КАЛЕЙДОСКОП ЮВІЛЕЇВ І ПАМЯТНИХ ДАТ, АБО ПОСТІЙНА НЕПОСТІЙНІСТЬ РЕДАКЦІЙНИХ БУДНІВ

Гортаючи підшивки газети за попередні десятиліття і навіть століття, вчергове переконуємося, що найпостійнішою є… непостійність, тобто зміни. Вони, мабуть, – головна ознака плину часу.
У спецвипуску «Зорі Полтавщини» від 4 листопада 1992 року, приуроченому до 75-ліття газети, автор «Аж ніяк не ювілейних роздумів з приводу ювілею», який скромно й гордо назвався Зорянцем, висловив сумнів щодо тодішньої дати народження нашого видання та й, власне, «родоначальника» – газети «Молот», більшовицького видання, яке мало у своєму активі аж чотири випуски. У цих нотатках, написаних небайдужим, гострим, віртуозним пером, чи не вперше прозвучала пропозиція пригадати, що історія друкованих періодичних видань на теренах нашого краю починається газетою «Полтавські губернські відомості», яка побачила світ «квітня 2-го дня 1838 року».

У редакційній круговерті, в надзвичайно складних економічних умовах перших років відновлення Незалежності тодішній головний редактор «Зорі…» світлої пам’яті Леонід Васильович Думенко став генератором ідеї відтворення родоводу і, так би мовити, метрики нашого видання. Було опрацьовано чимало архівних матеріалів, і вже у 1998-му «Зоря Полтавщини» відзначала 160-ліття. У відповідь на кепкування, доброзичливі, а часом і не зовсім, з приводу таких метаморфоз Леонід Васильович з притаманним йому гумором відповідав приблизно так: » А що таке? У нас і справка є…» Казав чистісіньку правду, бо заручився переконливими довідками від поважних архіваріусів. Ну, а щодо «квітня 2-го дня…», тобто чому 2 стало 15, то тут все значно простіше – перехід на так званий новий стиль календаря й визначає 15 квітня. Як знову не пригадати, що найпостійніша – непостійність. Бо і назв у нашого видання було чимало. Виявились вони фантомами, як і та ідеологія, яка перекроювала кривавим ножем більшовизму усе на свої поганські лекала.
Нинішню «безпартійну» назву – «Зоря Полтавщини» – наше видання носить уже вісім десятиліть. Так наприкінці вересня 1943 року охрестили газету визволеного від фашистських окупантів краю. Значний період цього часу уже здавалося, що «Ніколи знову». Але погроза-обіцянка московського тоталітаризму «можем павтаріть» зависла кістлявою рукою над нашим мирним життям. І знову загострюється усвідомлення того, що за право жити у своїй Богом даній державі, розвиватися за законами демократії, проголошеними ще триста років тому, вперше в новітній історії, гетьманом Пилипом Орликом у «Пактах і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», треба боротися. У кожного своя зброя. Наша – рідне Слово. Нині воно матеріалізується, оживає на газетних шпальтах розповідями про життя фронту й тилу, гіркотою втрат і незламністю духу українського воїна, який став на герць із рашистським мороком, самопожертвою волонтера, професійною гідністю медика, енергетика… «Так вічной пам’яті бувало/У нас в Гетьманщині колись» – безсмертне слово Івана Котляревського у нинішніх реаліях повертає до першовитоків і відкриває портали в майбутнє.
Двохсоту і двісті п’ятдесяту (1968-й, 2018-й) річниці основоположника новітньої української літератури й мови «Зоря Полтавщини» відзначила ювілейними номерами. Спогади редактора газети 1965–1971 рр. Івана Наливайка ми вміщуємо на другій сторінці сьогоднішнього випуску часопису. До речі, нинішнього листопада світлої пам’яті Іванові Микитовичу Наливайку виповнилося б 100 років.
Оперуючи досить солідними датами, сягаємо роздумами минулого. Чи повторюється воно в сьогоденні? Співзвучність подій і явищ, постійна непостійність є лише почасти повторюваністю, адже кожна доба ставить свої виклики. Нинішня воєнна пора висуває надзвичайно складні випробування, але й відкриває можливості не лише відстояти державу, а й сформувати оновлену Україну, у якій наші наступники удосконалюватимуть демократію, співзвучну до «…прав і вольностей Війська Запорозького». Газетним рядком – також.

Зоряни.

Поділися:

Добавить комментарий