Канат-гойдалка

Канат-гойдалка

Ця пригода сталася зі мною багато років тому, коли навчався у середніх класах cільської школи. Пам’ять вибіркова, на жаль, щось забулося, приміром, ім’я дівчини-старшокласниці, але все інше – незгладиме!
Осіннього сонячного дня, на великій перерві, більшість школярів заполонили спортивний майданчик, розташований на пагорбі через дорогу. Там розкинулися футбольне поле, трохи нерівне, з нахилом до ставка (часто м’яч скочувався прямо у воду), й баскетбольний майданчик. А ще висів товстий канат, сплетений із конопляного прядива, приємний на дотик. Закріплений він був дуже високо на перекладині між двома осокорами, а внизу мав великий подвійний вузол.
Старша від мене симпатична дівчина осідлала отой вузол і, схрестивши ноги та тримаючись руками за канат, попросила мене розгойдати її. Я залюбки погодився. Ще б пак – старша, а вибрала мене, неопереного хлопчиська! Взявшись за канат, я бігав туди-сюди, розгойдуючи, а далі, вловлюючи ритм, підштовхував обережно в спину. Вона високо злітала, і вітер надимав її шкільну сукню вітрилом, оголюючи коліна. Їй, вочевидь, дуже подобалося, бо смішки не вщухали, і вона просила ще і ще. Коли я зупинив гойдалку, геть розпашіла дівчина подякувала мені й запитала: «А ти зумієш вилізти по канату з допомогою лише рук?». Опустивши очі, відповів: «Та я пробував колись, але спромігся лише до середини, бо канат товстий і долонями важко охопити». – «Ну ти ж сильний. Спробуй. Ти зможеш – для мене». А далі з бісиками в очах додала: «А я тебе підтримаю!».
Не задумуючись, поліз. Дівчина підстрибувала внизу, плескала в долоні й вигукувала: «Ну давай! Лишилось ще трішки! Ти зможеш!». Тієї миті, коли я зрозумів, що все ж піднімусь на цю вершину, від великої напруги тілом пройшли ще незвідані раніше судоми – солодкі такі! Вхопившись за поперечину і закинувши ногу, я вмостився на ній. Відчуття тріумфу заповнило все моє єство. Поглядом кондора озирнувся. Якимись маленькими видавалися школярі – наче мурахи, ба, й будівля довоєнної школи – занизькою. Може, я ще довгенько тішив би своє себелюбство, але тут пролунав дзвінок на урок. Дівчина кликала, щоб я мерщій спускався, бо запізнимося. Я знизився вмить, обпікаючи долоні. Промовивши «Ти – молодець» і поцілувавши в щоку, вхопила мене за руку, і ми побігли. Мені хотілося бігти хоч до горизонту…
Мине десяток років, і в короткій відпустці перед службою у війську я приїду в село та завітаю до рідної школи на прохання директора розповісти учням про навчання у виші та роботу. У коридорі на стіні побачу стенд із яскравим оглавом: «Спортивні рекорди школи». Там знайду і своє ім’я та вид спорту – метання гранати. На жаль, на стенді не значилось такого виду, як «лазання по канату»… Як виявилось, на спортмайданчику не було вже й каната! Лишився лише огризок завдовшки з метр, який розсупонився і від сонця, снігу та дощу посивів. Сизі волокна космами погойдувались на вітрі, ніби жіночі коси. І вже не осягнути і не торкнутися…

Василь ДЕНИСКО
Інженер

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий