«Я єсмь, Вітчизно, як і ти, – єси на всевіки і віки»

Портрет роботи Віктора Зарецького. 1960-ті роки.

«Я єсмь, Вітчизно, як і ти, – єси на всевіки і віки»

Василь Стус – поет трагічної долі. Років двадцять тому я писав видавничу рецензію на його рукопис «Зимові дерева»; вірші були цікаві, рукопис я схвалив, але книжка не вийшла. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі… сів.
… Сьогодні до нас прийшли і приходять його вірші. Його згорьована доля надає їм сили невідпорної і непереможної. Потужність його віршів помножена на скорботу його долі. І даремні потуги тих, хто намагається перепинити їм дорогу. Опір надає віршам трагічного поета неймовірної всепробивності.
Серед його тюремних творів для мене найдорожчі його інтимні поезії, його відчайдушне уміння знаходити для душі місце всюди – в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності.
В далекі дні його молодості (я пам’ятаю це!) він мав неймовірно гострий профіль, який згодиться і для карбівень нашого часу.
А такі профілі мають великий вплив на добу, хоч вона не завжди про це підозрює.
Іван ДРАЧ.

***
Не одлюби свою тривогу ранню,
– той край, де обрію хвиляста каламуть,
де в надвечір’ї вітровії тчуть
єдвабну сизь, не віддані ваганню.
Ходім. Нам є де йти – дороги неозорі,
ще сизуваті в прохолодній млі.
Нам є де йти – на хвилі, на землі –
шляхи – мов обрії – далекі і прозорі.
Шумуйте, весни – дні, ярійте, вечори,
поранки, шліть нам усмішки лукаві!
Вперед, керманичу! Хай юність
догорить –
ми віддані життю, і нам віддасться
в славі!
1958
***
Не можу я без посмішки Івана*
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить,
мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо, не знаю, іцо я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.
Прости мені недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев’яте коло прагнучи стремлю.
Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право – надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Чи людська добрість – тільки доти
добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..
5–6.12.1965
***
Ти десь живеш на призабутім березі
моїх змілілих пам’ятей. Блукаєш
пустелею моїх молодощасть,
як біла тінь суворої скорботи.
Так часто бог нам зустрічі дарує
в цій келії. Так часто я тебе
зову крізь сон, щоб душу натрудити
повік незбутнім молодим гріхом.
Припертий до стіни (чотири мури –
і п’ятого кутка ніяк не знайдеш),
чи не щодень до сповіді стаю,
та жодної нема мені покути,
о кожнім мурі проступає рить
журби твоєї. Посестри-подоби
(нічний твій виступ) – в кількоро очей
зорять на мене поглядом німотним –
дошукуються давньої душі.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
свічо моя пекельна. У біді
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що живий,
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші,
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена! Тобою
я запізнав ті розстані, які
нам доля не прощає. За тобою
спинив я часу плин. І кождодня
вертаюся в витоки. Надто тяжко
ступаю безворотньою дорогою,
де втрачено початки і кінці.
Я здумано живу і не зберуся
натішитися злагодою ночі
і забуття. Неначе стовп огненний,
мене ти з себе викликаєш, надиш –
забутим, згубленим, далеким, карим
і золотим. Куди ж мене зовеш,
брунатна бджілко? Дай мені лишитись
у цьому часі страдному. Дозволь
зостатися з бідою наодинці
і – а чи вмерти, чи перемогти.
Дарма. Ти знову в сни мої заходиш,
вельможно мури прочиняєш всі –
і золоті, брунатні, карі очі
йдуть зовсібіч на мене. І беруть
у свій полон.

До молодості зносять,
аби жбурнути – в прірву…
***
Господи, гніву пречистого
благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
***
Біда так тяжко пише мною.
Так тяжко мною пише біль.
В безодні – ти. А погорою –
веселий бенкет божевіль.
Опроти всесвіту, опроти
небес, і місяця, й зірок.
Лежиш ти, сповнений скорботи,
і стежиш долі дивен крок.
Та, потайна, вона тобою,
мов житній колос, проросла,
і розминувся ти з собою,
і з світом брат, і брат з собою,
і з себе – друзям ність числа.
***
Запахло сонцем, воском і зелом,
в мосянжне колихання переліта
летить бджола, журбою оповита,
мов янгол із надламаним крилом.
На обрії, одразу ж за селом,
де оболоню тишею сповито,
горять кульбаби, тішачи півсвіту
своїм цнотливим молодим теплом.
І, надлетівши, зморена бджола
відчує стебел плавне колихання,
як подихи землі, і як кохання,
і як плавбу до вічності, вона
зазолотіє щедрим соком сонця,
і схочеться їй віщих таємниць
запричаститися, припавши ниць
до вутлого кульбабиного лонця.
***
Сосна із ночі випливла, як щогла,
грудей торкнулась, як вода – весла
і уст – слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
і просвітилась болем далина.
Кругом – вона, геть доокруж – вона,
та тільки терням поросла дорога.
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула Софія,
і галактичний Київ бронзовіє
у мерехтінні найдорожчих лиць.
Сосна пливе із ночі і росте,
як полохке вітрило всечекання.
А ти уже – по той бік, ти – за гранню,
де видиво гойдається хистке.
Там – Україна. За межею. Там.
Лівіше сонця. З горя молодого
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
***
Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини, і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода.
Впали – і хода. Встали – і хода.
В плече штовхають нас автомати.
Квадратне серце – в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику.
***
За читанням Ясунарі Кавабати
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі,
і не кулься од нагая,
і не крийся руками.
Хай у тебе є дві межі,
та середина – справжня.
Марне, вороже, ворожить –
молода чи поважна.
Посередині – стовбур літ,
а обабоки – крона.
Посередині – вічний слід
від колиски до скону.
Жаль – ні неба, ані землі
в цій труні вертикальній.
І заврунилися жалі,
думи всілись печальні.
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую!
Як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
Як постав ув очах мій край,
наче стовп осіянний.
Каже: сина бери, карай,
він для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамі,
і не кулься од нагая,
і не крийся руками.
***
З ціложиттєвого ждання
ти смерть на кілька літ відтрутив,
аби почути пахощ рути
і в неї впасти навмання –
з усіх розлук – на обокрай
Вітчизни – і яви, і мрії.
Я не скорився вам, злодії,
вітаю, рідна, прощавай,
кохана. Забарні слова,
що з тіла мертвого летіли
і споминами душу гріли,
що, наче дошка гробова,
позаклякала на всевік.
З ціложиттєвого полону
паду в твоє, Вітчизно, лоно –
твій пасічник і войовник.
О дні мої – роями бджіл
гуділи смертно і медяно
і гріли серце полум’яне
по цвинтарях живих могил.
Я єсмь, Вітчизно, як і ти, –
єси на всевіки і віки.
Бо з мого крику рвуться ріки
цнотливої, як куля, мсти.
***
Боже, не літості – лютості
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
дум смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
ревом порвемося в лет.
Бач – розсвітається зариво
хай і на смерть, а вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, іцо разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.

Друкується за виданням
Василь Стус. «Дорога болю.
Поезії». Київ. «Радянський
письменник». 1990.

Добавить комментарий