Йдемо за Сковородою

Минулого року академіки Національної академії педагогічних наук України Іван Грищенко та Ольга Ярошенко започаткували Всеукраїнську толоку до 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди. Побувавши на його батьківщині, вони відчули млявість руху до усвідомлення значення цієї дати у справі духовного єднання народу, а звідси й відсутність належної до неї підготовки. Тож і прагнули активізувати громадськість не лише закликами, а й особистим прикладом.

Відтоді зробили чимало. Зокрема, в Київському національному університеті технологій та дизайну, який очолює професор Грищенко, уже виготовили ювілейні рушники, підготували ескізи пам’ятних знаків для встановлення в Чорнухах.
Головне ж, наголошує Іван Грищенко, пробуджуємо інтерес студентів до творчості Григорія Сковороди. Перш ніж брати участь у конкурсі на виконання ювілейних робіт, вони читали й перечитували твори філософа. Істини, які відкривали в них для себе, тепер супроводжуватимуть все життя.
Академік Ольга Ярошенко продовжує славні традиції Сковороди-педагога. Автора численних підручників та посібників за звитяжну працю минулого року визнано «педагогом року». Опікується музеєм й Баришівська зернова компанія.
Одне слово, попри всі складнощі сьогодення, ентузіасти не забувають генія українського народу. І все ж їхніх зусиль не досить для підготовки музею до ювілею. Це особливо гостро відчуває земляк Сковороди, заслужений працівник культури України, директор Чорнухинської публічної бібліотеки Микола Булда, який не одне десятиріччя досліджує життя і творчість філософа. Нещодавно саме він віднайшов в архівах документи, що підтверджують народження Сковороди в Чорнухах, а не в підварку Харсіки, як вважала частина дослідників.
– Йде війна, – каже Микола Іванович. – Дехто зауважить, що сьогодні не до музею. Не погоджуюсь. Бо Сковорода не лише минуле. Нині він робить внесок у нашу перемогу, бо, крім усього, захищає нашу історію, духовно наснажує патріотів. Вороги воюють в Україні не лише з нині сущим, а й з минулим, намагаючись вбити пам’ять.
Одне з підтверджень – руйнація музею Сковороди в Сковородинівці Харківської області. Знищено приміщення. Але не шану до філософа. Тож музей у Чорнухах має працювати за двох. Значить, потрібна активізація.
* * *
Микола Іванович зібрав найактивніших шанувальників, аби дати імпульс роботі. Виступи на зібранні були тривожними.
В. о. директора музею Сковороди Тетяна ГРИНЬ: «Музей державного значення сьогодні має статус селищного. Звідси й фінансування, штати, увага. В нас лише два працівники. Оскільки директор служить у Збройних силах, я залишилась одна. Підтримки влади всіх рівнів бракує. Зважте хоча б на такий факт. На перше засідання оргкомітету з підготовки 300-річчя Сковороди представника громади запросили. Він, звісно, озвучив усі проблеми. Більше його не запрошували, а на пропозиції не зважили. Не бачили ми в музеї представників влади, Мінкультури».
Директор публічної бібліотеки Микола БУЛДА: «Музей не просто приміщення, де зберігаються експонати. Це – історія. Тож його значення характеризує термін «музейна педагогіка». Вміло оперуючи нею, відкриваємо криницю, з якої черпаємо натхнення, щоб дізнаватися більше про минуле і кращим зробити сьогодення. Було б доцільно долучити до цього керівників громад, районів, областей, щоб зрозуміти свою відповідальність перед історією. Примусом цього не зробити. Добровільно не у всіх вистачає духу. То, можливо, Міністерство культури організує такий конкурс працівників, щоб їм було престижно взяти участь в толоці по підготовці музею до 300-річчя народного філософа».
Вчителька, поетеса Лілія СОЛОДКА: «Ще школяркою я брала участь в конкурсі «Іду за Сковородою». Відтоді він став для мене зіркою, що вказує шлях. Засвічую її дітям у школі. Переконана, що конкурс «Іду за Сковородою» доцільно проводити і в університетах».
Директор Чорнухинського ліцею імені Г. Сковороди Микола ІВАШИНА: «Сковорода вчив, як стати щасливим. Чим більше людей долучатиметься до його творчості, тим більше матимемо радості на землі. Музей цьому провідник».
Академік НАПН України Ольга Ярошенко: «Я побачила світ в селі, де, за однією з версій, народився Григорій Сковорода. Все дитинство жила з відчуттям його присутності. Його цілеспрямованість і відданість меті були прикладом для побудови життєвого шляху. Він прагнув піднесення людського духу, аби стверджувати торжество справедливості. Переконував, що наука живе в дитині. Тому мало досліджувати і знати його творчість. Життя маємо будувати так, щоб його істини були нашою потребою. Музей у цьому – фундамент нашого самовдосконалення. В статусі селищного йому тісно. Він має бути національним».
* * *
Під час зустрічі постійно згадували журналіста, лауреата Шевченківської премії Володимира Стадниченка. Не випадково. У рамках проекту «Сковорода-300» він видав два томи робіт, присвячених Григорію Сковороді. Працював над третім, який мав вийти друком до 300-річчя філософа. Життя обірвалося. Для В. Стадниченка характерне народне сприйняття постаті Сковороди. Тому він від імені оргкомітету проекту «Сковорода-300» писав, що настав час серйозно й невідворотно повернути в національне культурне надбання сковородинівський меморіальний комплекс у Чорнухах. Він має служити справі просвітництва не від дати до дати, а постійно.
Проект «Сковорода-300» має у своїй назві слова «формування духовно-технологічних районів – символів України». За словами Володимира Стадниченка, у цьому плані Григорій Сковорода – золота акція не лише для Чорнух, а й для всієї України.
На жаль, ні на державному, ні на місцевому рівнях на це мало зважають. Тому й про музей згадують, в основному, від дати до дати. До Сковороди треба йти щодня!
Якщо цього тридцять останніх років не розуміли у владних кабінетах, то прості громадяни провалля у використанні спадщини Сковороди для виховання духовності відчувають. Про це зокрема йшлося в одному з листів до В. Стадниченка. «…Не полишайте в пресі, – читаємо в ньому, – сковородинівської теми, поглиблюйте її, розвивайте. Віримо, ви достукаєтесь до кабінетів, де вирішуються музейні справи, можете зробити багато, аби ім’я Григорія Сковороди засіяло поряд з ім’ям Тараса Шевченка».
Отже, людям потрібен Сковорода. Не лише, щоб краще знати минуле. Для того, щоб щасливішим зробити сьогодення і майбутнє.
До усвідомлення цього нас закликають його шанувальники. Філософію щастя Сковороди вони відстоюють не лише турботою про музей. Захищаючи її на полі бою, нещодавно загинув зять Ольги Григорівни. Добровольцями вступили до Збройних сил директор Чорнухинського музею і батько поетеси Лілії Солодкої. Без перебільшення, всі ті, хто боронить Україну від ворога, – захищають й творчу спадщину Сковороди. Значить, піднести його музей у Чорнухах на національний рівень – наш обов’язок.

Микола ПЕТРУШЕНКО
Заслужений журналіст України