У жовтні 2023 року Іван Чорний, озброєний автоматом і гранатою, самостійно придушив вогневий спротив та знищив ворожу десантну групу у складі 9 осіб.
Іван знову їде на Донбас. Автомобіль раз по раз потрапляє в «мертві» зони на дорозі, тому наша розмова часто переривається.
Старший солдат Іван Чорний повертається в розташування свого підрозділу уже в новому статусі, у званні Героя України: 15 липня, у День Української Державності, він отримав найвищу нагороду – орден «Золота Зірка» – з рук Президента Володимира Зеленського.
Ворог стріляв із відстані 3 метрів і промахнувся
– Та нічого не змінилося в моєму житті після цього, – каже, і я відчуваю, що він усміхається. – Хіба що життя став більше цінувати. Бо на війні постійно дивишся в очі смерті. А серйозності точно не додалося.
Я чую: водій Івана також сміється, коли він розповідає про те, як змусив роздягненого полоненого орка «добувати» йому орден.
– 19–20 жовтня минулого року був один з найбільших штурмів ворога на наші позиції в Авдіївці. Наша 116-а бригада тероборони знаходилася там майже постійно, виконуючи різні завдання. Зранку 19-го на посадку, де ми тримали позиції, від терикона заїхало 10 одиниць ворожої техніки: танки, БМП. Плюс піхота. Для розуміння: кожна одиниця техніки – це мінімум 10 осіб: штурмовики сиділи і всередині, і зверху… А в нас було 13 чи 14 бійців.
Бій тривав практично цілий день. Частину ворожої техніки знищили наша артилерія та дрони, три підірвалися на мінах. Таким чином, просування ворога вдалося зупинити. Після чого ми отримали завдання відновити мінну смугу, тобто поставити на розмінованих ворогом ділянках нові перешкоди, щоб він не проїхав там технікою. Бо тоді результат сутички був би очевидним – живими звідти ми не вийшли б.
На той момент я служив сапером в інженерній роті й був єдиним, хто міг мінувати територію. Щоправда, у мене було два помічники – допомагали носити міни. Треба було вибігти з посадки у відкрите поле, встановити міну, щосекунди ризикуючи потрапити під стрілецький вогонь, повернутись назад і знову повторити те саме.
До речі, найкоротша дистанція до позицій ворога була метрів 20. Ми бачили тих, хто стоїть проти нас, і я навіть запропонував їм здатися в полон. Вони мене послали.
Було зрозуміло, що виконати завдання у тій ситуації неможливо, навіть якби товариші прикривали мене вогнем. Чекати на підтримку часу не було. Треба було діяти тут і зараз. Іншого виходу просто не існувало.
Дійшло діло до ночі. В Івана виникла ідея спробувати відволікти увагу росіян, які мали вигідніші позиції, й заскочити зненацька їм у спину.
Обговорив цей план зі своїми побратимами, порадився з командиром на позивний «Васильок». Той підтримав ідею. І вже зранку план був успішно реалізований.
Іван так просто вимовляє «план був успішно реалізований», що начебто сходив на якусь прогулянку. Насправді він дивом лишився живим під час тієї операції. Просто російський солдат, який стріляв у нього з відстані трьох метрів, промахнувся.
А було так. Коли стало світати, Іван Чорний попросив аеророзвідників, аби вони дроном підлетіли максимально швидко і максимально низько опустились на краю позицій ворога. Це була чиста авантюра, зізнається, розрахунок на те, що противник просто переключить увагу на дрон, а він тим часом спробує його знищити.
– Я був дуже впевнений, що все вийде і що все буде добре. Спробував, і в мене це вийшло! Правду кажуть: хто не ризикує, той не п’є шампанського.
Хоча ідея з дроном виявилась поганою – росіяни не дуже на ньому зациклювались, а мене помітили практично одразу й відкрили вогонь. Та все ж мені пощастило. Трьох противників я знищив буквально з двох кроків. Серед убитих мною був і снайпер – на підтвердження ліквідації я забрав його документи.
– Ви встигли про щось подумати, побачивши наведену на вас зброю противника?
– Ні. Бо я його взагалі не бачив. І не чув – після контузій втрачаєш гостроту слуху. До того ж, звуки збоку та ще в умовах інтенсивності бою майже не сприймаються. У той момент усе робилось на адреналіні. Те, що в мене стріляли, я помітив лише на відео, яке знімали наші хлопці. Спочатку я вистрілив у крайнього від мене противника й переключився на інших. А в цей момент він випустив кулю АК-74 у мене. Не попав. Я дав чергу по ньому. Він не одну кулю отримав.
– Ворог був погано екіпірований?
– Ні, росіяни мають гарну екіпіровку, але бронежилет не завжди захищає.
Коли в Івана закінчились патрони, він кинув гранату, а сам тим часом сховався у вирву, щоб перезарядити автомат.
Останнього з живих окупантів йому допоміг ліквідувати побратим.
Сам Іван Чорний вийшов з бою без жодної подряпини. Загалом в одному тому бою поклав дев’ятьох ворогів. Це офіційно. Неофіційно – більше.
Військо, якого не було
Окрім того, солдат Чорний взяв 5 у полон. Спочатку одного, а той голим допоміг затримати ще 4.
– Що зробиш? Така війна, – усміхається Іван. – На ній не обов’язково йти в лобову атаку й розмахувати шаблею. Часто доводиться застосовувати хитрість. Розказати, як зек із Самари вивів мене на бойовиків однієї з частин «Шторм-Z»?
– Звісно! Цікаво!
– Коли бій скінчився, я під прикриттям товариша робив зачистку території біля розбитої техніки й помітив живого противника, який там ховався. Той кинув зброю, тому його вдалося взяти в полон без жодного пострілу. Побратими допомогли доправити полоненого на нашу позицію.
Так ми дізнались від цього тридцятидворічного зека із Самари, який відсидів на зоні 16 років, що проти нашого підрозділу воюють «чорні гусари» – 15-та окрема гвардійська мотострілкова бригада, яка отримала звання гвардійської у травні 22-го після катування людей на Київщині і штурму Чернігова. По суті, залишки вагнерівців.
Я дві доби не спав, був дуже втомлений, і мені було не до сентиментів. Тому, незважаючи на холод, наказав зекові роздягнутися до трусів.
– Навіщо?
– По-перше, ніхто його не просив сюди приходити. По-друге, в нього були заточки навіть у підошві взуття. Зв’язали руки. І наказали йти до російського БТРа, який стояв метрів за двісті від нашої лісополоси. Хотіли затрофеїти.
– Але навіщо ви його брали з собою?
– Він дав нам покази, що БТР охороняє одна людина. І на випадок, якщо вона почне чинити опір, наш полонений міг би вмовити її здатись у полон або просто не вести вогонь. Але в танку, як виявилося, ховалося четверо.
– І ви знову опинилися один на один з переважаючою силою противника?
– Окрім полоненого, я взяв з собою ще одного бійця, який умів їздити на БТРі. Я пішов спереду, позад мене на відстані кількох метрів – напівголий полонений, який знаходився під прицілом нашого бійця, щоб той бува не розв’язав руки й не взяв яку-небудь зброю із землі, бо там її було багато…
Я постукав у броню. З середини почулися голоси. Стало зрозуміло, що там кілька людей, а не одна. Я одразу ж почав імпровізувати, віддаючи накази уявній команді: «Ви заходьте справа!», «Ви зліва заходьте!». А тим, хто в БТРі знаходився, нічого ж не видно. Коротше, вони залишили зброю й виконали команду здатися в полон. Я вам не можу передати, який у них був шок, коли вони побачили лише двох українських бійців і свого зека в одних трусах.
– Це також зеки були?
– Один був. Загалом серйозна така команда. Ті ж самі «вагнери», які тільки називалися по-іншому – бригада «Шторм -Z». Ну, й екіпірування, озброєння було вже у них кращими. Якщо Бахмут вони брали переважно «м’ясними шурмами», то на Авдіївку йшли технічно більш підготовленими.
А той БТР, який «охороняли» «чорні гусари», виявився непридатним для використання. Захоплених у полон бійців доставили на евакопункт. Тому, який ходив голим, знайшли якісь підштаники, дали якусь сорочку і щось на ноги. Медичка, котра надавала їм допомогу, була дуже здивована: «Де ви їх стільки наловили?».
– Та їх тут багато бігає! – відповів їй Іван з гумором. І пішов відсипатися. А полонені пішли в обмінний фонд. Перед цим видавши місце дислокації техніки своєї бригади, по якій згодом добряче прилетіло від ЗСУ.
Після успішного виконання завдання Іван Чорний отримав відео, на якому Головнокомандувач Валерій Залужний особисто подякував йому за виявлений героїзм. А вже 25 жовтня він представив його до звання Героя України.
Війна – це не тільки з автомата стріляти
25-річний Іван Чорний на військовій службі з початку повномасштабної війни. Простий хлопець із села Велика Рублівка на Котелевщині, він, зізнається, навіть в армію не хотів іти. Своє життя мріяв пов’язати з футболом, тому 7 років навчався в Полтавській школі-інтернаті. Але його спортивна кар’єра не склалася, і він після школи поїхав на заробітки до Польщі. Працював на заводі у Вроцлаві, виріс від робітника до майстра. Продовжував грати в аматорський футбол.
24 лютого 2022 року терміново виїхав в Україну, бо, каже, не хотів бути стороннім спостерігачем нового витка війни. Однак у територіальному центрі комплектування, оскільки він не мав досвіду військової служби, йому сказали чекати. Терпіння юнака вистачило на 2 тижні, після чого разом з товаришем записався до 116-ї окремої бригади територіальної оборони.
– Ми стояли в Полтаві у той час, коли звільняли Харківщину, Херсон… А ми були поза цим історичним процесом і дуже про це жалкували, – розповідає Іван. – Хотілося чимось допомагати хлопцям, бодай боєкомплекти розвантажувати. Але, як казав мій добрий знайомий: «Всьому свій час». І от він прийшов.
Зате у мене та в моїх побратимів було достатньо часу для військового самовдосконалення. Люди з бойовим досвідом учили нас правильно рухатись, поводитись зі зброєю — перезаряджати її з різних положень і різними способами. Мені все це було цікаво, це тепер моє життя.
Багато часу приділяв самопідготовці: біг зранку, тренування протягом дня, стрільби на полігоні…
А потім, у січні 23-го, нас терміново перекинули на Донбас.
Перший бій Іван Чорний прийняв у Парасковіївці неподалік Бахмута. На той момент село було дуже важливим для наших Сил оборони, адже за ним проходила дорога на Бахмут. І дуже важливо було тримати цю дорогу під контролем. Село перебувало в сірій зоні. Група заїжджала по дорозі, яку прострілював ворожий танк. Залетіли швидко і ледь встигли вискочити з броні, як попали під мінометний обстріл.
Їхній групі треба було пройти 6 п’ятиповерхівок, щоб дістатися на позицію. Проходили цю ділянку зо три години. У небі висів ворожий дрон, коригував обстріли, а воїни пересувалися по черзі, перебігаючи з під’їзду до під’їзду.
– З того моменту я зрозумів, що таке «нуль» і що таке взагалі війна. Уперше побачив ворога наживо, і це були найманці «Вагнера», – пригадує солдат. – Ту позицію ми з побратимами утримували 12 днів. Трималися завдяки жартам і дружбі. Ніхто не нив, соплі не розпускав, усі просто робили свою роботу. Вийшли без поранень. Контузій тоді ніхто не рахував. На те, що нудило й боліла голова, не звертали уваги. Командування подякувало, що добре виконали завдання.
А сам Герой дякує всім, хто був поряд з ним у боях, хто зараз виконує бойові завдання, відбиває ворожі штурми й атаки по всій лінії фронту…
– Всі ми робимо велику справу, – наголошує. – Тому, думаю, подібних історій, як я вам розповів, дуже багато, й вони різні. У нас надзвичайно круті хлопці воюють. Усіх їх поважаю.
Після отриманих контузій, травм та поранень Іван має проблеми з кров’яним тиском. Якось він підскочив до таких великих цифр, що його змушені були евакуювати з позиції. Знадобилась психологічна реабілітація. ВЛК зробила висновок про його обмежену придатність до служби у воєнний час.
– За два з лишком роки я освоїв кілька військових спеціальностей: сапера, мінера, стрільця, пілота на дронах, – каже. – Сьогодні треба бути універсальним солдатом. Війна – це не тільки з автомата стріляти. Війна – це все. Абсолютно все.
Іван навіть не сумнівається, що зможе бути й надалі максимально ефективним у війську. Впевнений, у його випадку можна поєднати лікування і службу. Бо війна, на жаль, не закінчується. А людей в армії не вистачає. Як і зброї… Тому ці позиції треба максимально посилювати.
Ганна ВОЛКОВА.