Колективна відповідальність чи кругова порука, або Чим закінчиться битва за гарячу воду?

За політичними баталіями, пов’язаними з виборами, майже непомітно пролетіли два місяці літа. Розпочався серпень, а отже, відповідно до Закону України “Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання”, що був прийнятий і опублікований влітку 2017 року, всі українські будинки вже мають бути оснащені вузлами комерційного обліку теплової енергії, гарячої та питної води. Ця тема широко обговорювалася у суспільстві, подекуди використовувалася у політичній боротьбі. Але й на сьогодні проблема залишається у “підвішеному” стані. А саме 2 липня деякі положення Закону мали б бути реалізованими. Але…

“Закон суворий, але він – закон” (Dura lex sed lex)

У Законі вказано: “Оснащення вузлами комерційного обліку будівель, що на день набрання чинності цим Законом були приєднані до зовнішніх інженерних мереж і не були оснащені такими вузлами обліку або якщо такі вузли обліку на день набрання чинності цим Законом вийшли з ладу, зобов’язаний здійснити оператор зовнішніх інженерних мереж у cтрок: теплової енергії – протягом року з дня набрання чинності цим Законом; гарячої та питної води для нежитлових будівель – протягом одного року, а для житлових будівель – протягом двох років з дня набрання чинності цим Законом”.
Тож, як повідомлялося в офіційному роз’ясненні “Полтаватеплоенерго”, яке було оприлюднено у засобах масової інформації, “протягом цьогорічного міжопалювального періоду в житлових будинках, що отримують послугу з централізованого постачання гарячої води від центральних теплових пунктів (ЦТП) підприємства, буде встановлено вузли комерційного обліку гарячої води (будинкові лічильники). Ці вузли встановлюються для обліку фактичної кількості гарячої води, спожитої мешканцями будинку. У свою чергу власники (співвласники) приміщень у них (квартир), відповідно до чинного законодавства, зобов’язані забезпечити оснащення цих приміщень вузлами розподільного обліку (індивідуальними лічильниками) гарячої води протягом трьох років з дня набрання чинності закону, тобто до 2 серпня 2020 року”.
Вже навесні нинішнього року мешканці багатоквартирних будинків почали отримувати від підприємства листи про наміри встановити лічильники. Зокрема мешканці одного з будинків у полтавському мікрорайоні Сади-2 (на підставі звернення від яких ми трохи нижче проведемо певні арифметичні розрахунки) отримали повідомлення, у якому зазначалося наступне: “Оператор зовнішніх інженерних мереж ПОКВПТГ “Полтаватеплоенерго” повідомляє про намір встановлення вузла комерційного обліку гарячої води у будинку…
Орієнтовна вартість встановлення вузла комерційного обліку гарячої води складає 32 503 грн.
Орієнтовний розмір внеску за встановлення вузла комерційного обліку води становить 22,89 грн/квартал за одне приміщення (квартиру).
Порядок сплати внеску за встановлення вузла комерційного обліку гарячої води встановлюється шляхом щоквартального внесення плати протягом 5 років.
Відповідь на повідомлення просимо надавати на адресу ПОКВПТГ “Полтаватеплоенерго”…” (Лист є у розпорядженні редакції).
Людей зацікавили одразу два моменти: фінансовий, що стосується безпосередньо вартості встановлення, адже гроші хоч і невеликі, але, як то кажуть, рахунок люблять, і питання соціальної справедливості, яке нині все частіше виходить на перший план. До того ж дехто перейшов на використання бойлерів, а велика кількість громадян вже встановили індивідуальні лічильники.

“Якщо у мене є індивідуальний лічильник або й взагалі бойлер, чому я маю платити “за себе і того парня”?

