Як пісня…

Після успішного виконання чергового бойового завдання військовий льотчик, гвардії капітан Анатолій Панченко разом зі своїми побратимами крокував сірою бетонкою летовища. Легкий вітерець з південної сторони доносив п’янкі запахи дозріваючих яблук і груш у садах великого дачного товариства. А по хвилі, за злітною смугою, всі його побратими на повні груди вдихали цілющий аромат чебрецю. За жвавими розмовами вони і не помітили, як дійшли до трьох струнких берізок, які привітно шепотіли своїми зеленовруними кронами. Ці берізки завжди радісно зустрічали і проводжали їх з польотів…
«Хлопці, – звернувся Анатолій до побратимів. – Я побуду з берізками. Трохи охолону від польоту, душа моя забажала усамітнення». І легко їм усміхнувся. Ті, всі як один, погодилися, а він обережно сів на пахучу траву і ніжно її погладив рукою.
– Рідна земле моя, така люба, єдина і неповторна. Вдень і вночі ми захищаємо тебе від підступного ворога і ніколи, ніколи не віддамо тебе йому. Ти і наше небо будете вільними і незборимими…
Далі, з душевним трепетом, він розстебнув блискавку комбінезону і доторкнувся губами до маленького блакитного кисетика з шовку – оберегу коханої ним жінки. На золотому ланцюжку був хрестик із зображенням світлого лику Спасителя…
– Як ти там, моя незабутня? – прошепотів він. – Як я скучив за тобою, кохана…
І тієї ж миті згадався йому теплий весняний ранок, коли він прибув до рідного дому у короткотермінову відпустку, дякуючи клопотанню командира ескадрильї, майору Сербіченку. Привітно зустрів його районний центр, все тут незабутнє і рідне… Зі сльозами великої радості, обіймами і поцілунками зустріли його любі батьки. І невдовзі так запахло наваристим маминим борщем, згадалося усім далеке і близьке у родинному колі, а потім мама мовила, що зовсім недавно зустріла редакторку районної газети Тамілу Миколаївну, яка свого часу писала про Анатолія, коли він навчався у військовому виші. Прохала, щоб обов’язково їй повідомили, як приїде у відпустку.
– Добре, – мовив він. – Обов’язково зайду до редакції…
Переступивши поріг місцевої районки, він вручив великий букет троянд і коробку шоколадних цукерок Тамілі Миколаївні. Радо зустріли його в колективі редакції і сердечно запросили на каву. Редакторка представила його чотирьом журналісткам, молодим і вродливим жінкам – Ірі Лебідько, Ніні Лозовій, Світлані Криленко і їй, Інні Новиченко. Пам’ятає, як ці милі жінки з широко відкритими очима дивилися на нього, їхнього земляка-захисника, фронтовика, в новенькій уніформі, з бойовими нагородами на широких грудях. Як би позаздрили йому в цю мить однополчани! За кавою непомітно народжувалося інтерв’ю з Анатолієм, а він щиро і не без гордості розповідав про бойові будні побратимів – справжніх лицарів неба, про їхню мужність і відвагу, які кожному бойовому вильоту віддають сповна, залишаючи частинку свого серця…
Довго за кавою велася розмова в редакції: запитання, відповіді, дружня, невимушена, тепла атмосфера. А потім – фото на згадку і його заключне слово, в якому наголосив: «Передайте усім читачам шанованої мною газети, а батьки часом надсилають мені її, усім дорогим землякам моїм, що Перемога обов’язково буде за нами, за нашим волелюбним і незламним народом. Разом ми переможемо!»
Ніде правди діти, сподобався Інні та усім журналісткам Анатолій. Відчув він це усіма фібрами своєї душі. Полонили їх його блакитні очі, мужнє обличчя, чорна шевелюра з ледь помітними сивинками в ній і на скронях, яких він так стидається. Що ж, самотність не знає іншого кольору. Та кожного ранку, як міг, заспокоював себе, згадуючи свого наставника і командира ескадрильї, який завжди переконував його, що, мовляв, справжні жінки в першу чергу надають перевагу чоловікам з сивиною. Ось так… І ще згадав після зустрічі, прощаючись, редакторка пошепки порадила йому провести додому Інну, адже жінка варта уваги.
Її образ сколихнув його серце: милий, чарівний, а ще яскрава жіночність і якась притягуюча в ній сила. І коли над його містечком щедро розстеляло свої шати весняне надвечір’я, він проводжав її до домівки. 3 височини неба плинув клекіт журавлиного ключа.
– Сурмлять, повертаючись до рідних плес, на крилах нам весну несуть, – мовила Інна і додала: – Журавлі, як і ви, ваші побратими, літають високо-високо. А ви, Анатолію, любите весну?
– Так. Весна – пора цвітіння, пора кохання. Дивлюсь на веселкову неба просінь, а бачу милий образ твій.
– Це ви про свою кохану?
– Ні, це поезія шанованого мною поета.
– Зрозуміло, – мовила супутниця. – Я теж люблю поетичне слово. В юності навіть пробувала творити поезію… та любов до журналістики взяла верх наді мною.
– Розкажіть, Інно, будь ласка, про себе.
– Навчаючись в інституті, опанувала ази журналістики, помаленьку друкувалася, і в першу чергу у моїй районці. Які були горді за мене батьки, читаючи мої публікації! Вони у мене фермери живуть в двадцяти кілометрах звідси. На четвертому курсі закохалася, як кажуть, молодість наша необачна. Одногрупниці заздрили: такого красеня полонила. Він теж, як говорять, душі не чаяв. Я співала у нашому інститутському вокально-інструментальному ансамблі, свого часу закінчила музичну школу. Ось так. Через рік лелеки принесли нам синочка Дмитрика. Жити і радіти, та мій обранець виявився затятим себелюбцем, ловеласом і скнарою. Я без тіні жалю розлучилася з ним. Мої батьки забрали Дмитрика до себе, а я невдовзі, отримавши диплом, влаштувалася літпрацівником у нашій районці, працюю і подосі, професію люблю. У нас чудовий колектив однодумців, а Таміла Миколаївна нам, як матуся рідна – людяна, турботлива, добра порадниця. Мене з синочком прихистила тітонька, яка з чоловіком виїхала до Німеччини, син у них там добре влаштувався, має свій бізнес. Телефонують мені часто, доглядають онуків, життям, з усього видно, задоволені. Ну, а на мені їхній ошатний будинок, садиба, молодий сад.
– Певно, нелегко справлятися вам: і робота, і садиба? – співчутливо запитав її Анатолій.
– О, ні, – відповіла йому Інна і по хвилі сказала: – Ось ми і прийшли!
Його вразив розмір будинку, широкі вікна з блакитними ставнями, цегляна огорожа, висока ялина по правий бік будинку. Інна, трохи завагавшись, мовила до свого супутника.
– Пане гвардії капітане, щиро запрошую вас на вечерю. Вчора тато приїздив, мама передала стільки добреників, що я сама не впораюся з ними.
– Діма допоможе, – сказав їй Анатолій.
– Дідусь забрав його на вихідні, він скучив за ним, за бабусею, люблять вони його. Мріє стати військовим.
– Військові – надійні люди! – твердо і впевнено мовив льотчик. – Сердечно вдячний за запрошення, не відмовлюся повечеряти з вами.
– Тож прошу вас до господи, – щиро мовила Інна.
Просторе і зі смаком облаштоване помешкання вразило його, особливо зала з великою бібліотекою, гобеленами на стінах, картинами, письмовим столом, кріслами, піаніно і масивним шкіряним диваном.
– Розташовуйтесь, будьте, як вдома, а я на кухню швиденько.
Він з цікавістю розглядав багатий бібліотечний фонд і картини, які при яскравому світлі масивної люстри робили ще ширшою площу зали. Все було якесь романтичне і загадкове…
Інна ввійшла з деко, на якому була рум’янобока качка, оздоблена з боків скибочками апельсинів. Поставивши її на стіл, дістала з серванта графинчик, рюмки.
– У нас вдома аж шість сортів слив, тато готує смачну слив’янку, продегустуємо?
– Із задоволенням!
Далі Інна занесла ще чимало смачних наїдків і через кілька хвилин з’явилася у чудовій сукні, в міру декольтованій. Вона вся сяяла, мов ранкова зоря.
– Поза конкурсом! – сказав би його бойовий побратим, капітан Борис Кульпанов, подумав тоді Анатолій.
Першу чарку випили за знайомство. 3 апетитом розправлялися з качкою, щедро фаршированою чорносливом та волоськими горіхами. Обом було затишно і хороше. Певно, свою роль у цьому зіграла запашна слив’янка, від якої вони трішки зап’яніли.
Тепле, душевне спілкування, за яким вони і не помітили, як перейшли на «ти». А потім був величний тост «За Перемогу України!»
Музичним номером була пісня. Інна вправно провела по клавішах і полилося її чудове виконання «Ми підем, де трави похилі…». Яке у неї сильне колоратурне сопрано, який казковий профіль, смагляве обличчя, мов у Нефертіті. Титанічна сила кохання до цієї чарівної, ніжної, чорноволосої і кароокої жінки кинула його у незборимий вир пристрасті.
– Інночно, ти… – схвильовано мовив він,
– Хто я? – запитала вона з цікавістю.
– Як пісня! Як пісня! – твердив. – Ця зустріч, безперечно, поєднала нас, наші серця і душі.
Він бережно обійняв її стан і міцно поцілував теплі і жагучі вуста. Здається, було чути, як б’ються в унісон їхні закохані серця, а взаємні почуття, світлі і щирі, владно долали всі умовності і перешкоди. Адже кохання не має ні меж, ні кордонів.
Ще двоє діб вони дякували долі, що звела їх, а на третю – на автовокзалі його батьки й Інна, з квітами для нього, – проводжали його у дорогу туди, на схід, де йде війна. Засмучена Інна подарувала йому оберіг.
Хай всюди – і на землі, і в небі – він береже тебе, мій соколе омріяний! Я дочекаюся тебе – переможця!
Поцілунки, сльози прощання… А весна владно вступала у свої права…