Яків Жарко – кубанець  полтавського роду

Яків Жарко – кубанець полтавського роду

Виповнилося 160 років з дня народження видатного поета, актора, перекладача, в’язня комуністичного режиму Якова Жарка. З ініціативи Українського інституту національної пам’яті згідно із Постановою Верховної Ради «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» ювілей видатного українського культурного діяча, уродженця Полтави, відзначається на державному рівні. Яків Жарко – ліричний та епічний поет, прозаїк, актор, діяч народницького руху кінця ХІХ століття й активний подвижник української культури на Кубані на початку ХХ століття. Автор чотирьох книг ліричної і сатиричної поезії, двох збірок байок, книги «Оповідання», про яку схвально відгукнувся Іван Франко, численних публікацій в альманахах, збірниках, періодиці, серії науково-популярних видань. А як актор перших українських труп Михайла Старицького й Панаса Саксаганського лишив помітний слід в історії українського національного театру. Літературно-художня спадщина Якова Жарка, його культурно-громадська діяльність сьогодні, на жаль, призабуті.

Родинне виховання, юнацька романтика та поліційний нагляд

Яків Васильович Жарко (1861– 1933) народився 13 (25 за н. ст.) лютого у Полтаві в багатодітній сім’ї дрібного чиновника-урядовця. Батько, Василь Федорович, працював секретарем Полтавського губернського правління і мав чин колезького асесора. Походив він із козаків села Бацманів на Роменщині (історична Полтавщина) і, за свідченням Якова, «був козацького роду», хоча й мав уже прізвище Жарков. Син іронічно пояснював метаморфозу тим, що «хвостика йому причепила Катерина Друга». Василь Федорович мав удома Шевченкового «Кобзаря», «Чорну раду» Пантелеймона Куліша, «Енеїду» Івана Котляревського, пишався тим, що бачився з Тарасом Шевченком під час перебування у поміщиків Родзянок; охоче приймав у себе українських літераторів, діячів культури – Олександра Кониського, Івана Нечуя-Левицького, приятелював з Марком Кропивницьким. Мати, Олександра Григорівна, походила з роду дрібних поміщиків Лазебникових, від яких одержала на посаг хутір під Полтавою, проданий у середині 1870-х років, щоб підтримати родину (в ній було вже десятеро дітей). Олександра Григорівна виросла на хуторі і розмовляла переважно українською, знала багато народних пісень, казок, приказок, зумівши органічно передати дітям, зокрема Якову, шанобливе ставлення до рідної культури й мови. З дитинства прилучається й до театрального мистецтва. Старша сестра Надія (згодом професійна актриса) мала гарний голос, добре грала на роялі й була організатором аматорських вистав, що ставилися у залі Дворянського зібрання Полтави. Успіхом користувалися «Наталка Полтавка» й «Сватання на Гончарівці», у яких Надія грала провідні жіночі ролі. Від старших братів і сестер Яків ще змалку перейняв інтерес не лише до театрального мистецтва, а й до ідей повалення російського самодержавства.
Ще в 1874–1875 роках у Полтаві діяло народницьке таємне товариство-гурток «Унія». Діячі української культури, активісти «Унії» ставили за мету боротися за національну незалежність України, вели пропаганду в Полтаві і губернії, спрямовану проти російського царизму, а ще поширювали листівки та твори Тараса Шевченка й Марка Вовчка. У 1875 році поліція Російської імперії розгромила гурток: частина його членів була заарештована й відправлена на заслання. До «Унії» належав і рідний брат Якова Жарка, Олександр, який після розгрому товариства не полишив народницької діяльності і, навіть, залучив до неї меншого брата.
У посмертній біографічній довідці про письменника, складеній, мабуть, його дружиною, Аграфеною Іллівною Жарко, говориться, що Яків Васильович «сам почав писати 1878 року українські вірші». На цей період припадає й написання перших віршів циклу «Боротьба», по-юначому палких і емоційних, сповнених віри в неминучий крах російського царату:
Настане час і рухнуть трони,
І воля встане на мерцях!
(«Нас подолали…»)
Саме в ці роки Яків заприязнився з гімназистом, майбутнім діячем Української Народної Республіки, письменником й активістом «Братства Тарасівців» Володимиром Самійленком. Завдяки йому, як про це пише в одному зі спогадів, познайомився з колишнім членом «Унії», відомим письменником Панасом Мирним. З 27 вересня 1880 року перебував під гласним наглядом поліції Російської імперії і відтак мав зобов’язання раз на тиждень відмічатися в поліції підпискою «про невиїзд».
Тож не міг поступити на державну службу. Захоплений виставами трупи Марка Кропивницького, в якій у той час грала його сестра Надія, Яків «не здержав себе й через кілька днів потайно поїхав до Єлисаветграда», де вступив до трупи і навіть встиг зіграти роль Миколи в «Наталці Полтавці». Неявка до поліції у визначений день спричинила новий арешт Якова, і тільки батькове втручання запобігло суворішому покаранню: справа закінчилася примусовим – у супроводі конвоїрів – доставленням до Полтави, де на арештованого чекав допит у жандармського полковника.

Втекти від долі: акторське і письменницьке життя

Трагедія спіткала родину Якова Жарка саме в роки жандармських переслідувань. Упродовж чотирьох років – з 1879 по 1884 рік – помирають від сухот одна з його сестер і всі брати. Після смерті останнього з них, Федора, що остаточно підірвав здоров’я на засланні, смерть, наче дамоклів меч, повисла і над наймолодшим, Яковом. Тож легко зрозуміти підсвідоме прагнення його, ще зовсім молодого, але так само, як і брати, підтятого спадковою хворобою, залишити батьківську оселю.
Страшна й безжалісна хвороба вже довершувала свій вирок родині Жарків: спочатку забирає матір, а невдовзі – батька. Ставало зрозумілим, що не так багато залишилося і двом сестрам Якова, яким нічим не міг зарадити, і це кидало у відчай, вибивало з ледь відновленої після лікування рівноваги. 1886 року Яків стає актором театральної трупи Михайла Старицького і Марка Кропивницького. А це означало мандрівки, переїзди, зміну оточення. Важлива роль в утвердженні акторської долі Якова Жарченка (під цим псевдонімом він виступав на сцені в згаданій та інших трупах) належала видатному драматургові й акторові Івану Карпенку-Карому. З ним у Якова склалися найщиріші взаємини.
На час вступу до трупи молодий актор вже досягає очевидних успіхів на сцені, його раз по раз відзначають рецензенти. Позитивні відгуки вміщували петербурзькі «Новости» та «Петербургская газета», «Новороссийский телеграф», «Одесский вестник»… Попри значну акторську завантаженість, не полишає і літературної діяльності, про що свідчать періодичні публікації його поезій. Уже в перший рік роботи в театральній трупі знайомиться із взятою до трупи «в хор і на невеличкі рольки» вчителькою єлисаветградського училища Агрипиною Горшковою, з якою незабаром і одружується. Спільна творча праця певний час допомагала молодим артистам переборювати матеріальні й побутові труднощі, пов’язані з постійним «кочуванням» трупи. Та народження дітей примушує подружжя припинити виступи на сцені.
На цей час від великої сім’ї Жарків залишився лише один Яків. Тож не дивно, що спустошена смертю рідна домівка не привабила його: оселяється в селі Мало-Михайлівці на Катеринославщині, де впродовж восьми років займає досить загадкову з огляду на його попередню освіту й фах та, поза найменшим сумнівом, матеріально вигідну посаду завідувача шахт і цілого кар’єру з видобутку коаліну для порцелянової фабрики братів-підприємців Кузнецових. Праця на цій посаді мала водночас велике значення в утвердженні Жарка-прозаїка на позиціях реалізму: працюючи тут, письменник був свідком тяжкого життя робітників-шахтарів – прототипів його правдивих, сповнених болю і співчуття оповідань. 1899 року виходять друком одразу дві книжки його творів – «Оповідання» та «Байки», про які схвально відгукуються «Киевская старина» та «Літературно-науковий вісник».
Між тим, троє синів Якова Жарка вже підросли, їх «треба було вчить», тож влітку 1904 року назавжди перебирається до «столиці Кубані» Катеринодара – міста не чужого. Нагадаємо, що Кубань – це українські етнічні землі, з кінця 18-го століття заселені українцями, зокрема запорізькими козаками. Катеринодар був на той час аж ніяк не другорядним осередком української культури, зі школами, де викладалась українська мова, кількома театрами, де ставилися й українські п’єси, і навіть друкарнями – що й зацікавило письменника. Згідно з дослідженнями знаного полтавського краєзнавця і літературознавця Петра Ротача: «працював діловодом у Комітеті піклування про народну тверезість. Згодом Яків Васильович став одним з організаторів і керівників єкатеринодарської «Просвіти» та місцевого відділення Революційної Української Партії» (РУП)».
У складі театральних труп Яків Жарко кілька разів виступав у Катеринодарі і, за свідченням оглядачів «Зорі», з великим успіхом, що також не могло не справити захопленого враження на нього й згодом спонукало оселитися назавжди в цьому місті.
Працює на літературній ниві і часто друкує в періодиці, літературних збірниках та антологіях свої твори. У 1905 році за найсердечнішого ставлення Івана Франка до письменника з’являються 12 новел та оповідань Жарка в «Літературно-науковому віснику», добірка віршів у впорядкованих Франком «Акордах» («Антологія української лірики від смерті Шевченка», 1903), а 1905 року – окреме видання його «Пісень», що включало поетичні твори цього жанру й, зокрема, написані після виходу «Перших ліричних творів». Найбільший сплеск літературної активності припадає на роки перед Першою світовою війною. У Катеринодарі публікують історичний нарис «На Кубані» (1912), найбільша і безпрецедентна за гостротою збірка «Катеринодарцям. Сатиричні вірші пана Шпильки» (1912) та «Байки. Видання 2-е» (1913). Досить активно друкуються поезії й оповідання в періодиці. «Літературно-науковий вісник», «Дзвінок», «Кубанский курьер», «Кубань», «Кубанская жизнь» – такий, можливо, аж ніяк не повний, перелік видань, зі шпальт і сторінок яких доходили до читачів Кубані й України твори українського письменника.

У немилості в комуністичної влади: трагічні поневіряння

БільшОвицький переворот Яків Жарко, як і багато хто з тогочасних українських літераторів, сприйняв неоднозначно. Праця в картинній галереї, на основі якої згодом був утворений найбільший музей краю з добре поставленою науковою роботою, вочевидь захопила Якова Жарка, і їй він віддавав не тільки весь свій час – не раз допомагав музеєві чим міг. У грудні 1919 року його призначають хранителем картинної галереї. У травні 1920 року – завідувачем відділу офіційно створеного Кубанського художнього музею, з 23 вересня 1924 року – завідувачем цього музею, що перетворився на потужний науковий центр, став справжнім вогнищем культури на Кубані.
Хоча перебування у в’язниці ДПУ тривало лише трохи більше місяця, цькування письменника не припинялося вже до його смерті. Під час неодноразових обшуків зникли майже всі рукописи. 1928 року була опублікована добірка віршів Якова Жарка «З єгипетського циклу», передумови написання якої були не відомі в ДПУ й стали підставою для «з’ясування» у спосіб, характерний для злочинних методик роботи цього карального органу партії більшовиків. У ніч на 15 грудня 1929 року помешкання письменника по вулиці Медведівській, 77, обшукали співробітники ДПУ Давиденков і Одинцов. Згідно з протоколом обшуку, копія якого зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, підданий обшуку письменник був «согласно данным указаниям, задержан»; «взят для доставки в Кубанский окружной отдел ОГПУ». Знайшли «разную переписку», запідозривши в приналежності до «Спілки визволення України». Також, як зазначає Петро Ротач, «його підозрювали… «в шпигунстві на користь Великобританії» (!). Тож згідно з постановою ОДПУ сталіністи на місяць ув’язнили українського письменника. Обшук й ув’язнення, однак, знаменували лиш початок драматичного заключного відтинку життєвого шляху письменника. Як зауважує Петро Ротач: «цькування письменника не припинялося вже до його смерті. Під час неодноразових обшуків зникли майже всі рукописи». Звільнившись з комуністичних застінків, Яків Жарко відразу ж дізнається про підступне звільнення з роботи у Кубанському художньому музеї, вчинене стараннями його колишнього заступника і учня Ромуальда Казимировича Войцика. 28 березня 1931 року Яків Васильович переживає ще один тяжкий удар – арешт сина, Василя Жарка, останнього із трьох його синів, інженера-фізика та будівельника за фахом. Підстави для цього, можливо, й незбагненного, арешту нині нам відомі – починалося дармове будівництво Біломорського каналу ім. Йосипа Сталіна, де особливо необхідні були інженери.
Ще важчим виявилося матеріальне становище хворого й «обысканного» 71-річного письменника. «Зараз, – гірко сповідується він, закінчуючи автобіографію, – живу я з жінкою, якій 70 років, у кухні, на пенсію 21 р. 66 к. на місяць. Продав за малим не все (зосталися книги, які ніхто не купує), бідую, голодаю… і нікому немає до цього діла. Хворію… Хоч би на поезіях що заробить, біля яких длубався більш як 50 років!..». Не міг зарадити становищу батьків і син: звільнений у жовтні 1932 року, він і на початку 1933-го (час написання автобіографії) все ще лишався без роботи й, очевидно, теж перебивався з немічної батькової пенсії.
Справді, важко зрозуміти, як усе це, хворіючи, міг витримати такий літній, немічний чоловік. І не тільки витримати, а й продовжувати творчу роботу, брати участь у культурному житті. Напевно, передчуваючи наближення смерті, Яків Васильович не тільки дарував одним дослідникам і зберігав для інших все, що мав найціннішого в своїх бібліотеці та архіві, а й упорядковував – старанно редагував написані раніше твори, переписував їх у нові зошити, складав бібліографію по пам’яті й наводив датування, завів навіть окремий зшиток відгуків на свої публікації й окремі видання – журнальних та газетних вирізок із рецензіями. Вірив, що все це знадобиться для майбутнього, й ця дивовижна віра надихала і підтримувала літнього письменника, допомагала вистояти в найтяжчі роки його драматичного життя.
25 травня 1933 року Якова Васильовича Жарка не стало… Його поховали на Краснодарському міському Всіхсвятському кладовищі.
Починалася трагічна епоха репресій і нищення української інтелігенції, творчої зокрема, нищення масового й нещадного – епоха «Розстріляного Відродження», як назве цю брудну каральну комуністичну акцію дослідник діаспори Юрій Лавріненко.

Ірина ЦИПНЯТОВА
Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий