“Я камінь з Божої пращі…”

“Я камінь з Божої пращі…”Сімдесят п’ять років тому, в ніч на 10 червня, в одному з найстрашніших на той час місць на землі – концентраційному таборі Заксенгаузен – внаслідок гестапівських катувань зупинилося серце прекрасного українського поета, патріота-оунівця, авторитетного археолога Олега Ольжича (справжнє ім’я – Олег Олександрович Кандиба), сина відомого українського поета Олександра Олеся.

Дитинство й рання юність Олега Кандиби припали на буремні часи визвольних змагань в Україні. Народився він у Житомирі, ріс у Києві. Навчався в трудовій школі в Пущі-Водиці. Наприкінці 1922 року разом із матір’ю виїхав у Берлін, де на початку наступного року нарешті зустрівся з батьком, який у лютому 1919-го, під час швидкого просування більшовицьких військ углиб української території, був змушений поспіхом, з дипломатичним паспортом аташе з культури при консульстві УНР у Будапешті, залишити Україну. 1923 року родина Кандиб перебралася до Праги.
Олег записався слухачем на літературно-історичний відділ Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі, а також вільним слухачем Карлового університету (невдовзі став студентом цього вишу). Під час навчання брав участь в археологічних розкопках у Чехословаччині та Західній Україні. Загалом дуже любив подорожі. «Природа і людина, – згадував Влас Самчук, – гармоніювали в системі його космосу. Тому він любив мандри і природу… Одного разу влітку з товаришем вони об’їхали велосипедом мало не всю Німеччину, а такі місця, як наші Карпати, були відомі йому досконально».
1929 року Ольжич захистив у Карловому університеті докторську дисертацію на тему «Неолітична розписна кераміка Галичини» й надалі був прийнятий асистентом на кафедру археології Українського Вільного Університету. Почався період інтенсивної наукової і академічно-педагогічної діяльності – лекції, симпозіуми, експедиції. Свої дослідження він публікував в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях.
Із початку 1930-х років Олег Олександрович заявив про себе також як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у львівських та празьких періодичних виданнях. У першій його збірці «Рінь» (1935 р.) переважали мотиви праісторії людства. Але вже наступна книга – «Вежі» (1940 р.) – повністю присвячена революційній боротьбі за незалежність рідної країни.
Із 1929 року Олег Ольжич був у лавах ОУН. А після знайомства в 1936-му з головою проводу Євгеном Коновальцем без роздумів став його соратником. Брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очолюваної Августином Волошиним і знищеної 14–15 березня 1939 року угорськими фашистами у змові з Гітлером при потуранні більшовицької Москви.
Під час Другої світової війни Ольжич очолював відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із засновників Української Національної Ради, яка змогла встановити зв’язки з усіма українськими землями, окупованими німцями, і започаткувати організацію адміністративних органів на місцях. У Києві Ольжич не тільки видавав газету «Наше слово», журнал «Литаври», а й керував підпільною боротьбою «мельниківців» проти окупантів. Один за одним гинули його однодумці, але він не звертав зі шляху боротьби. Із посиленням гітлерівських репресій проти українських націоналістів переїхав до Львова.
На початку 1944 року, після арешту Андрія Мельника, перебрав посаду Голови Проводу Українських націоналістів ОУН. Наприкінці весни його заарештувало гестапо. Є гіпотеза, що до цього був причетний НКВС.
Кандибу ув’язнили у «бараці» Целленбау – окремому блоці для особливо важливих в’язнів на території концентраційного табору Заксенгаузен. Загинув він під час чергового допиту, в ніч проти 10 червня. Тридцятишестирічного українця-патріота закатувала гестапівська трійка (Вольф, Вірзінг, Шульц).
Через півтора місяця після смерті Олега Ольжича його дружина Катерина, з якою він побрався влітку 1943 року, народила сина, якого також назвали Олегом. У 1946 році в Мюнхені світ побачила третя збірка віршів загиблого поета – «Підзамча». У цілому творчість Ольжича – це поезія високої культури, що вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва.
У наші дні про Олега Ольжича зняли повнометражний художньо-документальний фільм-трилогію «Я камінь з Божої пращі…» (за сценарієм Леоніда Череватенка, режисер – Аркадій Микульський). У 2002 році творці кінострічки були відзначені Національною премією імені Т. Г. Шевченка.
У 2017 році в Україні на державному рівні відзначали 110-ліття від дня народження великого патріота й митця Олега Ольжича.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий