною демонстрацією упослідженості всього рідного, звичного, свого – і відкрив існування чужої, ворожої реальності, з якою не можна не рахуватися. Учитель видався майбутньому першокласнику “паном”, і мовою він послуговувався-таки панською:
“– Это твой? – спитав він батька, зиркнувши на мене з-під окулярів утомленими очима.
– Так, звиніть, се мій хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький, – відповів батько тихим чужим голосом, смиренним, як у церкві.
– А как зовут?
– Сашко.
– Тебя не спрашиваю. Пускай сам ответит, – сказав тоном слідчого учитель і знову прохромив мене своїм сірим оком.
Я мовчав. Навіть батько, і той якось трохи злякавсь.
– Ну?
Я вчепився одною рукою в батькові штани. <…>
– Сашко, – прошелестів я.
– Александр! – гукнув учитель і невдоволено глянув на батька.
Потім знов перевів на мене очі і задав мені найбезглуздіше і найдурніше запитання, яке тільки міг придумати народний учитель:
– А как зовут твоего отца?
– Батько.
– Знаю, что батько. Зовут как?!
<…>
– Не развитый! – промовив нерозумний учитель. Ми з батьком пішли геть”.
Це був голос Влади як такої, хоч і йдеться про наймізернішого її представника. Ті самі застрашливо-зверхні, тільки що стократ грізніші, інтонації звучатимуть за кілька десятиліть з уст, скажімо, Лаврентія Берії, котрий на засіданні сталінського Політбюро вимагав “вправить Довженке мозги”. До того ж тут ідеться про подвійну, а відтак особливо тяжку травму, бо дитина стає свідком приниження свого батька.
Стратегія Довженкового автобіографічного письма особливо цікава у зв’язку з тим, що, як митець, він повсякчас намагався вибудовувати альтернативний сценарій, давати змогу своїм автобіографічним персонажам зробити інакший вибір, аніж зробив сам автор. Первинні психологічні травми, спричинені втратою ідентичності, від якої зосталося, отже, тільки “званіє”, поглибилися після національної катастрофи 1919 року, арешту й необхідності повсякчас доводити свою лояльність щодо неприйнятного режиму. Весь радянський міф Довженка – романтичного співця соціалізму розпадається вдрузки у насвітленні епізодів його реальної біографії.
Маємо “справу № 112” Надзвичайної Комісії Волинської губернії від 27 грудня 1919 року:
“Орловский В. Г., Довженко А. П., Кучеришко О. А. поступили добровольно в Петлюровскую Армию Украинской Народной Республики и выступили активно с оружием в руках против Советской власти, причем при аресте у них были обнаружены подложные документы, свидетельствующие о том, что они явились на территорию Советской Республики для того, чтобы проживать нелегально.
А ввиду того, что они перешли на территорию Советской Республики после окончательного разгрома остатков Петлюровской Армии, поляков Красной Армией и в установленный срок появились не в Советском учреждении для регистрации, признать их врагами Рабоче-Крестьянского правительства, перебравшимися с неизвестными целями, и заключить их в концентрационный лагерь. Но ввиду запроса о них Губнаркома Коммунистов-Боротьбистов приговор до выяснения существа вопроса в исполнение не приводить”.
Довженко, схоже, служив у тому самому “курені чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського Арсеналу” в січні 1918-го. Фотографія у шапці зі шликом висіла у сосницькій батьківській хаті, про що не забарився повідомити органам старанний інформатор. Згодом фото нібито якийсь час зберігалося в київському музеї Довженка.
Доля Олександра Довженка – це ще один варіант питомої для української історії ситуації генія, народженого в селянській хаті, а відтак приреченого на неймовірні складнощі творчого самоздійснення. Архетипним у цьому ряду постає життєпис Тараса Шевченка, а вже у XX столітті, на тлі модерних декорацій, відбувалося художницьке становлення Павла Тичини, Олександра Довженка, Катерини Білокур… У “Зачарованій Десні” вплив історично значущої культурної моделі виразно помітний. Оповідач малює цілковито згармонізований, майже утопічний світ поза соціумом, зелений, розмаїто заквітчаний яблуневий рай, з якого майбутній митець виносить уявлення про красу й добро. У згоді з архетипним сюжетом наголошено вбогість, аскетизм побуту, відданість хліборобській праці.
У сосницькому оточенні не знайшлося жодного проводиря чи магічного помічника: “в науку” йти не було до кого. Та й далі з освітою не складалося, адже в Глухівському учительському інституті, куди батько послав хлопця, продавши (“відкраяв від серця” – сказано в “Автобіографії”) через втрачену стипендію десятину землі, – жертва неабияка! – готували обрусителів краю, от власне що клонували вчителів-чиновників, на зразок того колоритно представленого в “Зачарованій Десні” прозорливця, що при вступі до школи визнав малого Сашка “нєразвітим”. (В “Автобіографії”, між іншим, згадано про вісімнадцять карбованців, які доплачували вчителям “за обрусіння краю”.) Так що почуття меншовартості від усвідомлення приналежності до нації хохлів-мужиків, котрі назавжди втратили колишню козацьку славу і прирекли своїх талановитих нащадків шукати місце в чужомовних імперських елітах, мусило в студентські роки тільки поглибитися. Аура гетьманської столиці в провінційному містечку все ж якось відчувалася, принаймні ще стояли церкви, з немалими клопотами й зусиллями (міцно будували пращури!) висаджені в повітря аж у другій половині XX століття. Навіть у підрадянській “Автобіографії” згадано, що всупереч офіціозним настановам інститутська молодь читала “українські книжки”: “Це був “Літературно-науковий вісник” і газета “Нова Рада”, що видавалися, здається, у Львові і читалися у нас потай від педагогів як щось рідне, але заборонене”. Довженко суто стильовими засобами намагається применшити значення читаної наївними, мовляв, молодими людьми “неправильної” з точки зору радянського цензора періодики; думаю, і назви “Рада”, яка виходила з 1906 до літа 1914 року і якою захоплювався глухівський студент, та “Нова Рада”, що постала вже у часи УНР, він сплутує свідомо, аби підкреслити нетривалість шкідливих ідейних впливів. Між тим це важливе особисте свідчення про вплив чикаленківської газети, навколо якої формувалося середовище майбутніх творців української держави; і то, як бачимо, йдеться не лише про майбутніх лідерів УНР, згуртованих навколо редакції, але й про ширші кола національно свідомої інтелігенції. (Подібна стильова гра як функція внутрішнього редактора виявляється і в твердженні, що й 1917 року через “відсутність нормальної, здорової політичної освіти” “про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок”. Остання фраза, до речі, алюзійна щодо новели Хвильового “Заулок”, героїня якої нечітко розрізняла Маркса-видавця і Маркса-автора.)
По закінченні інституту перед молодим педагогом слався уторований поколіннями шлях. Адже чимало наших класиків XIX віку займалися писанням як таким собі екстравагантним – хоч і не завжди цілковито безпечним – хобі. Пантелеймон Куліш багато років працює як державний службовець; Панас Рудченко здобуває в Полтаві високий чин дійсного статського радника; Іван Тобілевич успішно торує кар’єру в Єлисаветградському поліційному управлінні (внаслідок його звільнення, як писав Іван Франко, “Росія стратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого”); Михайло Коцюбинський скніє в Чернігівському статистичному бюро… Чи не найпоширенішим варіантом “легалізації” літератора було якраз учителювання: Костомаров, Глібов, Нечуй-Левицький, а вже при початку нового віку Зеров, Рильський, Тичина… Творчості віддавався хіба вільний від основного заняття час. До того ж вона була напівзабороненою, переслідуваною – звідси ореол мученика за ідею, народного заступника, бунтаря. Де вже там дбати досконалість форми, коли адресатом, ідеальним реципієнтом за визначенням вважався напівграмотний селянин. Як і багатьом його ровесникам, революція відкрила Довженкові неймовірні, тим паче у порівнянні з його житомирським учительським побутуванням, перспективи, усі ті можливості, що з’являються лише в національній державі, а не в змарґіналізованій колоніальній культурі. Дружина згадувала про особливу наснаженість літа сімнадцятого року: “… пам’ятаю, побачила я його на вулиці – окриленого, радісно збудженого. Він швидко кудись біг, і, не зупиняючись, змахнув рукою, і захоплено вигукнув: “Почалося!” <.. .> Шукаю його очима… І враз ніби електрична іскра пронизує серце – він на трибуні, обличчя його натхненне й бліде… Вітер куйовдить волосся… Зім’ятий кашкет затиснуто в руці, й широкі жести цією рукою роблять його постать ще більш сильною, мужньою… Схвильовано й палко звучить голос…” У Сосниці, де син-студент провів літо 1917-го, набираючись сил після складної хірургічної операції, також вирували мітинги, палкі розмови й зібрання. Петро Семенович Довженко став одним з активістів української автокефальної церкви. (До речі, саме на Чернігівщині цей рух був майже що найпотужнішим.) Діячів УАПЦ в тридцяті роки винищили достоту всіх, ішла цілеспрямована енкаведистська зачистка, і тільки синів авторитет врятував батька. Один з інформаторів, як знаємо зі справи-формуляра, розповідав органам про телеграму з Харкова, яка вберегла Петра Семеновича від репресій. Добродій згадував (утім, хтозна, чи можна йому аж так вірити, бо зрозуміло ж, що зі шкури ліз, вислужуючись) і про антирадянську діяльність Довженка-батька.
За характером Довженко лідер (кіношні колеги згодом незрідка називали свого режисера деспотом), наділений величезною енергією діяч, і він хоче творити історію зі зброєю в руках. Розповіді про уенерівський період його біографії вимушено плутані, уривчасті, закамуфльовані, проте все ж знаємо, що з військами Директорії він відступає до останньої тимчасової столиці Кам’янця-Подільського, аби на цій болючій межі, у безвиході програного збройного протистояння постати перед дилемою: зостатися з переможеними й покинути Україну чи спробувати співіснувати з господарями становища. Це був складний і трагічний вибір цілого покоління, підстави й спонуки конкретних індивідуальних рішень нам відомі навіть і сьогодні дуже поверхово, бо самі історичні обставини вимагали утаємничення й мовчання. Врешті, тут важила не лише ідеологія, не лише колір прапора, адже соціальні й національно-державницькі акценти не так просто було розвести й відокремити. Трагедію розколотого “я” наша література двадцятих років – до її честі! – проаналізувала прискіпливо й сповідально глибоко, і розгортання одної з найважливіших світоглядних та психологічних колізій епохи дало такі вершинні твори, як “Я (Романтика)” Миколи Хвильового й “Патетична соната” Миколи Куліша. Слід згадати в цьому ряду й “Смерть” Бориса Антоненка-Давидовича і безпосередньо (чи безвихідно?) розгублене Сосюрине:
Рвали душу мою
два Володьки в бою,
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще не знаний, невиданий
хист, –
рвали душу мою
комунар і націоналіст.
(“Звенигора” й “Арсенал” також застановляються над цією межовою ситуацією, тільки й політичні, і психологічні акценти у Довженка інакші, аніж у Куліша й Хвильового.) Йдеться про драматичну неможливість (чи про непомірно високу ціну) вибору в тому сенсі, що під який би прапор не стати, до якої б партії не приєднатися, глобальної кризи це воднораз не розв’язує і пожадана цілісність не здобувається. Павло Тичина в якийсь момент відмовився вибирати між різними політичними ідеологіями й закликав приєднатися “до партії, де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі, як один, проти кари на смерть”.
1919 року в Кам’янці-Подільському разом із Сашком Довженком вибирали між Сходом і Заходом багато українських вояків, з-поміж них і майбутні відомі письменники, художники, як-от Борис Антоненко-Давидович і Павло Губенко (якому судилася неймовірна популярність воістину народного гумориста Остапа Вишні), Анатоль Петрицький і Володимир Сосюра, Юрій Липа і Степан Васильченко. Усі ті, хто вибрав Схід, опинилися перед жорстокою неуникненною необхідністю відмовитися від себе колишніх і вибудовувати заново свою радянську (до якогось часу українську радянську, але перший прикметник усе більше втрачав семантичний наголос) ідентичність. Моделі й наміри були різними: тут багато що визначалося і психологічними установками, й страхом (який розростався у двадцяті – тридцяті до масштабів пандемічних), і раціональним розрахунком або на перші ролі в суспільній ієрархії, або на скромне культуртреґерське співіснування на марґінесі, поза політикою… Довженка, пам’ятаємо, арештовують одразу після нелегального переходу кордону, і тільки втручання Василя Блакитного змінило його долю. Про перебування недавнього петлюрівського військовика на посаді “секретаря підвідділу соціального виховання при Губнаросвіті Київщини” (уперше його підпис з’являється 15 червня 1920 р.) згадують колоритно: не задовольняючись канцелярською рутиною, стає своїм у театральному середовищі – чого варта розповідь Варвари Губенко-Маслюченко про присутність… босого представника влади на переглядах у театрі Бергоньє. В цей час, вочевидь, відбувається знайомство з театром Леся Курбаса – вплив його естетики згодом відчутний у режисерських роботах автора “Звенигори” й “Арсеналу”. Якраз 1920-го чи 1921-го освітянський бюрократ знайомиться зі своїм ровесником, учителем і завідувачем Романівської трудової школи Максимом Рильським.
Із секретарювання Довженка несподівано забирають на дипломатичну роботу. Це лише евфемізм шпигунської та “контрпропагандистської” діяльності, яка, звичайно ж, суперечила політичним і моральним переконанням учорашнього петлюрівця. Але відмовитися було, зрозуміло, ніяк, визволення з камери смертників вимагали відпрацьовувати й відпрацьовувати.

(Фрагмент статті Віри АГЕЄВОЇ “Я” І РОМАНТИКА”: розпуття Олександра Довженка” друкується за виданням “Довженко без гриму. Листи, спогади, архівні знахідки”.
Київ. “Комора” (2014).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий