Я в осінь ввійшов по самісінькі плечі…

Я в осінь ввійшов по самісінькі плечі…

* * *
Чи є Вітчизна, чи – нема,
куди не ткну свій зір – одна пітьма
солодкою дрімотою все виддя огорта.
Душа журбою трутиться на гріш
і туга хижо пазурами крає
мойого серця тихий світ.
Чи є Вітчизна, чи – нема,
дилема вікова
шматує серце пазурами,
й черпає крові пригорщу жахку.
Смакує чернь лиху трутизну,
впивається кривавим потом із чола,
що краплями пекучих ягід проступає
із-під колючого вінця…
І чом мій погляд попеліє,
у глибині своїй чужіє,
зіницями вбираючи ясу
з розтерзаного лона…
Чи житиму, а чи – помру,
як серце вирву без жалю,
й куди піду, і що знайду,
як серце вирване розтопче
у гніві праведнім юрма?
І зимно стало. Паморозь лягла,
вгорнувши душу одпочити,
бо скаженіє вже зима –
над світом, над Вітчизною і мною,
мій слід завзято заміта
високими снігами.
Чи є Вітчизна, чи – нема…
У холоді дрімотному спочила
сльоза печалі споконвічна,
бо є Вітчизна і – нема.
Стоїть край шляху
у вишиванці сирота.
***
Боже, в сподіваннях моїх
не спиняй розтривожену душу,
не ховай за хмарину обличчя Своє,
Твого спокою я ні на мить не порушу.
Вже летять журавлі понад вичахлим полем,
І в зіницях очей їм тремтить гіркота
розставань
З тихим плесом останнього озера,
У зіниці якого затремтіла печаль…
Боже мій, такий багряний смуток
мені в душу нишком зазирнув
й вітерцем холодного сум’яття
тепло останньої сльозини остудив,
а сірий попіл вистражданого болю
на скроні мжичкою струсив.
***
Ви бачили душі моєї згубу?
Ви чули крик розтерзаний душі?
Чого ж бо вишкірили зуби –
вам не сміятися з моєї самоти,
бо вже сичі урвали ночі,
і сонце сходить, п’є росу,
як виїдає очі.
Вам на долоні принесу
свойого серця тугу й болі.
Та чи почуєте жахке ридання?
Та чи учуєте сумне зітхання?
Крізь власний морок
чи узрієте свічу?
***
Ось тут, на цьому клаптику землі,
стою один, як перст, і ні душі довкола,
гроза у небі місить житні калачі,
і дощ вже тче із пасем полотна сувої,
один лиш я – між небом і цим полем,
чорнющо-чорним, що виходить з ночі
і одягається в сорочку біло-синю,
як небо, як вода, як моя доля посивіла,
бо що судилося, того не поминути,
бо що вже сталося – нема ізвідти вороття,
а час не віз, його назад не повернути,
і не втекти, і не сховатися в шпарину,
бо світла промінь скрізь тебе спогляне
і нажене, і серце, як списом, простромить,
але чи тіні він спроможний подолати?
Ото ж – стояти! Так – стояти,
Хоча б супроти білий день і темна ніч,
і блискавиці меч затятий…
Стояти тут, на цьому клаптику землі,
на цій одверженій синами Україні.
***
Я в осінь ввійшов по самісінькі плечі,
листя пожовкле шурхотить на вустах,
дим із пониззя заслав мені очі,
низом протягує паморозь вічності
в жилах холоне спізніле уже каяття.
Де ти, о доле моя, забарилась,
впала в який глибочезний рівчак,
що вже не можеш із нього і вибратись,
стати на плечі й дістатись до хмар?
Там бо, за їхніми білими шатами,
Той, що гряде із вітчизни небесної, –
в полум’ї гніву вже близиться час.
Зимно стає на душі від чекання,
сумно туман по долині пливе,
Він бо неждано, як блискавка з неба,
прийде судити тебе і мене.
Жоден із сущих не уникне судилища,
відміриться кожному мірка сповна,
від неї немає ні сховку, ні прихистку,
і її не відмінить ніяка рука,
прийде до кожного в часі незнаному,
як по осені прийде сувора зима.

АФАНАСІЙ, архієпископ, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ, в миру –
Володимир ШКУРУПІЙ, член Національної
спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий