Яскраві фарби живих почуттів

Яскраві фарби живих почуттів

Трохи гриму та гри – і актор-гоголівець Іван Говоров уже звично постає в образі Володимира Короленка, хоч цього разу не в музеї, на рідному обійсті видатного земляка, а в залі Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П.Котляревського. І вже від його імені ненав’язливо, невимушено звертається чи то до своїх сучасників, чи до сьогоднішньої аудиторії, але застерігає: про особисті взаємини закоханих письменник завжди має говорити делікатно, дуже обережно, оберігаючи почуття і свої, і читача, і тих, про кого йдеться, – тільки тоді це буде справжнє мистецтво.
Він так і писав, так і жив, і здавався – тоді й тепер – бездоганним в усьому: «геніальний письменник, блискучий журналіст, неперевершений редактор товстого часопису, самовідданий й безкомпромісний борець за права людей». І – сім’янин зразковий. Усе це часом ставало для його друзів навіть приводом пожартувати: мовляв, це він тому й романів не пише, бо ж не має власного досвіду в особистих стосунках «десь на стороні».
Спершу лише обережно, туманно заговорила про почуття письменника до іншої жінки, яка була на 19 років молодшою за нього, колишній директор Полтавського меморіально-літературного музею В.Г.Короленка Любов Гейштор, а нещодавно вже книгу про «справжній, глибокий, пристрасний роман» написала нинішній науковий співробітник музею Людмила Ольховська. Вона вийшла на замовлення департаменту інформаційної політики та комунікацій з громадськістю обласної держадміністрації за планом випуску соціально значущих видань у полтавському видавництві «Дивосвіт».
Наші читачі знайомилися з уривком цього дослідження, коли книга ще готувалася до друку. Тепер говоримо вже про її презентацію в обласній бібліотеці, де серед читачів ніби побував і Володимир Галактіонович, щоб і через століття переконатися в тому, що земляки його люблять, шанують і їм цікаво знати все про його життя.
Очевидно, що авторка дещо розгубилась: як сприймати це відкриття – Короленко кохав жінку поза шлюбом? І насторожене ставлення до неї очевидне: як вона могла піти на ці стосунки, тим паче, що була близько знайома з дружиною письменника, з його сім’єю? Та понад усіма моралізаторськими роздумами й ставленнями переважило усвідомлення головного: її, Тетяну Богданович, журналістку й письменницю дворянського походження, кохав сам Короленко. Хоч таки й назвала свою книгу Людмила Ольховська ось так, дещо претензійно: «Роман із присмаком моралі»…
Цей роман зібрав у залі бібліотеки багатьох полтавців, які самі прийшли на презентацію книги, щойно дізналися про захід, – не було тут організовано запрошених гостей, що розчулило авторку. Людмила Василівна зачитувала окремі сторінки із книги й коментувала події, листи, часовий історичний контекст і відповідала на питання – їх було чимало, дарма, що присутні ще не читали книгу.
– В цих життєвих перипетіях Короленко виявився справжнім чоловіком з благородною душею, який зумів не образити ні свою кохану музу, ні кохану дружину, з якою прожив 35 років, – наголошувала авторка.
Книжка вже надійшла в бібліотеки і, безперечно, стане популярною серед читачів усієї області.
У презентації взяв участь і праправнук Володимира Короленка Сергій Шерман, син незабутньої Наталії Ляхович, яка недавно пішла від нас. А щоб слухачам легше було зорієнтуватися, він пояснив: «Внучка Короленка Софія – то моя бабуся…» І розповів про те, що з дитинства пам’ятає: Короленка завжди представляли як ідеальну людину, сім’янина, громадянина, рицаря без страху й докору, як зразок, на який треба рівнятися. І довго замовчували, що він писав листи Луначарському, бо ж критикував владу. І не йшлося про те, що він був живою людиною із власними почуттями, може, й помилками, які справді, як тут наголошували, нікому не завдали шкоди, страждань, горя, – це теж були йому властиві риси. І тільки зараз Володимир Галактіонович почиває відкриватися як особистість зі своїми слабкостями. І додав: «Спершу для мене прозвучало дисонансом повідомлення про те, що книга видана як соціально значуща. Але це так, бо не можна людям нав’язувати абсолютизм, бачити людину лише з одного боку. За це я вдячний Людмилі Василівні – вона відкриває таємницю письменника і тим самим показує його як багатогранну особистість».

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий