Юрій Роговий після інсульту навчився писати лівою рукою, бо праву параліч відняв. Попри все він не кориться хворобі. Пише тривірші, глибокі своїми думками, свіжими образами, багато читає, як і раніше, піклується про творчу спадщину свого батька, Феодосія Рогового.
У них в характері чимало спільного. Батько не терпів фальші ні в чому, такий і син. Почуття гумору, соковите слово, любов до рідної землі, щира, непоказна, – це те, що їх об’єднує, долаючи відстані в часі й просторі. Інколи здається, що вони й нині разом: плече до плеча йдуть собі битим шляхом, гомонять про все на світі, про що за життя не поговорили…
Дещо про волів
– Це був 62-й або 61-й рік, уже наша хата в Устимівці стояла. У сусідньому селі випросили волів, бо треба було каміння перевезти. Мені було років п’ять, і я вперше бачив волів. Батько почав розказувати, як вони волами, коли йому було шістнадцять років, возили зерно у Градизьк із Пугачівки. Дорога там вже була затоплена. І він мені розповідав про волів. Він казав, що вони возили зерно, а він був у чоботах. То, каже, одного разу бригадир заставив його роззутися, бо в чоботах залишилася жменя зерна. То можна було «загриміти» за те зерно. Добре, що той дядько був хороший, сказав, щоб більше у чоботах на роботу не ходив. Це, мабуть, тридцяті були роки, як колгосп почався…
Про переселення
– Десятки тисяч людей втратили свої домівки. Їх же виселяли у Херсонську область. Уявіть собі заплаву Дніпра і Сули… Стільки риби… А що таке Херсонська область? Сухий степ. Люди не могли уявити свого життя без річок, везли з собою човни. Частина зразу назад повернулася, бо не могли там жити. У Солониці поселилися. Там Псьол недалеко… Я батькового рідного села не бачив, бо воно затоплене, море там. Уже коли був дорослим і ми заїхали машиною в ті краї, батько показав мені дорогу, де вони возили те зерно. Страшно дивитися – поле і море далі. По обидві сторони дороги тополі росли, їх поспилювали, чорні пеньки лишилися. Батько каже: «Ця дорога прямо в наше село ішла…» Не схотіли вони їхати в ту Херсонську область. Якось його зустрів знайомий, який знав, що він був у Німеччині, що гарно вчився у школі, й сказав: «Ти ж німецьку мову гарно знаєш, а нам треба вчитель німецької мови». Так він в Устимівку потрапив вчителювати у 50-му році… Село велике. І я там народився.
Про творчість
– Мабуть, нелегко Вам було себе проявляти в літературній творчості поряд з геніальним батьком?
– Це тепер ми знаємо, що він геніальний. А тоді був просто батько. Тоді його не визнавали, райкомівські діячі називали графоманом чи борзописцем. А я почав писати не завдяки батьку, а навпаки – як супротив. Ми, щиро кажучи, рідко бачилися. Коли я почав вчитися у Полтаві, його з газети вже вигнали, він поїхав у село, вчителював в Устимівській школі. Навіть не було часу так сісти і просто погомоніти…
– А як Ви почали писати? З чого все почалося?
– Я вірші писав десь із 9-го класу. Писав-писав, та їх ніхто не друкував. У шкільній газеті з’явилося кілька. А в районці не друкували. Ну і добре, що не друкували, нічого там, мабуть, хорошого не було, та й само по собі ім’я Рогових для КДБ було як червона ганчірка для бика. А більш серйозно вже в інституті писав. Навіть повість почав. Хотів про бабулю написати, як вона на заробітки ходила в Херсонську область разом із сестрами… Важке, непросте в неї було життя. Завжди писав…
– Вас називають «ловцем думок». Коли Ви почали писати українські хоку?
– Якось я знайшов у нас книжечку, її ще батько придбав. Каже, що йшли вони з Григором Тютюнником і побачили ці хоку. Купили. А я тоді навіть не знав, що воно таке. І тоді подумав: «Чим ми гірші японців, чому таке українське не може бути?» Згадуються слова Григора Тютюнника, який сказав: «Мені увесь вік хочеться написати щось маленьке-маленьке». Хто його знає, що він мав на увазі. Ось я почав читати ту книжечку… 5–7–5 складів… Чому б не зазвучати українською? Тепер з мене дехто сміється, кажуть, що це ніякі не хоку. А я ці тексти називаю тривіршами.
– Вловити думку нелегко, як у Вас відбувається цей процес?
– Постійно сидиш і про щось думаєш… Якщо приходить думка – записую. Якщо переключишся на щось інше – забудешся, і вона пройде повз тебе. Буває, зранку встаю, наклацаю в телефоні чернетку, то й вловив. Пишу таку собі смс-ку. Мені хоча б три, чотири слова записати, а далі я вже згадаю. Якщо не записав – все, ходжу, думаю, ламається голова, а згадати не можу. Начебто усе просто, якихось 17 складів, а не завжди й вловиш. Може, японцю і важко писати, то він ходить, на сакуру дивиться… А мені легко.
– Мені подобається Ваш тривірш про деревій і Григора Тютюнника. Спробую згадати… «Деревій зійшов: видно, Григір Тютюнник приходив вранці».
– Деревій – це наші ліки, у нас увесь двір у деревії. А Григір – ось серед книжок, поряд із батьком стоїть. Олексій Неживий подарував мені останню книжку Григора. Для нас Григір як член сім’ї. Його рідні сини так не шанували… Мій батько з усіх письменників найбільше визнавав і цінував саме Григора Тютюнника. Не тільки тому, що вони були друзями…
Про роман Феодосія Рогового «Свято останнього млива», Григора Тютюнника та КДБ
– У 73-му році вже був написаний роман. Хоча писав його батько ще у 60-ті роки, все допрацьовував. Коли нарешті видали, то два романи зліпили в один. Мені вдалося тільки у 2015 році їх розвести та видати завдяки програмі «Українська книга». Видавництво «Пульсари». Та й там не все було просто. Рукопис губили, брехали… Я їм повторно копію надсилав… Був же ще роман «Над Дніпром» про місто Комсомольськ. Місто ще тоді будувалося, а батько на той час був кореспондентом по Глобинському, Козельщинському та Кременчуцькому районах. Він часто туди їздив, там було багато переселенців. Може, там щось додумано, передумано, та їхні історії лягли в основу роману. На прикладі цього міста написано, як переселені селяни пристосовуються до нових умов. Ніхто не хотів роман друкувати, забракували і Дімаров, і Мушкетик, та й усі інші… Вже нікого з них немає, Царство їм Небесне…
– Що з рукописів Феодосія Рогового ще не видано?
– Те, що друкувалося з роману «Над Дніпром» в журналах, по суті – вишкварки. Батько називав його повістю, хоча насправді це був роман. Назва мінялася триста разів. На жаль, окремою книгою твір досі не виданий. Вже навряд хто видасть…
– Чи спостерігали Ви, як Феодосій Роговий працює?
– Я тоді не знав, що він працює над сюжетами. Сидить собі батько за столом і щось пише. А що він пише, звідки я знаю? Чи то план уроку, чи статтю, чи художній текст…
– Не читав він Вам уривки зі своїх творів?
– Ні, не читав. Бабулі читав. Особливо, що стосується Посулля. Хотів, щоб вона сказала, чи правильно викладено в плані мови, чи говорили так люди Посулля. Може б, яку пісню заспівала… Може, матері разів два читав. Не було у нас з батьком таких розмов…
– У якому році вийшов роман «Свято останнього млива»?
– У 82-му. А премію Шевченківську Феодосію Роговому за цей твір дали у 92-му. Через два місяці батька не стало. Премія складала чотири з половиною тисячі. По тих цінах пляшка горілки коштувала до тисячі…
– Ваш батько знав, що Ви пишете?
– Знав. Але я не показував, бо не було чим хвалитися. Писав оповідання. Одне з них, про вовків, надрукували в «Комсомольці Полтавщини». Взагалі тема вовків мене хвилювала. Забув, як називається. А вийшло на 1 травня. Я не показував батьку те, що писав… Знаєте, я такий письменник-підпільник, завжди сам по собі. Ото з мисливцями товаришую, і вся компанія…
– А з Євгеном Бараном де Ви познайомилися?
– Просто списалися. Я йому щось послав, потім він – мені… Дванадцять своїх книг мені прислав. Взагалі я ціную, зберігаю всі книги, які мені дарують. Є в мене такий журнал, куди записую подаровані книги, є три чи чотири полички, де вони стоять. А ще є дві полички «Кобзарів», це аж 38 книжок. Збирали ми з батьком «Кобзарі», видання різних років, різних видавництв.
– Що Вас особливо хвилює у Шевченка?
– Те, що побачу я, не обов’язково побачите Ви, і навпаки. У кожного з нас свій Шевченко. Мені дуже близькі «Чигирин, Чигирин» та «Якби-то ти, Богдане п’яний…» Це мій Шевченко.
– Як Ви гадаєте, чи можна у Шевченка знайти відповіді на хвилюючі питання сучасності?
– Там про Зеленського нічого немає… (Сміється). Не пам’ятаю… Хоча все там написано про духовну руїну, яку ми самі собі зробили. А взагалі я вчитель хімії, намагаюся у політику не лізти… Мені те КДБ ще в юності крови попило. Насилу інститут закінчив.
– Що вони від Вас хотіли?
– Хотіли, щоб я став сексотом. Та я не один прийшов. Взяв із собою пацана, мого друга, як свідка.
Про долю, віру та дуб-нелинь
– А хтось з Ваших дітей, онуків пише, продовжує традицію?
– Я не знаю. Коли щось і пишуть, то мені не показують. Я ж не показував…Та немає ніякої традиції. Просто так співпало у нас з батьком.
– Що б, на Вашу думку, могло змінити долю Феодосія Рогового, який крок чи подія?
– Якби видавали його книжки, а не топталися по ньому, я б ніяким письменником би не був, і ручки б не замазував. Вони думали, якщо кінчили його у 92-му році, здихалися, то вже й все. А тут – я. Не все так просто, друзі. Дехто з київських й досі шиплять… Та Бог їм суддя…
– Ви віруюча людина?
– Боже збав. Ні. Як питали щось подібне у Мушкетика, то він сказав: «І хотів би, та не можу». Не дано мені. Звісно, я не атеїст, але ж віруючим теж не можу себе назвати…
– У Вас дуже гарний сад. Ви дерева самі садили?
– Сам або разом із дружиною. Коли ми сюди переселилися, тут тільки один дуб ріс. Сусідка каже, що посадила його десь у 70-му році. Водопровід там кінчався, і вона цим дубочком помітила. Коли ми тут поселилися, дубу вже годів двадцять було. Вишні посадили, яблуні, груші, абрикоси тут самі росли. Горобину посадили, шовковицю… Горобина дуболиста сама поселилася. Вона у Полтаві в дендропарку є. Це лісове дерево. Мабуть, птахи принесли. Так що нам природа допомагає…
– Улюблене дерево у Вас є?
– Так ото дуб і є улюблений. Це дуб-нелинь. Восени він не скидає листя. Тільки весною.
Як Юрій Роговий не став палеонтологом
– У школі я почав працювати у 80-ті роки. А десь у 86–87-му році приїхали до нас у село два чоловіки. І до мене: «А Ви не знаєте, хто тут колекціонує монети?» Відповідаю: «Я колекціоную, а що?» – «Покажіть, що у Вас є, а ми Вам своє покажемо. Може, щось в нас купите…» Я собі думаю: чому я буду незнайомим людям щось показувати. «Ні», – кажу, й не став з ними далі говорити. Ну, пішли вони… А через днів три включаю телевізор, а там йде передача «Людина і закон». Стоїть, похнюпившись, отой, що зі мною балакав. Вчитель історії з Градизька. А в руках – золоті монети з церковних могил, які вони з товаришем здавали дантистам. Тоді це страшне було, Радянський Союз, чоловіків тих засудили, по п’ять років дали. А мене тоді Бог відвів, що я в них нічого не купив…
Й тепер шукають біля Пивихи скарби. Там колись церква була і кладовище, ховали священиків… Я туди їздив черепашок сарматських шукати. Тут Сарматське море було. Шість з половиною мільйонів років тому. В піску можна було знайти акулячі зуби. І черепашок, яким по кілька мільйонів років. Ті золото шукають, а я, дурник, акулячі зуби та черепашок. Я ж у юності хотів бути зоологом чи палеонтологом… Багато хрестів стоять на нас на кожному, що могло б бути, та не сталося… Хотілося захистити кандидатську дисертацію, стати вченим… А працював все життя у школі.
Про Батьківщину, переселення та літературну критику
– Поняття Батьківщини для Вас? Де Ваш дім?
– В Устимівці більше, тут, у Пирогах, менше…
– Ваш батько народився у селі Пугачівка, яке внаслідок будівництва Кременчуцької ГЕС потрапило під затоплення…
– Труни плавали по Дніпру… У Градизьку ми ще їздили купатися, то труни виглядали з круч. Свіжих мерців ще перенесли на нове місце, а хто давно помер, то й не чіпали. Всі діди мої, прадіди – там. Ото там і моя батьківщина. Хоча батько і мати вже поховані в Устимівці… А взагалі більше 200 сіл затоплені. Партія вирішила, ось і все…
– У Феодосія Рогового – афористичне бачення, в кожному творі є безліч коротеньких, змістовних висловів. Ця здатність перейшла й до Вас. У цьому є щось спадкове…
– Я біолог, а не генетик, не бачу цю тему настільки глибоко. Щодо літератури… Це в мене, скоріше, хобі. Бо я не живу за рахунок цього. Я просто пишу. Не можу сказати, чи це є літературою, чи ні… В мене просто душу немає куди діти. Ото вона вся там…
Інтерв’ю провела Інна ДІДИК.
(Повну його версію читайте на сайті: golosy.ltava.org).