Яблуня при вікні

Яблуня при вікні

Яблуня була й не стара, але вже почала всихати, хоч ще родила великі яблука. Вони достигали аж восени. З зелених повільно ставали білими, а потім непомітно жовтіли і падали. Інколи навіть у хаті чутно було, як, прошелестівши між гілля, бухкалося яблуко об землю.
Костик тоді вибігав із хати і шукав те яблуко. Знаходив його в пожовтілій жухлій траві і нюхав, бо любив той запах. А пахло яблуко медом і завжди світилося, начеб усередину його, якраз там, де зернятка, хтось уставив маленьку лампочку і засвітив її.
Якось батько сказав:
– Треба спиляти яблуню. Дуже застує вікно. Та й користі з неї вже ніякої не буде – всихає…
– А як на мене, то хай би стояла, – озвалася на те мати. – Це ж пам’ять про діда Максима – ще він її посадив. А як садив, то казав: «Я, діти, вже не скуштую з неї яблук – ви їстимете та мене згадаєте…»
– Я б і не проти, але ж диви: в шибки гіллям упирається, майже в вікно залізла, – пояснив батько.
– Може, вона до нас у хату хоче, – сказав Костик, що чув ту розмову.
– Ну ти й придумаєш! – усміхнувся батько.
– А чому б і ні?
– У хаті дерева не ростуть.
– Шкода, – зітхнув Костик. – 3 яблунею було б цікавіше. І взимку вона не мерзла б. Може, сохне вона од морозів?
– А ти знаєш, Костику, правда. Морози торік і позаторік, як найнялися, ніколи наче таких не було.
– От бачиш, тату, чому вона сохне!
– А в нас за роботою якось і руки не дійшли закутати яблуню на зиму. Тепер таки доведеться зрізати.
– Не треба зрізати, – попрохав Костик. – Як же ми будемо без неї?
– Іншу посадимо.
– Мені цієї шкода!
– Все одно ж пропаде.
– А може, не пропаде? Давай врятуємо її!
– Давайте спробуємо, – підтримала Костика й мама. – Деревина ж тільки почала всихати, а раптом – не пізно…
Коли настали холоди й зовсім облетіло листя, тато поспилював сухі гілки, а Костик з мамою обмазали глиною всі ті місця.
Потім обкутали стовбур старим непотрібним одягом. Ще й туго підперезали дерево мотузкою.
– Отепер їй тепло буде, – сказав Костик. – Не страшні ніякі морози.
Обкутана яблуня перестояла зиму. А навесні вони зняли з неї той кожух і побілили стовбур вапном. Щоб шкідливі комахи не заводилися і не псували кору.
А коли настали зовсім теплі дні, яблуня викинула бруньки й зацвіла. І на ній не було жодної сухої гілки.
– Житиме наша яблунька, – сказала Костикові мама. – Не помре деревина…
– Я знав, що так буде! Знав! – підстрибнув на радощах Костик.
І стоїть вона при вікні, світить білим цвітом і в хату, і на весь двір.
І хто не йде вулицею – неодмінно на неї дивиться. Бо дуже гарна та яблуня в цвіту.
Біла яблуня і біла хата стоять поряд. Одна на одну дивляться.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий