Юрій РОГОВИЙ: “В мене  просто душу немає  куди діти...”

Юрій РОГОВИЙ: “В мене просто душу немає куди діти…”

Юрій Роговий після інсульту навчився писати лівою рукою, бо праву параліч відняв. Попри все він не кориться хворобі. Пише тривірші, глибокі своїми думками, свіжими образами, багато читає, як і раніше, піклується про творчу спадщину свого батька, Феодосія Рогового.
У них в характері чимало спільного. Батько не терпів фальші ні в чому, такий і син. Почуття гумору, соковите слово, любов до рідної землі, щира, непоказна, – це те, що їх об’єднує, долаючи відстані в часі й просторі. Інколи здається, що вони й нині разом: плече до плеча йдуть собі битим шляхом, гомонять про все на світі, про що за життя не поговорили…

Дещо про волів

– Це був 62-й або 61-й рік, уже наша хата в Устимівці стояла. У сусідньому селі випросили волів, бо треба було каміння перевезти. Мені було років п’ять, і я вперше бачив волів. Батько почав розказувати, як вони волами, коли йому було шістнадцять років, возили зерно у Градизьк із Пугачівки. Дорога там вже була затоплена. І він мені розповідав про волів. Він казав, що вони возили зерно, а він був у чоботах. То, каже, одного разу бригадир заставив його роззутися, бо в чоботах залишилася жменя зерна. То можна було «загриміти» за те зерно. Добре, що той дядько був хороший, сказав, щоб більше у чоботах на роботу не ходив. Це, мабуть, тридцяті були роки, як колгосп почався…

Про переселення

– Десятки тисяч людей втратили свої домівки. Їх же виселяли у Херсонську область. Уявіть собі заплаву Дніпра і Сули… Стільки риби… А що таке Херсонська область? Сухий степ. Люди не могли уявити свого життя без річок, везли з собою човни. Частина зразу назад повернулася, бо не могли там жити. У Солониці поселилися. Там Псьол недалеко… Я батькового рідного села не бачив, бо воно затоплене, море там. Уже коли був дорослим і ми заїхали машиною в ті краї, батько показав мені дорогу, де вони возили те зерно. Страшно дивитися – поле і море далі. По обидві сторони дороги тополі росли, їх поспилювали, чорні пеньки лишилися. Батько каже: «Ця дорога прямо в наше село ішла…» Не схотіли вони їхати в ту Херсонську область. Якось його зустрів знайомий, який знав, що він був у Німеччині, що гарно вчився у школі, й сказав: «Ти ж німецьку мову гарно знаєш, а нам треба вчитель німецької мови». Так він в Устимівку потрапив вчителювати у 50-му році… Село велике. І я там народився.

Про творчість

– Мабуть, нелегко Вам було себе проявляти в літературній творчості поряд з геніальним батьком?
– Це тепер ми знаємо, що він геніальний. А тоді був просто батько. Тоді його не визнавали, райкомівські діячі називали графоманом чи борзописцем. А я почав писати не завдяки батьку, а навпаки – як супротив. Ми, щиро кажучи, рідко бачилися. Коли я почав вчитися у Полтаві, його з газети вже вигнали, він поїхав у село, вчителював в Устимівській школі. Навіть не було часу так сісти і просто погомоніти…
– А як Ви почали писати? З чого все почалося?
– Я вірші писав десь із 9-го класу. Писав-писав, та їх ніхто не друкував. У шкільній газеті з’явилося кілька. А в районці не друкували. Ну і добре, що не друкували, нічого там, мабуть, хорошого не було, та й само по собі ім’я Рогових для КДБ було як червона ганчірка для бика. А більш серйозно вже в інституті писав. Навіть повість почав. Хотів про бабулю написати, як вона на заробітки ходила в Херсонську область разом із сестрами… Важке, непросте в неї було життя. Завжди писав…
– Вас називають «ловцем думок». Коли Ви почали писати українські хоку?
– Якось я знайшов у нас книжечку, її ще батько придбав. Каже, що йшли вони з Григором Тютюнником і побачили ці хоку. Купили. А я тоді навіть не знав, що воно таке. І тоді подумав: «Чим ми гірші японців, чому таке українське не може бути?» Згадуються слова Григора Тютюнника, який сказав: «Мені увесь вік хочеться написати щось маленьке-маленьке». Хто його знає, що він мав на увазі. Ось я почав читати ту книжечку… 5–7–5 складів… Чому б не зазвучати українською? Тепер з мене дехто сміється, кажуть, що це ніякі не хоку. А я ці тексти називаю тривіршами.
– Вловити думку нелегко, як у Вас відбувається цей процес?
– Постійно сидиш і про щось думаєш… Якщо приходить думка – записую. Якщо переключишся на щось інше – забудешся, і вона пройде повз тебе. Буває, зранку встаю, наклацаю в телефоні чернетку, то й вловив. Пишу таку собі смс-ку. Мені хоча б три, чотири слова записати, а далі я вже згадаю. Якщо не записав – все, ходжу, думаю, ламається голова, а згадати не можу. Начебто усе просто, якихось 17 складів, а не завжди й вловиш. Може, японцю і важко писати, то він ходить, на сакуру дивиться… А мені легко.
– Мені подобається Ваш тривірш про деревій і Григора Тютюнника. Спробую згадати… «Деревій зійшов: видно, Григір Тютюнник приходив вранці».
– Деревій – це наші ліки, у нас увесь двір у деревії. А Григір – ось серед книжок, поряд із батьком стоїть. Олексій Неживий подарував мені останню книжку Григора. Для нас Григір як член сім’ї. Його рідні сини так не шанували… Мій батько з усіх письменників найбільше визнавав і цінував саме Григора Тютюнника. Не тільки тому, що вони були друзями…

Про роман Феодосія Рогового «Свято останнього млива», Григора Тютюнника та КДБ

– У 73-му році вже був написаний роман. Хоча писав його батько ще у 60-ті роки, все допрацьовував. Коли нарешті видали, то два романи зліпили в один. Мені вдалося тільки у 2015 році їх розвести та видати завдяки програмі «Українська книга». Видавництво «Пульсари». Та й там не все було просто. Рукопис губили, брехали… Я їм повторно копію надсилав… Був же ще роман «Над Дніпром» про місто Комсомольськ. Місто ще тоді будувалося, а батько на той час був кореспондентом по Глобинському, Козельщинському та Кременчуцькому районах. Він часто туди їздив, там було багато переселенців. Може, там щось додумано, передумано, та їхні історії лягли в основу роману. На прикладі цього міста написано, як переселені селяни пристосовуються до нових умов. Ніхто не хотів роман друкувати, забракували і Дімаров, і Мушкетик, та й усі інші… Вже нікого з них немає, Царство їм Небесне…
– Що з рукописів Феодосія Рогового ще не видано?
– Те, що друкувалося з роману «Над Дніпром» в журналах, по суті – вишкварки. Батько називав його повістю, хоча насправді це був роман. Назва мінялася триста разів. На жаль, окремою книгою твір досі не виданий. Вже навряд хто видасть…
– Чи спостерігали Ви, як Феодосій Роговий працює?
– Я тоді не знав, що він працює над сюжетами. Сидить собі батько за столом і щось пише. А що він пише, звідки я знаю? Чи то план уроку, чи статтю, чи художній текст…
– Не читав він Вам уривки зі своїх творів?
– Ні, не читав. Бабулі читав. Особливо, що стосується Посулля. Хотів, щоб вона сказала, чи правильно викладено в плані мови, чи говорили так люди Посулля. Може б, яку пісню заспівала… Може, матері разів два читав. Не було у нас з батьком таких розмов…
– У якому році вийшов роман «Свято останнього млива»?
– У 82-му. А премію Шевченківську Феодосію Роговому за цей твір дали у 92-му. Через два місяці батька не стало. Премія складала чотири з половиною тисячі. По тих цінах пляшка горілки коштувала до тисячі…
– Ваш батько знав, що Ви пишете?
– Знав. Але я не показував, бо не було чим хвалитися. Писав оповідання. Одне з них, про вовків, надрукували в «Комсомольці Полтавщини». Взагалі тема вовків мене хвилювала. Забув, як називається. А вийшло на 1 травня. Я не показував батьку те, що писав… Знаєте, я такий письменник-підпільник, завжди сам по собі. Ото з мисливцями товаришую, і вся компанія…
– А з Євгеном Бараном де Ви познайомилися?
– Просто списалися. Я йому щось послав, потім він – мені… Дванадцять своїх книг мені прислав. Взагалі я ціную, зберігаю всі книги, які мені дарують. Є в мене такий журнал, куди записую подаровані книги, є три чи чотири полички, де вони стоять. А ще є дві полички «Кобзарів», це аж 38 книжок. Збирали ми з батьком «Кобзарі», видання різних років, різних видавництв.
– Що Вас особливо хвилює у Шевченка?
– Те, що побачу я, не обов’язково побачите Ви, і навпаки. У кожного з нас свій Шевченко. Мені дуже близькі «Чигирин, Чигирин» та «Якби-то ти, Богдане п’яний…» Це мій Шевченко.
– Як Ви гадаєте, чи можна у Шевченка знайти відповіді на хвилюючі питання сучасності?
– Там про Зеленського нічого немає… (Сміється). Не пам’ятаю… Хоча все там написано про духовну руїну, яку ми самі собі зробили. А взагалі я вчитель хімії, намагаюся у політику не лізти… Мені те КДБ ще в юності крови попило. Насилу інститут закінчив.
– Що вони від Вас хотіли?
– Хотіли, щоб я став сексотом. Та я не один прийшов. Взяв із собою пацана, мого друга, як свідка.
Про долю, віру та дуб-нелинь
– А хтось з Ваших дітей, онуків пише, продовжує традицію?
– Я не знаю. Коли щось і пишуть, то мені не показують. Я ж не показував…Та немає ніякої традиції. Просто так співпало у нас з батьком.
– Що б, на Вашу думку, могло змінити долю Феодосія Рогового, який крок чи подія?
– Якби видавали його книжки, а не топталися по ньому, я б ніяким письменником би не був, і ручки б не замазував. Вони думали, якщо кінчили його у 92-му році, здихалися, то вже й все. А тут – я. Не все так просто, друзі. Дехто з київських й досі шиплять… Та Бог їм суддя…
– Ви віруюча людина?
– Боже збав. Ні. Як питали щось подібне у Мушкетика, то він сказав: «І хотів би, та не можу». Не дано мені. Звісно, я не атеїст, але ж віруючим теж не можу себе назвати…
– У Вас дуже гарний сад. Ви дерева самі садили?
– Сам або разом із дружиною. Коли ми сюди переселилися, тут тільки один дуб ріс. Сусідка каже, що посадила його десь у 70-му році. Водопровід там кінчався, і вона цим дубочком помітила. Коли ми тут поселилися, дубу вже годів двадцять було. Вишні посадили, яблуні, груші, абрикоси тут самі росли. Горобину посадили, шовковицю… Горобина дуболиста сама поселилася. Вона у Полтаві в дендропарку є. Це лісове дерево. Мабуть, птахи принесли. Так що нам природа допомагає…
– Улюблене дерево у Вас є?
– Так ото дуб і є улюблений. Це дуб-нелинь. Восени він не скидає листя. Тільки весною.

Як Юрій Роговий не став палеонтологом

– У школі я почав працювати у 80-ті роки. А десь у 86–87-му році приїхали до нас у село два чоловіки. І до мене: «А Ви не знаєте, хто тут колекціонує монети?» Відповідаю: «Я колекціоную, а що?» – «Покажіть, що у Вас є, а ми Вам своє покажемо. Може, щось в нас купите…» Я собі думаю: чому я буду незнайомим людям щось показувати. «Ні», – кажу, й не став з ними далі говорити. Ну, пішли вони… А через днів три включаю телевізор, а там йде передача «Людина і закон». Стоїть, похнюпившись, отой, що зі мною балакав. Вчитель історії з Градизька. А в руках – золоті монети з церковних могил, які вони з товаришем здавали дантистам. Тоді це страшне було, Радянський Союз, чоловіків тих засудили, по п’ять років дали. А мене тоді Бог відвів, що я в них нічого не купив…
Й тепер шукають біля Пивихи скарби. Там колись церква була і кладовище, ховали священиків… Я туди їздив черепашок сарматських шукати. Тут Сарматське море було. Шість з половиною мільйонів років тому. В піску можна було знайти акулячі зуби. І черепашок, яким по кілька мільйонів років. Ті золото шукають, а я, дурник, акулячі зуби та черепашок. Я ж у юності хотів бути зоологом чи палеонтологом… Багато хрестів стоять на нас на кожному, що могло б бути, та не сталося… Хотілося захистити кандидатську дисертацію, стати вченим… А працював все життя у школі.

Про Батьківщину, переселення та літературну критику

– Поняття Батьківщини для Вас? Де Ваш дім?
– В Устимівці більше, тут, у Пирогах, менше…
– Ваш батько народився у селі Пугачівка, яке внаслідок будівництва Кременчуцької ГЕС потрапило під затоплення…
– Труни плавали по Дніпру… У Градизьку ми ще їздили купатися, то труни виглядали з круч. Свіжих мерців ще перенесли на нове місце, а хто давно помер, то й не чіпали. Всі діди мої, прадіди – там. Ото там і моя батьківщина. Хоча батько і мати вже поховані в Устимівці… А взагалі більше 200 сіл затоплені. Партія вирішила, ось і все…
– У Феодосія Рогового – афористичне бачення, в кожному творі є безліч коротеньких, змістовних висловів. Ця здатність перейшла й до Вас. У цьому є щось спадкове…
– Я біолог, а не генетик, не бачу цю тему настільки глибоко. Щодо літератури… Це в мене, скоріше, хобі. Бо я не живу за рахунок цього. Я просто пишу. Не можу сказати, чи це є літературою, чи ні… В мене просто душу немає куди діти. Ото вона вся там…

Інтерв’ю провела Інна ДІДИК.
(Повну його версію читайте на сайті: golosy.ltava.org).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий