23 січня виповнюється 130 років Павлові Тичині
Павло ТИЧИНА
МОЛОДИЙ Я, МОЛОДИЙ…
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій, –
Пожартуєм для розваги!
Гей, життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти –
Подивлюся, подивлюся.
Горе?.. біль? – як жарт мине.
Скільки сили молодої!
Чи ж моя рука здригне,
Що йде битись без озброї?
Ой скажіть мені, скажіть,
Любі мої сестри, браття:
Що в житті вас так гнітить?
Чом нема у вас завзяття?
Там, де всесвіт я стягну,
Де від болю шаленію, –
Там ніяк вас не збагну,
Вас ніяк не розумію.
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій, –
Пожартуєм для розваги!
1911
ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ…
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? –
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? –
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій», – десь чують дідугани.
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1911
ДЕСЬ НА ДНІ МОГО СЕРЦЯ…
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: «Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!..»
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця…
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова – співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова – співучий струмок.
1914
ГАЇ ШУМЛЯТЬ…
Гаї шумлять –
Я слухаю.
Хмарки біжать –
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде –
Іздалеку.
Думки пряде –
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду –
Зворушений.
Когось все жду –
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай –
Над річкою.
Ген неба край –
Як золото.
Мов золото-поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
1914
АРФАМИ, АРФАМИ…
Арфами, арфами –
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами –
наче море кораблями, переповнилась
блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я –
скрізь поточки, як дзвіночки,
жайворон як золотий
З переливами:
Йде весна запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая, –
чи засмучена ти ходиш, чи налита
щастям вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
1914
О ЛЮБА ІННО…
О люба Інно, ніжна Інно!
Я – сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив –
Дитинно, злотоцінно.
Любив? – Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Інно,
Любові усміх квітне раз – ще й
тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю.
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий – я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом – небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. – Я ридаю.
Сестра чи Ви? – Любив…
1915
ОЙ НЕ КРИЙСЯ, ПРИРОДО…
Ой не крийся, природо, не крийся,
Що ти в тузі за літом, у тузі.
У туманах ти сниш… А чогось так
сичі
Розридалися в лузі.
Твої коси від смутку, від суму
Вкрила прозолоть, ой ще й
кривава.
Певно, й серце твоє взолотила
печаль,
Що така ти ласкава.
А була ж ти – як буря із громом!
А була ж ти – як ніч на Купала…
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон –
Тільки зірка упала…
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі…
О, ридай же, молись:
Ходить осінь у лузі.
1915
ХОДЯТЬ ПО КВІТАХ…
(Поетам-занепадникам)
Ходять по квітах, по росі.
Очима чесними,
Христовоскресними
Поеми тчуть.
А сонця, сонця в їх красі –
Не чуть.
Царства.
Під спів крові – без пісень –
Вмер чорнобривий день.
О лицарі безумного «лицарства»,
З прокляттям вас на перегній!
– Трояндний!
– Молодий!
– Бій!
1917
НЕ ЗЕВС, НЕ ПАН…
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім – всі планети.
Я був – не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо – дзвонні звуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.
Прокинувсь я – і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
І стежив я, і я веснів:
Акордились планети,
Навік я взнав, що Ти не Гнів –
Лиш Сонячні Кларнети.
1918
НЕ ДИВИСЯ ТАК ПРИВІТНО…
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
На схід сонця грають грози –
Будуть знову сльози!
Встали мати, встали й татко:
Де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
Де квітки-ласкавці…
Що скажу їм? – Все помітно:
Яблуневоцвітно.
1918
НА МАЙДАНІ
На майдані коло церкви
революція іде.
– Хай чабан! – усі гукнули, –
за отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі, –
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло –
тільки прапори цвітуть…
На майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
На майдані пил спадає,
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
1918
ЯК УПАВ ЖЕ ВІН…
Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
– Слава! Слава! – докотилось
і лягло до ніг.
Ще ж як руку притулив
к серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму.
Гей, рубали ворогів
та по всіх фронтах!
З криком сів на груди ворон,
чорний ворон-птах.
Вдарив революцйонер –
захитався світ!
Як вмирав у чистім полі –
слав усім привіт.
1918
І БЄЛИЙ, І БЛОК…
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!..
Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двісті розіп’ятий я.
Там скрізь уже: сонце! –
співають: Месія! –
Тумани, долини, болотяна путь…
Воздвигне Вкраїна свойого
Мойсея, –
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю –
поете, устань!
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
І кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
1919
ЛИСТИ ДО ПОЕТА
(Триптих)
I
Еллади карта, Коцюбинський,
на етажерці лебідь:
оце і вся моя кімната, –
заходьте коли-небудь!
Я привітаю наче друга.
Ах, я давно Вас ждала,
ще як над книжкою поезій
сміялася, ридала.
Мені все сниться: сонце, співи,
і Ви, і день весняний, –
і от я з Вами вже знайома,
поете мій коханий.
Прийдіть сьогодні: в мене вдома
лиш я сама та квіти.
Я цілий вечір буду ждати,
боятись і радіти…
II
Ви десь, мабуть, не з наших сел,
або ж… о ні, не смію.
Читала Вас я – і не все,
не все я розумію.
Чи я у полі, чи в лісу –
усе мені здається:
у Вас у книжці неживе,
а тут живе сміється…
Про Вас недавно хтось писав:
«Поезії окраса».
А все ж таки у Вас не так,
не так, як у Тараса.
Про все в Вас єсть: і за народ,
і за недолю краю.
А як до серця те узять –
даруйте, я не знаю.
III
Я комуністка, ходжу в «чужому»,
обрізала косу, –
І Вам не соромно співати
в цей час про сонце, про красу?
Пишу до Вас, бо так схотіла.
Скажіть мені:
кому потрібні рахітичні
оті сонети та нісні?
Народу, скажете? голодним? –
Нещасна, жалка ж та рука,
що тріолетами годує
робітника.
Поки прощайте, не здивуйте –
це ж не любовний лист.
А втім, скажу: Ви – сила,
і з Вас ще буде комуніст.
1920
ПЛУГ
Євгену Тичині
Вітер.
Не вітер – буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блиском! ударами!),
за чорними хмарами мільйон мільйонів
мускулястих рук.
Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг),
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
Розсуди!
Й були такі, що тікали
в печери, озера, ліси.
– Що ти за сило єси? – питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав –
огняного коня –
в ночі – ) .
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.
1919
ЗА ВСІХ СКАЖУ…
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхів’ями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так ще дух не безумів!
О дух ясний – без яду і без жала, –
давно ти снив? – а вже сучасний дій
всього мене обняв, здавив, напружив,
І я встаю, нову вдихаю міць.
Не мрію, ні, повіки я розмружив –
іронія і гордість на лиці,
іронія…
Товариство, яке мені діло,
чи я перший поет, чи останній?
Надівайте корони і йдіть,
отверзайте уста…
Товариство, яке мені діло,
чи я пізній предтеча, чи ранній?
Удавайте пророків і йдіть,
отверзайте уста…
Там за мною, за мною, за мною
я не знаю,там скільки іде!
Перед мене твердою ходою
наступаючий день.
Там за мною, за мною, за мною
і від плуга, й від трудних станків.
Перед мене щасливеє море,
море голів…
Ну куди ж я піду після цього,
ну куди ж я оглянусь на вас,
коли сонце пронизує розум,
сонце уста?
Я дійшов свого зросту і сили,
я побачив ясне вдалині.
Товариство, яке мені діло,
чи я перший, чи ні?
1922
Я УТВЕРЖДАЮСЬ
(Уривок)
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! –
а сила знову розцвіла.
Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала – тобою весь з’їдаюсь? –
та, подавившись, падаєш в траву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! –
а сила знову розцвіла.
1943
(Друкується за виданням «Павло Тичина. Я єсть народ…». Київ. Видавництво художньої літератури «Дніпро». 1981).