«Якби моя бабуся встали…»

Віра Семенівна Шемшур.

«Якби моя бабуся встали…»

Чому саме словами неперевершеного Остапа Вишні розпочинаю свій спогад-роздум про любу бабусю – Віру Семенівну Шемшур? Мабуть, тому, що першою українською книгою, яку я – російськомовна дитина – прочитала у бабусі влітку, була саме збірочка «Якби моя бабуся встали». Було дивно, не зовсім зрозуміло і водночас смішно. Та зараз не про це…
Дуже виразно згадується мені моя покійна бабуся, яка пережила не тільки Голодомор, а й багато інших страшних подій, що випали на долю українців. Бабуся Віра була, як тоді казали на селі, малограмотною, але такою неперевершеною оповідачкою! Дуже шкодую, що свого часу ні я, ані хтось інший із родини не спромоглися занотувати її розповіді. Тепер пригадується лише те, що закарбувалось у пам’яті.
Народилася наша бабуся у 1916-му, за рік до жовтневого більшовицького перевороту, в багатодітній українській родині Семена і Єлизавети Титенків. Була третьою дочкою, після Одарки та Саньки. Пізніше у сім’ї народилися Дмитро, Степан та Іван.
На той час родина жила в Сибіру, в селі Усть-Єланка. Українців у селі було багато, мабуть, потрапили туди в ході столипінської аграрної реформи. Як згадувала бабуся, зразу за селом починалася тайга. Бувало, що до людських господ навідувалися вовки. Інколи сіроманці вирізали худобу.
Бабуся казала, що пам’ятає кожну вуличку, кожний будинок в Усть-Єланці, де минуло її дитинство, де змалку пасла гуси… Сім’я на той час жила більш-менш заможно: мали наділ землі, господарство, де працювали всі, навіть діти. Батько, Семен Михайлович, був знаним кравцем, шив людям також валянки. Мати, Єлизавета, лікувала недужих молитвами і травами. Цей дар передався й нашій бабусі.
Уже навіть моя мама не пам’ятає, звідки родом були бабусині батьки. Але, мабуть, спокусившись на гасла більшовиків: «Земля – крестьянам», «Фабрики – рабочим», «Мир – народам», всі, крім старшої дочки, вже заміжньої Одарки, переїхали на Донбас.
Віру, як найздібнішу з дітей, батьки віддали до школи, що була, мабуть, у районному центрі, бо учні з навколишніх сіл та хуторів не тільки навчалися, а й жили в інтернаті при школі. Та навчання тривало недовго. Це були часи колективізації та розкуркулення селян, початок Голодомору.
Зі слів бабусі, їх, підлітків, піднімали вночі так звані активісти та змушували нишпорити разом із ними по людських хатах у пошуках прихованих харчів.
– Було так: заставлять лізти на піч та, не дай Бог, не викажеш, що там прихована жменька квасолі чи сушених груш, яблук, – будуть тобі непереливки. Бо слідом лізе комсомолець перевіряти твою «роботу». Тож, як приїхав батько мене навідувати, я в плачі, щоб забрав додому…
Навчилась читати, писати – на тому і вся освіта. Хоча все життя бабуся дуже любила книги. Коли не приїдеш у гості – під подушкою у неї завжди лежить початий роман.
Дуже болісним був для бабусі спогад про Голодомор. Лише Божим чудом можна вважати, що ніхто з родини не помер у ті страшні часи.
– Настала весна, а я пухла-пухла, – розповідала вона. – Ледве вийшла з хати надвір та питаю у матусі: «Мамо, чи буду я вмирати?» А вона каже: «Ні, дитино, вже травичка є, калачики, вже житимеш». Мені було років шістнадцять-сімнадцять.
Згадувала бабуся і своє дівоцтво. Як не важко працювали в колгоспі, а все одно увечері бігли гуляти. Взимку влаштовували вечорниці. Збиралися у когось у просторій хаті хлопці й дівчата, співали, жартували…
А яке у бабусеньки було перше кохання! Хоч і втратила його через гордощі, але берегла в серці все життя. Свого чоловіка Івана, казала, не любила, а жаліла. Там же на Донбасі у селі Благодатному народилися синок Миколка (1938 р.) та донечка Катруся (1.01.1941 р.).
Не знаю достеменно, чому і як, але з перших років Другої світової війни родина вже жила на Полтавщині, на хуторі Гирине Семенівського району, разом із родиною старшої сестри Олександри.
Бабуся згадувала, що коли вперше німецький солдат зайшов до оселі, де побачив купу дітей, старого (прадід Семен) та двох жінок, похитав головою та й пішов геть. Ще розповідала, як під час відступу гнали їх німці разом з іншими односельцями до Дніпра. Якимось дивом їм вдалося утекти та повернутися до рідної хати.
Спогади, спогади… Казала бабуся, їй знову пощастило, бо чоловік повернувся з війни неушкодженим. Братам її випала інша доля: Степан пропав безвісти, Дмитро повернувся без ноги, а молодший Іван іще хлопцем став свідком страшної трагедії, описаної у книзі «Хорольська яма». У 1947-му бабусин чоловік, Іван Юхимович, подався до рідні в Казахстан, щоб заробити для своїх дітей хліба, навіть не дочекавшись народження молодшого сина Володі. Поїхав та більше не повернувся, там і помер ще молодим від запалення легенів.
У голодні післявоєнні роки селяни знову опинилися на межі життя і смерті. Моя матуся пригадувала щемну історію, як маленькою з’їла шматочок тіста, яке бабуся замісила, щоб після роботи усім спекти по оладку…
Знаєте, бабуся дуже шанувала кожну скибочку, кожну крихточку хліба. А нам, на всі наші скарги на бідність, казала: «Та ні, діти, ви тепер розкішні». Проте додавала й інше: «Ми пережили і голод, і війну, а що вам доведеться – одному Богу відомо».
Прожила Віра Семенівна велике і важке життя, пережила втрату багатьох своїх рідних. Випало їй і найбільше у світі горе – поховати свою дитину, старшого сина Миколу…
Усе життя бабуся була одним цілим зі своєю хатинкою-мазанкою під очеретом, яку разом зі своїм батьком «зліпила» власними руками. В останні роки життя, вже у Козельщині, часто навесні сумувала: «Якби мені крила, так би й полетіла до своєї хати…»
Мабуть, і хатина сумувала, бо не набагато пережила свою господиню. Покинула цей світ бабусенька на
92-му році, в передноворічну ніч 2007-го. Вона ніколи не вважала Новий рік святом, чекала лише Різдва. Може, й передчувала, що одного разу новий рік для неї не настане.
Проста сільська жінка, трудівниця, мати… Віра Семенівна не була, скажемо так, борцем за вільну Україну й рідну мову, вона просто їм не зраджувала. Полум’яних більшовиків-комуністів інакше як запроданцями не називала. На нас, «кубанських дівчат» (приїздили на канікули з Кубані), сердилась інколи, що не розмовляємо українською…
Бабуся не дожила до буремних подій, що спіткали сучасну Україну. Останнім часом часто думаю: а якби моя бабуся встали, що б Вони сказали?..

Лариса НЕСВІТАЙЛОВА.
смт Козельщина.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий