"Я в світ прийшла для того, щоб любити…"

«Я в світ прийшла для того, щоб любити…»

Ірина Жук народилася у селі Дейкалівка Зіньківського району. Навчалася в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка на філологічному факультеті, працювала вчителем німецької мови у рідній школі, а згодом із родиною переїхала до Полтави. Нині працює в Полтавському коледжі харчових технологій викладачем німецької та української мов (нині у відпустці по догляду за дитиною).
Член літературно-мистецького об’єднання Зіньківщини «Свічадо», видала три збірки віршів: «Сім кольорів веселки», «Солов’їні трелі», «Білим по білому». За другу збірку була удостоєна у 2011 році Диплома III ступеня у номінації «Краща поетична збірка» обласного конкурсу «Краща книга Полтавщини».

Ірина ЖУК

Дощ

Я з дитинства любила дощ,
Такий, як у літню спеку…
Коли грім, коли пахне хвощ,
Коли мокнуть в гнізді лелеки.

Коли він умивав лице,
Краяв краплями пил уміло,
Коли буря і град з яйце,
І струмками стежки жебоніли…

Коли небо умить спалахне
І тим жаревом зір випікає.
А за мить – вже воно ясне,
І простори безкраї-безкраї…

Пані осінь

Курличуть в хмарах тужно журавлі.
В очах моїх безмежна тиха просинь,
І паморозь жовтнева на чолі,
Бо я і є та сама пані осінь…
Огорне плечі із туману шаль,
Холодний ранок сяє чисто-чисто.
Перетворилось в льодяний кришталь
Калини буро-вогняне намисто.

Волого, сіро, душно навкруги,
Куйовдить вітер осоки волосся.
Піду присплю до березня луги,
Бо я і є та сама пані осінь…

Осіння замальовка

Мов віск, що скрапує з гілля,
Сочиться листя золотаве.
Каштан розсипав немовлят
В пучках торішньої отави.

Застигли в поруху німім
Гнізда осиротілі жмені.
Вітри застудять по зимі
Дерев оголені легені.

Тьмяніє цвіт осінніх зір,
Дощів розбив хтось срібні глеки.
Списали небо, мов папір,
Крильми, прощаючись, лелеки.

Щоб любити

На грози буркотливі щедре літо,
Вусаті, мов дядьки, стоять жита.
Я в світ прийшла для того, щоб любити,
У помислах відверта і проста.

Коли мені літається – літаю,
Торкаю в небі стиглі грона зір.
Мені знайома щемна свіжість маю
Й розсудлива бентежність синіх гір.

Буває, що ячать глибоким болем
Душі моєї трепетні краї –
Дивлюсь у волошкові очі поля
І слухаю, як плачуть солов’ї.

О! Знову грім! І дощ, немов крізь сито…
А вже на сході – небо голубе!
Я в світ прийшла для того, щоб любити,
І часточку залишити себе.

Крила

Живеш? – Живу! – А де згубила крила?
Я не губила їх, а просто відтяла…
Даремно так, у них життєва сила.
Цю силу я у серці зберегла.

Кохаєш? – Так… – Чому ж таке зітхання?
У вись злетіти хочу, крил нема.
Сама ж ти відтяла їх без вагання!
Я знаю, відчуваю, що дарма…

А віриш? – Вірю! І надіюсь свято.
На що твоя надія? – На любов!
А крила? Починають відростати
І просяться в політ до неба знов!

Любава

Рокити сплутане гілля
Пірнало в чисте люстро ставу…
Мене ти звав не на ім’я,
А так закохано – Любава.

І в напівімені моїм
Я потопала, мов у мреві,
Хоч як лякав червневий грім,
А ми пірнали під дерева.
Пройшла гроза. Різнув крилом
Лелека неба порцеляну.
І вкрите росами зело
Нашіптувало так: кохана.

Любистковий серпанок дня,
Строкаті трави, наче свічі.
Півсонця глиняне горня
Світило променями в вічі.

Журливе плетиво джмеля,
Кульбаби пір’я золотаве…
Мене ти звав не на ім’я,
А так закохано – Любава.

Інтимність

Напинав небеса попелясті
На дівочі розхристані плечі,
Мов хустину, замріяний вечір
І вдивлявся у очі зірчасті.

Порцелянова шкіра, ключиці,
Їх, мов скульптор, окреслює місяць,
Що вночі тісто зоряне місить,
І ячать наполохані птиці…

Та лиш зійде світанок над гаєм,
І роси розпашілі намиста
Одягне осока гостролиста,
Я ж тобі усміхнуся навзаєм.

Вітер сонця роздмухав жарину,
Мліє схід у рожевім серпанку.
В полотняній сорочці світанку
Я ж найкраща для тебе віднині!

Віра

Жовтий жовтень жебонить дощем,
Вітер грає ребрами калюжі.
Плаче шибка, а на серці щем –
І думок сплетіння, наче кужіль.

Простягну гілля промерзлих рук,
Струнами дощу поріжу пальці.
Кожен рідний дотик, подих, звук
Вишию в душі, немов на п’яльцях.

З вірою в життя іду вперед,
Бо зимі на зміну прийде літо.
В порох стерся сивий очерет,
Щоб зелом густим зазеленіти!

Степова прелюдія

Котить вітер степом хвилі,
В грозах викупані дні.
Соняхів щокатих милі
Йдуть пунктиром вдалині.

Плесо ряскою взялося,
Крижні крячуть в осоці.
І беріз тонке волосся
День куйовдить у руці.

Ген за обрієм широким
Чутно клекіт-спів лелек.
Скоро вечір кароокий
Зоряний розіб’є глек.

Степ заснув. Шаліють сови.
Трави ще в нічній росі.
Тільки місяць хвацько ловить
В небі мідних карасів.

Третя молодість

На скрипці тужно грає вечір,
Черкає зоряним смичком.
Зігнула втома низько плечі,
Вмастила скроні молоком.

Згубилось літечко строкате,
Весни пройшов солодкий щем,
Вже осінь проситься до хати
Туманом сивим і дощем.

Закаламутить повінь води,
Не втримає у берегах –
Он третя молодість приходить
З малим онуком на руках.

Надвечір’я

За обрій ховається сонце,
А хмари на небі, мов пір’я.
І стукає тихо в віконце
Рожеве моє надвечір’я.

Рум’яний, мов яблуко, вечір
Роздмухав бузку аромати.
А втома спадає на плечі
І кішкою крадеться в хату.

Заблимали роси на квітах,
Неначе сріблясті сузір’я.
Ось так заколихує літо
Рожеве моє надвечір’я.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий