Хочеш, розповім тобі казку? Свою…
Ну, так-от, жила-була дівчинка – тендітна, кучерява, з очима, як у білочки.
Кращою подружкою в неї була її бабуня. Разом із дідусем у своєму дворі вони створили для онучки світ, схожий на казку. Вона полюбила цей казковий двір, оце своє царство. Він схожий був на яскраву сторінку із улюбленої книжки-розмальовки. У ньому росло-буяло безліч квітів усіх-усіх кольорів: бузок і півники, ромашки, левкої, космеї і троянди, айстри й жоржини – чого тут тільки не було! Все хизувалося своєю красою і раділо їй. Дівчинці кожна квітка здавалася найгарнішою, бо так воно й було насправді, а ще ж які красиві помідори і яблука, черешні, кріп…
Дівчинка все це малювала у товстому канцелярському журналі в лінійку. Правду кажучи, виходило в неї не надто гарно, та бабуні подобалося, і вона вихваляла внучку на всі лади та ще й чіпляла деякі з малюнків у кухні над столом. А дівчинці подобалося, як її бабуня зазвичай розмовляла із курочками, котиком і собакою і як всі вони розуміли одне одного. Було дуже смішно…
Двір ніколи не мовчав… Горобці цвірінчали так гучно, що аж дзвеніло у вухах.
Синички виспівували свої мелодії голосами, схожими на дзвіночки, і ластівки підспівували як уміли. Інколи щастило чути зозульку, рахувати її нескінченне «ку-ку!» А коли наставали сутінки, свої пісні щиро й радісно дарував світові соловейко.
Отоді все замовкало навкруг – і люди, і природа… Все слухало його незбагненне неймовірне «тьох-тьох-тьох!».
Дні неквапно минали один за одним, схожі між собою, та в кожному з них таїлося якесь своє свято. Дівчинка любила усі дні, святкові й несвяткові, подумки обіймаючи весь світ…
Більш за все в цьому світі дівчинка любила нічого не робити – просто жити, співати пісень і мріяти, мріяти… А в її мріях жила дівчинка, така сама, як вона, дуже схожа на неї. Де жила – невідомо, десь у далекій-далекій країні… Головне – вона не була чужою, вона була, як сестричка чи подружка, і навіть більше…
«А чи любить вона дощ, як я, чи ховається від нього під парасолькою або плащем? – Ні, не ховається, боса бреде по калюжах».
«Чи ловиш ти сніжинки в долоні?»
«Я зараз заплітаю кіски перед дзеркалом. Я точно знаю, що і ти теж».
«Сьогодні каталася на санчатах, на гірці була черга, а у вас?»
«Я вчуся кататися на ковзанах… Навчилася! А ти?»
«Як пахне весною!»
«Мені сумно… Я сьогодні похмура і непривітна. А ти буваєш такою?»
І ще багато іншого…
Отакі між ними велися «розмови», такі були «діалоги-монологи». Інколи дівчинці ставало сумно – бо це вигадки і фантазії, а інколи зовсім весело – бо це правда!
Одного ранку, поспішаючи до школи, дівчинка підмалювала собі очі чорним олівцем. Вона й не здогадувалася, що то дитинство повільно втікає від неї… За ним непомітно втекла і її улюблена сестричка-подружка, незнайома, невідома, не чужа, що була її великою сокровенною таємницею… Вона не знайшла собі місця у новому бурхливому житті. Загубилася, забулася, наче й не було її ніколи.
…Минуло багато-багато часу. Страшна біда змінила життя тисяч і тисяч людей, не оминувши й ту дівчинку, яка вже давним-давно стала дорослою. Життя її пішло шкереберть, хоч до цього його цілком справедливо можна було назвати щасливим.
Чужа країна, чужа мова, чужі люди… На душі тривожно і боязко… І раптом – ні! – люди не чужі! Вони уважні й терплячі, небайдужі, сердечні – вони людяні! Своїм теплом вони гоїли душевні рани, допомагали всім і всим… На кожному кроці, хоч як це не дивно, зустрічалася іще й іще одна прекрасна людина, здавалося, ніби вони вже народилися з ліхтариками світла і добра.
Та прекраснішою за всіх прекрасних була лише одна єдина людина. У неї швидка легка хода (спробуй дожени), посивіле волосся підстрибує на плечах від кожного її кроку. Голос у неї дзвінкий, жвавий – той, що і підбадьорює, і заспокоює водночас. У неї трохи втомлені очі (від цього вони не менш прекрасні). У них завжди палають жаринки, що світяться незбагненним світлом і дістають до самого серця, і це не залежить від того, чи співає її душа цієї миті, чи болить таємним болем… Поряд із нею завжди і вільно, і хороше… Схоже, щастя з її допомогою відшукало «дівчинку» і в далеких краях…
* * *
І ось днями – як сильний поштовх ізсередини – та це ж ВОНА, ота забута, невидима, незнайома – рідна моя дівчинка! Ми з нею давно стали іншими – дорослими «земними» людьми… А серце шепоче: «Це вона, вона! – і мрія, і вигадка, і правда».
Отака вона, моя казка: як пір’їнка, як хмаринка, як пролісок з-під снігу, як веселка на все моє небо!.. Дякую Тобі, Небо!..
Зінаїда ЧЕРНЯВСЬКА.
Україна–Німеччина.