Я ніколи не любив море…

День обіцяв знову пекло… Цілий тиждень немає спасу від цієї спеки. Я взагалі не люблю літа. Це не те що осінь, коли з друзями можна на вихідних зібратися на рибалку – на щуку чи окуня. А найкраще, взявши кошика і прогулюючись золотою дниною разом із добрим приятелем, бродити по м’якому килиму опалого листя, і якщо на удачу, то візьмеш у трофей підосичника чи боровика… А потім, зморившись трішки, вмощуєтесь на поваленому дереві біля трьох осик, дістаєте нехитрий харч і, під ще лагідним осіннім сонечком, смакуєте (як для годиться) зроблену власноруч вишневу наливочку… Під неквапливу тиху розмову, що так душевно ллється з уст, милуєтесь осіннім дивом навколо. Від цієї згадки аж душа заболіла… А тут… Ну що хорошого на тому морі?.. Не розумію…
Я зі своєю половиною цього року на море планів не мав. Та сталося, як сталося. Подзвонив якось Киричук, а моя взяла слухавку. Отак ми і опинилися на морі. Мало мені цієї спеки, так ще й мушу терпіти забаганки моєї благовірної: бачте, треба на час відпустки дотримуватися дієти, мовляв, для здоров’я корисно і фігуру підтримати не завадить. Кому не завадить? Я просив би не узагальнювати… Ні, кавуни я люблю і вживаю, але ж не в такій кількості! А тут – на сніданок кавунчик, на обід – кавун, на вечір – салат із кавуна. А я хочу м’яса! Ну хоча б котлету. Чи сардельку. Велику. Я вже не можу дивитися на ці фрукти з ягодами! А вона… І ось, не дійшовши вранці консенсусу, ми з моєю половиною розбіглися хто куди, щоб до вечора зняти напругу: вона – на екскурсію, я – тинятися околицями пляжу. Добре хоч, що знайшов у кишені пожмакану двадцятку, тож із голоду не пропаду. А сонце припікає і припікає. А ось і забігайлівка по курсу. Зайти щось з’їсти та випити, чи що? Таки діло йде до обіду…
От правду кажуть: сита людина – добра людина. І настрій поліпшився, і сонце не таке пекуче. Мабуть, треба сходити на пляж – попірнати.
Боже милий, скільки ж тут люду! Мабуть, вся Україна на морі. А хто ж зараз здійснює трудові подвиги, якщо всі на море рвонули? Де ж тут можна місце вільне віднайти? Хоч би нікому нічого не наступити, не віддавити… О-о-о! Таки знайшов клаптик вільного місця розміром зо дві районні газети. Швартуємось, обживаємось… Боже ж, скільки народу! Та всі такі різні. Он парочка стоїть – явно сімейні. Ніяк не вирішать, кому стерегти речі. Вона різко жестикулює, кудись тиче рукою. Ну все, брате, твоя доля вирішена. Ну що я казав? Сиди сторожуй капці з жінчиним сарафаном та капелюшком! А онде мамаша з малим бузувірчиком. Ні, здається, це бабуся з онуком. А воно ж таке непосидюче. Все ніяк не вцілить огрядному дяді, що спить поруч, м’ячиком в окуляри. Мале ще, без навику. А ондечки дама пішла до води. Оце ср!!!… Оце спи!.. Оце купальник так купальник!!! Як сказав би в армії наш прапорщик Просолєц: «З такой фігурой токо врєд государству. Лучше би пошилі єщо одін парашут».
А ось і мисливець! Який мисливець, спитаєте? Та справжнісінький! Тільки не з дробовиком. Хоча… Ось він повільно чеберяє понад водою, ніби на подіумі. Ось став, спрямував свій задумливий погляд в морську безкрайність, поворухнув мускулами на спині і нижче. Неспішно повернувся, поправив стильні окуляри. Гарний таки мерзотник! Ну що тут скажеш?.. О-о-о, пішов неквапом далі. Ніхто не клюнув на його гарний накачаний торс. Так що невід був закинутий дарма. Витягай!.. Тільки намочилося…
А ні! Таки знайшовся якийсь метелик в особі дівчини з фігурою богині. І де вони такі водяться? Чому я їх раніше не помічав? Ну ось подивися ти на них… Уже щебечуть. Таки клюнуло… І пішли, не кваплячись, уздовж лінії прибою… Е-ех, чом я не на його місці? З мускулистим торсом у мене якось не склалось, та головне, як казав мій приятель, в цьому ділі – «напор і обояніє». Чи спробувати й собі? Ось по сусідству дамочка. Начебто нічогенька. І фігурка ще не зовсім того. Зараз доп’ю своє пиво і вперед. Що там говорять у таких випадках? Спершу, мабуть, треба про погоду, а потім плавно перейти про ресторан. А далі, як той красень-мерзотник, провести рукою по спині. І все – рибка в сітці…
– Мадам! А чи не правда – чудова погода?..
Щось немає ніякої реакції. Може, спить або вдає, що не розчула. Що там далі роблять у таких випадках? Мабуть, треба легенько доторкнутись і ніжно провести рукою по спині. Як той мачо щойно на березі. Ой!!! Що це?!! Навіщо ж так зразу і по фейсу? Ой! А другий раз за що?
Щось мені враз набридло тут сидіти. Піду, може, дружина повернулася. Та й салат фруктовий на вечір треба готувати. На ніч салат – те, що треба. І корисне, і смачне. Та й настрою немає – я ніколи море не любив. А почалося все з того, що нам зателефонував Киричук, а дружина зняла слухавку… Хоча почалося все раніше – коли Киричук отримав підвищення і на радощах всіх пригощав у заміській сауні. А потім… Різні чутки ходили, начебто Елеонора, секретарка шефа, вирішила покатати винуватця торжества на його новенькій автівці по лісовій дорозі. Дорога одна і вузенька, а дерев таки ж до трясці. В результаті машина була до половини засипана сосновими шишками, а у гуляк по величезній ґулі. Та, слава Богу, всі живі та здорові. Ось і довелося Киричуку відмовлятися від поїздки на море: таємно розраховується за ремонт авта. Щоправда, Киричучка ніяк не може повірити, що машиною керував саме шеф. Усі мовчать. Чоловіча солідарність то є сила…
с. Іванове Селище,
Глобинський район.

Володимир РИНДЕНКО

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий