“Казка в глині” Олександри Селюченко

“Казка в глині” Олександри Селюченко

Ім’я класика українського гончарства, заслуженого майстра народної творчості України, члена Національної спілки художників України, талановитої майстрині дитячої глиняної іграшки Олександри Федорівни Селюченко відоме багатьом поціновувачам гончарного дивотворення. Однак не всі знають, що до вершин майстерності їй довелося йти тернистими шляхами.
Нещодавно минуло 98 років від дня народження неповторної мисткині.
У жорнах часу
Плоть від плоті донька свого народу Олександра Селюченко присвятила все життя возвеличенню народної кераміки до елітарної висоти. Ретельно, впродовж багатьох десятиліть, шліфувала дарований їй Всевишнім талант.
Народилася майбутня майстриня в Опішному, в працьовитій гончарській родині. Саме мама, гончарка Євдокія Селюченко, прищепила своїй дитині любов до глини. Ще з малечку допитлива дівчинка придивлялася, як та ліпила і щиро захоплювалася цим чародійством, пізнавала дивовижну науку.
Шура чудово малювала. Батько – Федір Селюченко – зумів прищепити їй любов до книжки. А ще захоплювалася музикою, цікавилася психологією, медициною, історією.
У дев’ять років Олександра пішла до школи. То був тяжкий для всього нашого народу час: за скрутними роками насувалися ще страшніші – голодомор 1933-го, сталінські репресії. Потім навчалася у дворічній керамічній художній школі, викладачами якої були досвідчені й висококваліфіковані майстри, зокрема Семен Литовченко, Артем Каша, Хома Сакун. Саме в цій школі вона почерпнула для себе чимало нового й цікавого.
Не оминула майбутню майстриню і мобілізація на відбудову Донбасу, яка проводилася після визволення Червоною армією Опішного (вересень 1943). Умови й режим роботи там були, без перебільшення, жахливими. Олександра, маючи слабке здоров’я, погано харчувалася, а то й голодувала, виконувала важку й брудну роботу. Читаючи розпачливі листи доньки, батьки доклали чимало зусиль, щоб Шура повернулася до Опішного. Але вдома на неї чекала наступна проблема – пошук роботи.
Єдиним місцем, де вона могла реалізувати свої здібності, була місцева артіль «Художній керамік», яка стала для Олександри Селюченко другою домівкою. Усе життя майстриня віддала гончарству. Навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку, жінка приходила в завод, щоб поспілкуватися зі своїми товаришами. «Поки робила в заводі, то була серед людей. І коли вже на пенсію вийшла, завод був близько, піду, було, в лабораторію до майстрів, посиджу, поговорю, і на душі стає легше», – писала славетна мисткиня.
Міфологічна оповідь
про людину своєї нації
Якою вона була, Олександра Селюченко? Прекрасною у всьому: дотепною, імпонувала своєю стриманістю, доброзичливістю, поводилася без жодної зверхності, була люблячою, щирою, чесною, жартівливою, вимогливою до себе у творчості.
Чутливі пальці Олександри Селюченко ліпили лісових звірів і свійських тварин, хатини під солом’яною стріхою, історичних, літературних, фольклорних героїв, з яких поставала цілісна Україна. Сміливо фантазуючи й надаючи образам символічності, майстриня зробила своєрідну міфологічну оповідь про людину своєї нації. Вона творила невимушено й легко, постійно відшукуючи та знаходячи нові форми, засоби, матеріали, технології, сюжети, теми, вдихала у свої вироби душу, зробивши процес ліплення таїнством.
Уперше твори мисткині було представлено на Всеукраїнській виставці дитячих іграшок у Києві (1949), де вони посіли призові місця. Відтоді її роботи постійно експонувалися на обласних, республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках. Їх бачили в Софії, Парижі, Брюсселі, Токіо, Нью-Йорку та інших містах світу.
Упродовж багатьох років Олександра Селюченко виборювала своє право на творчість, а відповідно – на життя. Довгі роки вона змушена була пояснювати й переконувати всіх, що здатна на більше, ніж кожного дня ліпити одні й ті ж вироби за затвердженими взірцями, що вона не шукає легкого життя, а хоче творити красу й приносити людям радість. Мисткиня неодноразово говорила: «Творчість для мене найдорожче, бо це не просто праця – це створення краси, яка облагороджує людину і прилучає її до добра».
Поезія сірої глини
Перебуваючи в Музеї народної архітектури і побуту України в Пирогові, Олександра Селюченко мала можливість творити, не зважаючи на норму, в умовах святкової піднесеності, оточена увагою співробітників музею. Мала змогу спілкуватися з людьми, які захоплювалися її творчістю.
Однією із заслуг майстрині як художниці є те, що вона опоетизувала сіру опішненську глину, примусивши її засвітитися сонячним світлом, заговорити мовою людських почуттів, утвердити найвищі людські цінності, викликати радість і оптимізм. Гончарство для неї було не заробітком, не засобом для існування, а можливістю самовираження, основним джерелом радості й краси.
Олександра Селюченко назавжди залишилася для нащадків художником від Бога. Її роботи – це сонячний дар українському народові. Своїми виробами, творчістю вона намагалася допомогти землякам полюбити свою землю так, як любила сама, оскільки розуміла, що всіма своїми здобутками в гончарстві, своїм талантом і власним життям зобов’язана своєму народові, який щиро любила, вболівала за його долю.

Світлана ПАНАСЮК
Молодший науковий співробітник
Меморіального музею-садиби
гончарки Олександри Селюченко

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий