Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була...”

Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була…”

23 січня виповнюється 130 років Павлові Тичині

Павло ТИЧИНА

МОЛОДИЙ Я, МОЛОДИЙ…
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій, –
Пожартуєм для розваги!

Гей, життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти –
Подивлюся, подивлюся.

Горе?.. біль? – як жарт мине.
Скільки сили молодої!
Чи ж моя рука здригне,
Що йде битись без озброї?

Ой скажіть мені, скажіть,
Любі мої сестри, браття:
Що в житті вас так гнітить?
Чом нема у вас завзяття?

Там, де всесвіт я стягну,
Де від болю шаленію, –
Там ніяк вас не збагну,
Вас ніяк не розумію.

Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій, –
Пожартуєм для розваги!
1911

ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ…
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? –
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? –
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій», – десь чують дідугани.
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1911

ДЕСЬ НА ДНІ МОГО СЕРЦЯ…
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: «Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!..»
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця…
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.

Говори, говори, моя мила:
Твоя мова – співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова – співучий струмок.
1914

ГАЇ ШУМЛЯТЬ…
Гаї шумлять –
Я слухаю.
Хмарки біжать –
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.

Гей, дзвін гуде –
Іздалеку.
Думки пряде –
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.

Я йду, іду –
Зворушений.
Когось все жду –
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.

Щось мріє гай –
Над річкою.
Ген неба край –
Як золото.
Мов золото-поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
1914

АРФАМИ, АРФАМИ…
Арфами, арфами –
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

Думами, думами –
наче море кораблями, переповнилась
блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…

Стану я, гляну я –
скрізь поточки, як дзвіночки,
жайворон як золотий
З переливами:
Йде весна запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая, –
чи засмучена ти ходиш, чи налита
щастям вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
1914

О ЛЮБА ІННО…
О люба Інно, ніжна Інно!
Я – сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив –
Дитинно, злотоцінно.
Любив? – Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Інно,
Любові усміх квітне раз – ще й
тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю.
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий – я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом – небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. – Я ридаю.
Сестра чи Ви? – Любив…
1915

ОЙ НЕ КРИЙСЯ, ПРИРОДО…
Ой не крийся, природо, не крийся,
Що ти в тузі за літом, у тузі.
У туманах ти сниш… А чогось так
сичі
Розридалися в лузі.

Твої коси від смутку, від суму
Вкрила прозолоть, ой ще й
кривава.
Певно, й серце твоє взолотила
печаль,
Що така ти ласкава.

А була ж ти – як буря із громом!
А була ж ти – як ніч на Купала…
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон –
Тільки зірка упала…

Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі…
О, ридай же, молись:
Ходить осінь у лузі.
1915

ХОДЯТЬ ПО КВІТАХ…
(Поетам-занепадникам)
Ходять по квітах, по росі.
Очима чесними,
Христовоскресними
Поеми тчуть.
А сонця, сонця в їх красі –
Не чуть.
Царства.

Під спів крові – без пісень –
Вмер чорнобривий день.
О лицарі безумного «лицарства»,
З прокляттям вас на перегній!

– Трояндний!
– Молодий!
– Бій!
1917

НЕ ЗЕВС, НЕ ПАН…
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім – всі планети.

Я був – не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо – дзвонні звуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.

Прокинувсь я – і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:
Акордились планети,
Навік я взнав, що Ти не Гнів –
Лиш Сонячні Кларнети.
1918

НЕ ДИВИСЯ ТАК ПРИВІТНО…
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.

Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.

На схід сонця грають грози –
Будуть знову сльози!
Встали мати, встали й татко:
Де ластовенятко?

А я тут, в саду, на лавці,
Де квітки-ласкавці…
Що скажу їм? – Все помітно:
Яблуневоцвітно.
1918

НА МАЙДАНІ
На майдані коло церкви
революція іде.
– Хай чабан! – усі гукнули, –
за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі, –
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло –
тільки прапори цвітуть…

На майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!

На майдані пил спадає,
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
1918

ЯК УПАВ ЖЕ ВІН…
Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
– Слава! Слава! – докотилось
і лягло до ніг.

Ще ж як руку притулив
к серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму.

Гей, рубали ворогів
та по всіх фронтах!
З криком сів на груди ворон,
чорний ворон-птах.

Вдарив революцйонер –
захитався світ!
Як вмирав у чистім полі –
слав усім привіт.
1918

І БЄЛИЙ, І БЛОК…
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!..
Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двісті розіп’ятий я.
Там скрізь уже: сонце! –
співають: Месія! –
Тумани, долини, болотяна путь…
Воздвигне Вкраїна свойого
Мойсея, –
не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю –
поете, устань!

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
І кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
1919

ЛИСТИ ДО ПОЕТА
(Триптих)
I
Еллади карта, Коцюбинський,
на етажерці лебідь:
оце і вся моя кімната, –
заходьте коли-небудь!

Я привітаю наче друга.
Ах, я давно Вас ждала,
ще як над книжкою поезій
сміялася, ридала.

Мені все сниться: сонце, співи,
і Ви, і день весняний, –
і от я з Вами вже знайома,
поете мій коханий.

Прийдіть сьогодні: в мене вдома
лиш я сама та квіти.
Я цілий вечір буду ждати,
боятись і радіти…

II
Ви десь, мабуть, не з наших сел,
або ж… о ні, не смію.
Читала Вас я – і не все,
не все я розумію.

Чи я у полі, чи в лісу –
усе мені здається:
у Вас у книжці неживе,
а тут живе сміється…

Про Вас недавно хтось писав:
«Поезії окраса».
А все ж таки у Вас не так,
не так, як у Тараса.

Про все в Вас єсть: і за народ,
і за недолю краю.
А як до серця те узять –
даруйте, я не знаю.

III
Я комуністка, ходжу в «чужому»,
обрізала косу, –
І Вам не соромно співати
в цей час про сонце, про красу?

Пишу до Вас, бо так схотіла.
Скажіть мені:
кому потрібні рахітичні
оті сонети та нісні?

Народу, скажете? голодним? –
Нещасна, жалка ж та рука,
що тріолетами годує
робітника.

Поки прощайте, не здивуйте –
це ж не любовний лист.
А втім, скажу: Ви – сила,
і з Вас ще буде комуніст.
1920

ПЛУГ
Євгену Тичині
Вітер.
Не вітер – буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…

За чорними хмарами
(з блиском! ударами!),
за чорними хмарами мільйон мільйонів
мускулястих рук.

Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг),
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
Розсуди!
Й були такі, що тікали
в печери, озера, ліси.
– Що ти за сило єси? – питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав –
огняного коня –
в ночі – ) .

І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.
1919

ЗА ВСІХ СКАЖУ…
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхів’ями розкрилено росту.

Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так ще дух не безумів!
О дух ясний – без яду і без жала, –
давно ти снив? – а вже сучасний дій

всього мене обняв, здавив, напружив,
І я встаю, нову вдихаю міць.
Не мрію, ні, повіки я розмружив –
іронія і гордість на лиці,
іронія…

Товариство, яке мені діло,
чи я перший поет, чи останній?
Надівайте корони і йдіть,
отверзайте уста…

Товариство, яке мені діло,
чи я пізній предтеча, чи ранній?
Удавайте пророків і йдіть,
отверзайте уста…

Там за мною, за мною, за мною
я не знаю,там скільки іде!
Перед мене твердою ходою
наступаючий день.

Там за мною, за мною, за мною
і від плуга, й від трудних станків.
Перед мене щасливеє море,
море голів…

Ну куди ж я піду після цього,
ну куди ж я оглянусь на вас,
коли сонце пронизує розум,
сонце уста?

Я дійшов свого зросту і сили,
я побачив ясне вдалині.
Товариство, яке мені діло,
чи я перший, чи ні?
1922

Я УТВЕРЖДАЮСЬ
(Уривок)
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! –
а сила знову розцвіла.

Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!

Ти думала – тобою весь з’їдаюсь? –
та, подавившись, падаєш в траву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! –
а сила знову розцвіла.
1943
(Друкується за виданням «Павло Тичина. Я єсть народ…». Київ. Видавництво художньої літератури «Дніпро». 1981).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий