Зустрівши на вулиці чи у транспорті цього симпатичного хлопця, більшість і не здогадається, що поряд з ними, без перебільшення, – герой. Мій співрозмовник – усміхнений, випромінює оптимізм, не притаманний багатьом здоровим співвітчизникам, що звикли нарікати на всіх і вся…
Полтавець Юрій Дмитренко на російсько-українську війну пішов добровільно, влітку 2014 року, після 4-го курсу техуніверситету. “Саме проходили курс на військовій кафедрі. Дехто боявся, що нас терміново заберуть на схід України, а я на це сподівався”, – пригадує хлопець. Незабаром вже підписав контракт, воював як простий солдат – не став чекати на оформлення звання молодшого лейтенанта.
Разом зі своїм підрозділом Юрко побував у багатьох населених пунктах зони АТО, захищаючи Україну від російської агресії. Навесні 2016-го під Гнутовим, поблизу Маріуполя, він разом із побратимами вирушив рятувати поранених товаришів, що потрапили в засідку. Як розвідник-кулеметник, мав прикривати інших, але сам наступив на протипіхотну міну…
Втративши ногу, Юрій не занепав духом. Навпаки: він активний у громадському житті й соцмережах, багато подорожує, їздить на велосипеді, веслує, займається спортом, часто – нарівні зі здоровими спортсменами. У вересні полтавці могли бачити його серед учасників традиційного напівмарафону, тоді в естафетному забігу він подолав 11 кілометрів. Згодом Юрій уже в команді українських вояків вирушив на Марафон морської піхоти США. А ще до того, майже одразу після лікування в київському госпіталі, він долучився до проекту “Ігри Героїв”. Це – змагання з кросфіту (кросфіт – циклічне виконання вправ і навантажень з високою інтенсивністю) для АТОвців після важких поранень та спортсменів з інвалідністю, спрямоване на їхню фізичну і психологічну реабілітацію. На всеукраїнських змаганнях у Києві взимку
2016-го Юрій в індивідуальному заліку посів почесне друге місце. А в грудні 2017-го проект вийшов уже на міжнародний рівень. Окрім українців, у змаганнях (кросфіт, стронгмен, силовий фітнес і стрілецькі вправи) брали участь спортсмени зі США та Грузії, і приємно, що наш земляк виборов “бронзу”.
Розмовляємо з Юрієм у затишному полтавському кафе. Попри будній день відвідувачів вистачає.
“70 відсотків успіху на фронті – це забезпечення”
– Люди, котрі повертаються з передової, важко сприймають мирне життя. Особливо їх дратує, коли бачать переповнені розважальні заклади, кафе, ресторани…
– Це цілком логічно. Від зони бойових дій до того ж Києва – кілька годин їзди. У колишніх бійців виникає дивне відчуття, коли люди не розуміють, де вони, чи їх підтримують. У мене цей етап пройшов під час першого року служби в зоні АТО. Потім я почав ставитися з розумінням. Адже задля цього ми і воюємо, щоб люди на мирних територіях могли займатися своїми буденними справами. Я теж можу зайти в кафе, знаючи при цьому, що мої товариші – на фронті, і в цьому немає нічого поганого. Все має бути в розумних межах. Не варто країну переносити в якийсь воєнний стан, де не можеш собі дозволити без мук сумління навіть поповнити рахунок мобільного, бо ж ті гроші треба віддати фронту… Ось сидить людина в ресторані, і ми не знаємо: можливо, вона зробила для фронту, для перемоги своїми діями більше, ніж я своїм перебуванням в АТО. Багато людей, чоловіків зокрема, допомагають армії саме з мирних міст, а не безпосередньо служачи у війську: забезпечують спорядженням, ведуть бізнес і фінансово допомагають армії, і тим приносять більше користі, аніж без досвіду візьмуть автомат і підуть на передову. Адже 70 відсотків успіху на фронті – це забезпечення: спорядження, засоби зв’язку тощо.
– З точки зору інсайдера. Чи ти згоден із гучними заявами, що українська армія стала обороноздатною, увійшла до тридцяти кращих армій світу?
– Я ще не чув, щоб якась армія під час війни реформувалася настільки, як наша. Я проходив службу у 2014-му, і в 2016-му був у зоні бойових дій, тож маю змогу порівняти. Покращення дуже велике: поліпшилося забезпечення, змінилося ставлення, за кілька років стався величезний стрибок у обороноздатності. У 2014-му української армії як такої не було – бойових підрозділів було дуже мало, можливо, якісь десантні бригади… Розвиток Збройних сил зупинився десь на рівні Афганської війни.
Люди не були навчені воювати, та й не було кому вчити, тож не могли якось адекватно реагувати на виклики. Вже у 2015–2016 роках я був забезпечений усім необхідним. Звісно, дещо купував за свої гроші, але це мої індивідуальні запити. Зараз Україна починає входити в пояс оборони Європи, вибудовувати спільну лінію оборони. Мабуть, і НАТО розуміє, що Україна провела масштабні реформи в армії.
“Батьки думали, що я поїхав до друга в інше місто”
– Ти приховував від батьків своє перебування на фронті?
– Я поїхав на війну, підписав контракт, але батькам нічого не сказав. Вони думали, що я поїхав до друга в інше місто. Кілька тижнів їм брехав, а потім довелося зізнатися, що підписав контракт, але ніби я не в зоні АТО, а на мирній території. Нічого не постив у соцмережах, щоб не “засвітитися”. Зрештою вони таки дізнались правду. Потім ще 4–5 місяців приховував, що отримав поранення. Повідомив, коли вже міг нормально пересуватися, пройшов реабілітацію і відчув себе функціональним, тоді повернувся додому.
– Як ти потрапив на “Ігри Героїв”?
– Я познайомився з автором цього проекту Євгеном Ковалем у 2016-му, під час перебування в госпіталі, коли проект тільки починався. Постійно тренувався, брав участь у перших змаганнях, потім були другі… Це індивідуальні змагання, проходять не тільки в Києві. Відбіркові етапи відбувалися у Львові, Харкові, Дніпрі, Миколаєві, Херсоні.
– Дехто скаже: “Так це ж у столиці, у великих містах! Там можливостей для реабілітації більше…”
– Якщо хтось хоче займатися спортом, то що йому заважає робити це в Полтаві? Хіба в селі, в районі не можна знайти спортивний майданчик чи спортзал? Ось останній місяць я спортзал не відвідую взагалі, займаюся на майданчику. Тобто це бажання самої людини. Якщо не захоче – ніхто не затягне ні на які змагання.
– Що мотивувало особисто тебе?
– Після поранення лежав у госпіталі, треба було займатися спортом. Спорт взагалі корисний для здоров’я, а коли ще й травма, пов’язана із втратою мобільності… Повернути цю мобільність можуть тільки заняття фізкультурою і спортом. Я бачив, що це мені потрібно, і почав цим займатися. Мене не треба було мотивувати.
– Розкажи, будь ласка, детальніше про Марафон морської піхоти США…
– Марафон морської піхоти – щорічний, проходить уже 43-й рік поспіль. Один з фондів, що займається підтримкою військових у США, надав Україні квоту – кількість людей, яку вони можуть прийняти, розмістити, забезпечити усім необхідним для участі. Цього року (2017. – Авт.) це були 10 чоловік, минулого – 5. Це вже вдруге Україна бере участь, влітку був відбір. Люди з пораненням проходять відбір – 10 кілометрів чи повний марафон (42 кілометри), щоб побачити фізичні можливості кожного (на протезах було двоє), визначити, наскільки саме ця форма реабілітації – біг – їм потрібна. Відібрали 5 людей на дистанцію 10 кілометрів і 5 – на 42 кілометри.
– Більшості звичайних людей не під силу стільки й за день пройти, не те що пробігти. 42 кілометри – це багато!
– Багато, треба довго тренуватися. Мені самому цікаво знаходити якісь “планки” і їх долати. Почав займатися і побачив, що треба просто тренуватися трохи більше, ніж звичайним людям. Але говорити, що “я цього не можу…” Тренер казав мені: “Ніколи не говори, що не можеш. Зможеш, але треба багато працювати. За один день чи навіть місяць нічого не вийде”. Після дистанції 10 кілометрів планую вже більші. Хотів би взяти участь у змаганнях з тріатлону, що проходять у Полтаві на початку літа. Тоді я ще не був готовий, але наступного року (2018. – Авт.) планую. Зараз маю кращу фізичну форму, ніж до поранення. Так життя змусило. Не треба бити рекорди, цілодобово займатися. Достатньо щодня робити якісь маленькі кроки.
“Кожна війна має причинно-наслідковий зв’язок”
– Якби не війна… Як гадаєш, як би склалося твоє життя?
– У родині у мене військових не було. Батьки – вчителі початкових класів. Я навчався в Полтавському національному технічному університеті на інженера-будівельника, закінчив 4 курси і, мабуть, став би ним. А може, це була би просто стартова освіта. Взагалі 16–17 років – це не той вік, коли ти реально можеш обрати собі професію на все життя. Тому багато людей працюють не за спеціальністю. За 4 роки змінюються і пріоритети особисті, і ринок праці. Тому здатність вчитися, опановувати нові навички зараз дуже цінується. Зараз багато подорожую. Переїхав у Київ, вирішив навчатися, здобути базові знання з програмування, хочу розвиватися в цьому напрямку, і паралельно – спорт.
– У своїх відгуках після прем’єри фільму “Кіборги” ти зазначив, що ще багато епізодів нинішньої російсько-української війни треба зафільмувати…
– Треба показувати не тільки безпосередньо війну, а й причинно-наслідковий зв’язок, що вона не виникла просто так, з нічого: це і голодомори, і виселення українців з території нинішніх промислових районів, і пропаганда, і економічний тиск… Частково ці моменти показано у діалогах персонажів фільму “Кіборги”. Цей конфлікт обов’язково б виник, бо наша історія проходить поряд з імперією – царська вона, радянська чи сучасна російська, – і народ там пишається імперським “наслєдієм” і підтримує агресії щодо інших народів… Єдиним виходом бачу руйнування імперії.
У Росії великий досвід ведення воєн. Не лише збройних вторгнень, а й економічних, кібервоєн. У нас такого досвіду не було, максимум – якісь миротворчі місії. Конфлікт стався б рано чи пізно. Якби не було Майдану, це сталося б пізніше, і окупанти не зустріли б опору в Криму і на Донбасі, і цими територіями не обмежилися б… Тож війни закінчаться, коли розпадеться імперія.
* * *
До речі, нещодавно Юрій подав заявку на участь у міжнародних “Іграх Нескорених” (Inviсtus Games), що пройдуть восени цього року у Сіднеї. У них візьмуть участь понад півтисячі представників з різних країн. Це спортивні змагання для ветеранів бойових дій, засновані британським принцом Гаррі ще 2014 року. Торік Україна вперше брала участь в “Іграх Нескорених” у Торонто, тоді у складі нашої збірної змагалися і двоє полтавців – Юрій Дмитренко і Павло Будаєвський.
Галина ПУСТОВГАР.