Учасник АТО Дмитро Горішній з командою перший у світі налагодив випуск мобільних симуляторів «Джавелінів» та РПГ. Втім, найбільшим попитом у вояків користуються імітатори старих видів вогнепальної зброї.
Електроніка в тубусі замість бойових гранат
На моєму рахунку один постріл з РПГ-22 й один підбитий ворожий танк з першого разу. Щоправда, і постріл, і танк були віртуальними.
Якби мені довелося тренуватися у стрільбі з гранатомета насправді, то цей єдиний постріл коштував би півтори тисячі доларів, адже снаряди до нього дуже дорогі. А в умовах війни ще й дефіцитні. Тут же все дуже просто. Кладеш собі на плече трикілограмовий симулятор і бачиш через приціл віртуальну місцевість, по якій рухаються мішені (броньовані машини). Вибираючи на прицільній шкалі червоні «мушки», відповідно до дальності, наводиш їх на ціль і натискаєш на важіль. Кричиш «Ура!», влучаючи в мішень.
– Коли я в 14-му вчився стріляти з РПГ-22 на полігоні, то мав лише одну спробу. В ціль не попав і взагалі мало що збагнув. За спиною в мене стояла черга із доброї сотні бійців, яким також треба було поставити «галочку» на навчаннях, і потрібно було робити все якомога швидше, а якісно – якщо встигнеш. Одне слово, кожен з нас марнував величезні гроші, – розповідає 34-річний учасник АТО, полтавець Дмитро Горішній. – Щоб просто зрозуміти, як працює зброя, треба вистрілити з неї, як мінімум, разів зо три. Але такої можливості наші військові ні тоді не мали, ні зараз. Коли ж бійці опиняються у справжньому бою й бачать колону броньованої техніки, яка суне на них, то, не підготовлені як слід, вони просто губляться, а то й гинуть.
Дмитро з позивним «Спікер» геолог за фахом, до початку вторгнення «зелених чоловічків» на півострів Крим працював у «Кримгеології». Втікаючи від нав’язливого «русского міра», перебрався на постійне мешкання до Полтави, де влаштувався у місцеву нафтогеологію. Невдовзі була оголошена перша хвиля мобілізації, і він пішов служити у новосформований батальйон тероборони. Його підрозділ охороняв військові об’єкти – аеродроми, частини та склади на Харківщині. Згодом виконував завдання в Луганській області.
Тоді, пригадує, вояки могли ідеально розібрати автомат, влучно стріляли з пістолетів, але уявлення не мали про гранатомети та кулемети, не кажучи вже про ракетні системи.
А зброя надходила, і її треба було не просто обліковувати, зберігати, обслуговувати, а, насамперед, опановувати. Відповідальним за цей напрямок визначили юного допитливого лейтенанта Дмитра Горішнього. Спочатку він отримав посаду командира стрілецького взводу, а згодом заступника начальника підрозділу з озброєння. З озброєнням Дмитро досить швидко «порозумівся» і почав передавати свої знання іншим, ставши інструктором у своєму батальйоні.
Тоді й задумався про створення симуляторів протитанкових та зенітних систем для навчання.
З цією ідеєю Дмитро після року служби демобілізувався. Повернувся до нафтогеології, але та думка, що він не завершив свою військову місію, муляла йому. Реалізацію ідеї почав з пошуку технічних рішень. Однак великого ентузіазму серед професіоналів не знайшов. Спробувати себе у новій справі виявили бажання лише три юнаки з молодої ІТ-компанії. Тоді ніхто з них не знав, що такого досі ніхто у світі не робив, тому вони сміливо приступили до діла. Не роздумуючи, вклали в нього все, що мали, – по сотні доларів, відкладених на покупку «стрілялок». Юначий максималізм не давав їм підстав сумніватися в тому, що може щось не вдатись.
Написану чергову віртуальну програму для андроїда за зразком лазертагу – спортивно-тактичної гри, що імітує військові дії, – айтівці версію адаптували на міні ПК, який зовні нагадує айфон, а датчики закріпили на відпрацьованому тубусі. Як відомо, ці пластикові труби після одного пострілу стають звичайним брухтом. Дмитро Горішній придумав замість бойової гранати вставляти у труби електроніку, таким чином перетворюючи їх на симулятори.
Перші зразки, що імітували зброю, полтавські ентузіасти виготовили вже у 2016 році – як кажуть, до коліна, сидячи на власній кухні. Дмитро з командою періодично їздив з ними по військових підрозділах та навчальних центрах, де їх випробовували. Військові були в захваті, нахвалювали розробників. Але в умовах заморожених бойових дій попит на них був практично відсутнім, запит на інструкторську роботу почав знижуватися. Та й мобільна електроніка тоді не була настільки розвинутою та доступною, як зараз. Тоді гостро стояло завдання забезпечити військову техніку пальним, а солдатів – амуніцією. Все інше відсовувалось на інший план.
Ентузіасти, однак, не закинули своєї справи й продовжували не просто виготовляти, а й удосконалювати свої напрацювання в надії, що колись це все знадобиться. Перепробували добрий десяток варіантів, набуваючи необхідного досвіду. У команди було розуміння того, що війна неминуча й до неї треба готуватися.
– З двадцять четвертого лютого до військкоматів стояли величезні черги. Я подивився на них і сказав сам собі: «Ще встигну». Зібрався й поїхав зі своїми симуляторами на найближчий блокпост проводити заняття зі стрільби, – пригадує «Спікер». – Наступного дня після заняття приїжджаю до військкомату, а черга не зменшилася. Я знову розвернувся й поїхав на другий блокпост, потім на третій… Вже за кілька днів тероборонівці буквально розривали мене на шматочки – мої знання виявилися дуже затребуваними. Запрошували провести інструктаж для рот охорони військкоматів, Нацгвардії, добробатів, Нацполіції… Виїжджав з добровольцями й на полігони, де вони, освоївши теорію на симуляторі, відпрацьовували стрільби бойовими боєприпасами.
Разом з однодумцями зібрали колекцію навчальних макетів, обладнання, методичних матеріалів. Паралельно ще й обслуговували та ремонтували озброєння. Наша мобільна інструкторська команда працювала на ентузіазмі.
Протягом перших двох років повномасштабної війни вони під прапорами благодійного фонду Сергія Притули об’їздили всю Україну, інструктуючи цивільне населення та військових. У цьому є величезна потреба. Це робота, якою мала б давним-давно займатися держава, але досі тримається на волонтерах.
А вже у 23-му році команда Дмитра Горішнього виготовлення симуляторів поставила на потік. Добра слава про її вироби пішла серед військових – посипались запити.
Дмитро говорить, що після 50 одиниць, відправлених замовникам, вони перестали їх рахувати. Сьогодні їх лік іде на сотні, а то й тисячі.
Загалом команда Дмитра Горішнього, яка сьогодні складається з десятка осіб, з власної ініціативи постачає на ринок 3 симулятори старої вогнепальної зброї: РПГ-22, РПГ-7, АТ-4 (Антитанк-4) і є єдиним у світі виробником мобільного польового симулятора «Джавеліна».
Не зрозуміло, що потрібно армії і в якій кількості
– До повномасштабного вторгнення кількість симуляторів в Україні можна було порахувати на пальцях, – продовжує Дмитро Горішній. – Включно з одиничними екземплярами, які представляли на виставках, але солдати до них доступу майже не мали. Я ж прагнув поставити виробництво симуляторів на потік, зробити їх простими, компактними й дешевими. Водночас розумів, що мою ідею неможливо продати державі, а якісь структури чи організації ніколи не підуть на її фінансування, оскільки для них це занадто примітивно. Тому потрібно розраховувати лише на себе.
Те ж Міністерство оборони висувало б у технічному завданні свої вимоги навіть до зовнішнього вигляду продукції, який, зрештою, ні на що не впливає. Низка вимог є завищеними, що критично ускладнює та здорожчує кінцевий продукт. Втім, під час повномасштабки вимоги стали значно лояльнішими, що відкрило нові можливості як для постачальників, так і для військових.
Дмитро зізнається: його дратує, коли починає тиражуватися інформація про те, що в Україні винайшли якісь там унікальні боєприпаси чи суперзброю. Адже в одиничному екземплярі це не робить «погоди». Армії потрібно десятки тисяч цих екземплярів. Не супер-пупер крутих, а безвідмовних у роботі середнячків.
– На вашу думку, такі маленькі приватні виробники, як ви, задовольняють попит військових у симуляторах?
– Мені здається, так. Хоча фірм, які займаються виготовленням симуляторів зброї, в Україні не більше десятка, а серйозних, що масштабують і розвивають виробництво, ще менше. Але нам недостатньо розуміння, що саме потрібно армії і в яких кількостях. Адже ми самі собі ставимо завдання й виконуємо його, оскільки немає зрозумілої державної політики у військовій промисловості. Приватні виробники часто дублюють продукти, а якісь взагалі залишаються поза увагою. Як би я зараз не просив у Міноборони дати нам хоча б орієнтовний запит потреб на найближчі два роки, аби ми не робили якоїсь незрозумілої фігні, ми його не отримаємо. Відкритий ринок і конкуренція – це, звичайно, добре, але потрібно централізовано оцінити спроможності команд та координувати потреби.
З іншого боку, те, чим ми займаємось, нецікаво крупним виробництвам. Їм потрібні обсяги. Вони не візьмуться робити для нас якісь три сотні деталей, бо це для них нерентабельно.
Тож замість того, щоб одним ударом великого преса виготовити якусь форму, ми робимо її вручну пів дня.
Тобто подібні приватні ініціативи доповнюють військово-промисловий комплекс, але існують самі по собі.
Процес виробництва симуляторів зброї дійсно вимагає багато ручної роботи: заточок, шліфування, підгонки… Навіть зараз, коли всі ці операції відпрацьовані, на виготовлення найпростішого симулятора у команди йде три людино-дні, а на «Джавелін» – 25.
Ціна навчальних пристосувань для стрільби, як кажуть, народна – від 42 тисяч гривень. Інші виробники встановлюють ціну, починаючи від 450 тисяч гривень.
– Ви думаєте, що коли в інших виробників цінники у десять разів більші, то їхні симулятори зроблені із позолочених матеріалів?! Просто у них більші штати, площі, інші витрати на утримання. Велике підприємство для малих замовлень набагато менш ефективне, – пояснює Дмитро таку різницю в цінах. – Вони так само використовують відпрацьовані тубуси, китайську електроніку й українську пластмасу. Значну кількість деталей, які не передбачають супернавантаження, ми виготовляємо з того, що можна знайти в «Епіценрі», а у важку весну 22-го багато чого купували в «Аврорі». Найдорожчі елементи у наших приладах, наприклад, – це мінікомп’ютери, придбані в США. Ми не зовсім стандартний бізнес, бо з самого початку орієнтувались на доступність симуляторів для військових частин. Бо це основа боєздатності солдатів на полі бою.
Наразі проєкт, куратором якого є Дмитро Горішній, проходить бюрократичну процедуру кодифікції, щоб отримати офіційний дозвіл на використання нових симуляторів у війську. Щоб її пройти, не потрібні суперздібності чи якісь спеціальні «зв’язки», але потрібно 2–3 людини вирвати на місяць з виробничого процесу й засадити за створення таблиць, протоколів, описів тощо. Тобто зменшити випуск продукції, недоотримати обігових коштів. Для невеликого колективу, який 2 роки тому почав справу з нуля, це накладно. А немає кодифікації, то немає й замовлень від Міноборони. Такий ось парадокс, яких багато у сучасній війні. Тому все, що виходить з невеликого виробничого цеху, виготовлене завдяки початковим внескам членів команди, грантовим коштам, на які було придбане обладнання, за фінансування благодійників та за гроші від прямих продажів товарів військовим частинам. Великої підтримки проєкт набув у середовищі ветеранських організацій, які допомагали з пошуком партнерів, працівників, грантових програм, медійною розкруткою. Так проєкт досягнув сучасного рівня.
Безпечно вчитися на власних помилках
– Ми в цьому цеху практично ніколи не збираємося разом, – проводить мене по виробництву Дмитро. – Мого робочого місця, наприклад, тут нема, бо я весь час за кермом. Минулого тижня, до прикладу, їздив у навчальний центр «Десна», презентував наш новий продукт – симулятор АТ-4, який тільки проходить випробування. Війська їх зараз активно використовують, бо вони мають більший калібр і більшу дальність стрільби у порівнянні з малокаліберними РПГ. Заїхав у Житомир, поспілкувався з начальниками з бойової підготовки десантних бригад. Мені важливо було почути їхні відгуки про наш новий продукт, отримати зауваження та вчасно внести коригування, підтвердити правильні рішення. Загалом, часто виїжджаю у нові підрозділи, які замовляють наші симулятори, у яких солдати не мають досвіду роботи з подібними системами. Нормальний інструктаж може тривати й три дні.
У цеху працюють лише ті, присутність кого тут конче необхідна. Люди виконують монотонну ручну роботу, яка, помножена на тривалий період часу, психологічно виснажує. Однак колектив тримається і навіть поповнюється.
Нещодавно до команди Дмитра Горішнього доєднався Хаджі – 60-річний гітарний майстер. З початку повномасштабної війни він пішов добровольцем у ЗСУ, а після демобілізації за віком не зміг всидіти вдома. На Хаджі фрезерувальні й токарні роботи. Але найкраще в нього виходить ручна обробка й підгонка – все ж таки гітарний майстер! Йому допомагає Ілля, який зараз у своїй майстерні займається зварюванням, а під вечір, коли в цеху звільниться верстат, приїде на обробку. Виробничий процес триває до пізнього вечора.
– А ось Каріна, наш висококваліфікований спеціаліст у галузі полімерного лиття, – підводить мене Дмитро до молодої дівчини, робоче місце якої знаходиться у кутку цеху. – Каріна знає, як комбінувати поліуретан з різними домішками, щоб отримати потрібні характеристики різних деталей. Зараз вона робить заготовку ручки до симулятора РПГ-7, яка в кінцевому результаті виглядатиме дуже гламурно.
Студент Максим збирає деталі, які відливає Каріна, до- купи. А ввечері прийде Сашко й різатиме пластик ось на цьому лазерному верстатові, який ми не так давно придбали за грант Українського ветеранського фонду. Цей фонд – наша найбільша підтримка.
Активно використовуємо також 3D-друк – дешеві фотополімерні технології забезпечують високу якість.
Замовлень багато, продукція на складі не залежується. Наразі готуються до відправлення симулятори на запит Повітряних сил.
– На жаль, військові підрозділи забезпечені симуляторами нерівномірно, – констатує Дмитро. – Десь їх достатньо, а десь зовсім немає. Про наші вироби багато хто дізнається випадково або через сарафанне радіо. Краща ситуація у Нацгвардії, де підрозділи зобов’язують закуповувати навчальне обладнання. Тоді відповідальна за це особа цілеспрямовано займається пошуком недорогих і надійних симуляторів і таким чином виходить на нас.
– Яка ефективність таких приладів? – цікавлюся у свого співрозмовника.
– Це не та річ, яка підлягає об’єктивному контролю. Не можна сказати, що бригада, яка придбала два симулятори, за півроку в зоні бойових дій подвоїла знищення ворожих танків. Бо, може, в зоні її відповідальності було мало танків, чи ворог застосовував переважно піхоту, чи бракувало боєприпасів…
Окрім розробки, виробництва й інструктажу ми даємо гарантію обслуговування на три роки. Протягом цього часу симулятори потребують одного чи двох ремонтів – зазвичай від постійного натискання у них виходять з ладу кнопки, важелі, роз’єми, потребує оновлення програмне забезпечення. Слабкі місця постійно вдосконалюємо.
– Симулятори ж не замінять полігон? – уточнюю в Дмитра насамкінець.
– Ні, звичайно. Але коли після того, як ти попрацював на віртуальному симуляторі, тобі дають боєприпас вартістю півтори тисячі доларів, то ти вже усвідомлюєш, як його продуктивно застосувати. Симулятори потрібні для того, щоб безпечно вчитися на власних помилках.
Ганна ВОЛКОВА.