Саме це питання найбільш збурило громади не лише у Полтаві, а й по всій Україні. Варто зазначити, що особливі претензії саме з цього питання безпосередньо до “тепловиків” висунути важко. Як і заперечити їхню офіційну позицію: “Відповідно до Закону України “Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання” мешканці, чиї квартири обладнані бойлерами чи автономним опаленням, власники нежитлових приміщень також беруть участь у встановленні вузлів комерційного обліку гарячої води в житлових будинках, тобто сплачують відповідні внески… Це норма чинного законодавства, а не забаганка фахівців підприємства, і ми позбавлені юридичного права трактувати її з позиції “справедливо” чи “несправедливо”, – зазначали у “Полтаватеплоенерго”.
“Розподіл послуги, що надається споживачам житлового будинку і обчислюється будинковим приладом обліку, визначається Методикою розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг.
У будинку, що отримує гарячу воду від ЦТП підприємства, де 100% приміщень оснащені розподільчими (індивідуальними) лічильниками гарячої води, розподіл гарячої води відбувається пропорційно до обсягів споживання кожного споживача. “Обсяги небалансу” спожитої гарячої води визначають як різницю між визначеним за показаннями комерційного (будинкового) приладу обліку та сумарним обсягом спожитої гарячої води за показаннями вузлів розподільного обліку (індивідуальними). Обсяги гарячої води у приміщенні, не оснащеному приладами обліку, розраховуються як різниця між загальним обсягом спожитої гарячої води у будівлі (зафіксованим будинковим лічильником) та обсягом спожитої гарячої води в приміщеннях за показаннями індивідуальних лічильників пропорційно до кількості зареєстрованих осіб.
Для розподільного обліку визначається кількість осіб у приміщенні, які фактично користуються комунальною послугою (для житлових приміщень – зареєстрованих у приміщенні, а для нежитлових – працівників за штатним розкладом). Розподіл “небалансу” (у разі його наявності) може відбуватися за принципом, погодженим рішенням співвласників будівлі, за одним з варіантів:
– пропорційно до кількості осіб у приміщенні, яким надається комунальна послуга з централізованого постачання гарячої води;
– пропорційно до кількості санітарно-технічного обладнання, яким у приміщенні здійснюється водорозбір гарячої води;
– пропорційно до кількості стояків постачання гарячої води, що проходять через приміщення споживачів;
– для нежитлових приміщень – пропорційно до площі ванних кімнат/санвузлів.
У такому разі рішення щодо варіанту розподілу співвласники багатоквартирного будинку ухвалюють на зборах у порядку, передбаченому Законом України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку”, і надають “Полтаватеплоенерго” як виконавцю комунальної послуги усі вихідні дані для застосування обраного принципу розподілу”.
Ось тут починається найцікавіше… По-перше, якщо у будинку створено ОСББ, питання визначення методики можна вирішити рішенням загальних зборів, які матимуть юридичну силу. А як бути у випадку, якщо будинки, а їх і досі більшість, знаходяться на “балансі” ЖЕО.
За нормами законодавства збори десь, скажімо, на дитячому майданчику мешканців кількох сусідніх будинків жодної юридичної сили не мають, а “юридично чисто” провести збори мешканців конкретного будинку майже неможливо. Хотілося б подивитися на процедуру обрання лічильної комісії і голосування, адже думки будуть кардинально різні, встановлення часу, який би усіх задовольнив. А ще ж зобов’язати з’явитися на збори чи хоча б вручити повідомлення під розписку, як того вимагає закон (або погодитися, щоб питання твоєї оплати вирішував хтось інший, якщо ти не з’явився, що реалізується при наявності статуту, як в тому ж ОСББ). Занадто складна процедура. А підписаний під час “біляпід’їздних” розмов певною кількістю мешканців папір, як кажуть юристи, в суді буде не більше, ніж “фільчиною грамотою”. Комусь “пече” завалити суди тисячами позовів від незгодних?
До речі, людей можна зрозуміти: чому хтось має платити (до того ж достеменно точно знаючи, що платить не за себе і навіть не компенсує так звані загальнобудинкові втрати – пориви, протікання тощо), тим більше маючи індивідуальний лічильник? Показники на якому вперті і не підлягають оскарженню. Чи повинен добропорядний споживач перейматися тим, що хтось того лічильника встановив, але знаходить “лазівку”, як його “приглушити” чи “обійти”? Це справа законодавців та виконавців – постачальників.
Перші мали б встановити чіткі правила гри, а з нашої точки зору, логічним було б поміняти у законі черговість – спочатку всі встановлюють індивідуальні лічильники, потім облаштовується загальнобудинковий пристрій, і тоді жодних питань не виникає, бо втрати від поривів і протікань внутрішньобудинкових мереж компенсуються пропорційно до показників по кожній квартирі (і не варто городити город з варіантами). Тоді й мешканці не дозволять комунальникам “розслаблятися” і вимагатимуть негайного ремонту. (Про крадіжки води – трохи нижче).
До речі, не зовсім зрозумілим є й рішення законодавця, чому встановлення індивідуальних та загальнобудинкових лічильників має відбуватися за кошти споживача, а не, як у більшості цивілізованого світу, постачальника послуги. Беремо простий приклад: людина оплатила встановлення всіх можливих лічильників і переїхала у сусідній будинок, який ними необладнаний, вона потім має сплатити постачальнику двічі, а хтось жодного разу? Це така у нас соціальна справедливість?
Але ще раз повторимо “Dura lex sed lex”, та якщо Закон вже порушено, остаточна дата минула, можливо, законодавцю варто повернутися до норм, які все одно невиконані, і, враховуючи настрої мешканців по усіх регіонах України, не факт, що взагалі будуть виконані.
До речі, на цьому теж варто зупинитися окремо, Закон передбачає і можливість фінансування встановлення будинкових лічильників гарячої води повністю або частково за рахунок органів місцевої влади. Та у більшості міст брати на себе додатковий фінансовий тягар органи самоврядування теж не готові. Не є винятком і Полтава.
Депутати міськради проголосували за звернення до органів центральної влади щодо перегляду відповідних норм Закону. Хоча, за великим рахунком, як нам здається, його б варто було взагалі відмінити як такий, що ВЖЕ не виконано, і прийняти новий, в якому прописати чітку процедуру, вказати джерела фінансування і зняти це питання з порядку денного. Адже настрої людей такі, що встановлення загальнобудинкових лічильників може підвищити соціальну напругу, мешканці деяких будинків наголошували, що фізично не допустять працівників відповідних підприємств до проведення робіт, адже сплачувати борги сусіда у людей жодного бажання нема. Звісно, є метод зі старого радянського фільму: “Не будуть брати, то відключимо газ” (у даному випадку воду), але нині ми живемо трохи в іншій країні. Інша річ, якби питання соціальної справедливості були узгоджені законодавством і всі були б у рівних умовах. Думається, що тоді ані спротиву, ані соціальної напруги не виникало б.
Це, до речі, стосується і втрат від крадіжок води. Якщо постачальник не може забезпечити дієвого контролю (в тому числі встановлення лічильника, який так просто не “приглушиш” і не обійдеш), то чому його втрати від дій нечистих на руку громадян повинні компенсувати громадяни добропорядні? Це новий вид колективної відповідальності? Чи кругова порука тих же законодавців і підприємств монополістів усіх регіонів України?

Давайте порахуємо

І наприкінці давайте порахуємо цифри, які надали мешканці будинку, що звернулися до “Зорі Полтавщини” (всі розрахунки є у розпорядженні редакції). Як свідчить лист-повідомлення від постачальника, орієнтовна вартість встановлення вузла комерційного обліку гарячої води складає 32 503 грн. В будинку 180 квартир. Ділимо: 32503 : 180 = 180 грн 57 коп. Запам’ятаємо цю цифру.
Далі наводиться цифра, яку споживач має сплачувати щоквартально протягом 5 років, – 22,89 грн. Множимо: 22,89 х 4 (квартали) х 5 (років) = 457 гривень 80 копійок.
Тобто за п’ять років мешканці виплатять
457, 8 х 180 = 82 404 гривні. Вартість зростає у 2,5 разу. Людям кажуть, мовляв, так це ж буде кредит. Не зовсім зрозуміло, чому громадяни мають платити за чужими кредитами, але навіть враховуючи, що нині діючим Законом (який таки, можливо, і переглянуть) передбачено встановлення лічильників за рахунок споживача, а у підприємства нема грошей, доводиться брати кредит, то що ж то за кредит такий? Якщо провести нескладні арифметичні розрахунки далі, то вийде,.. що при сплаті за відсотковими ставками (які є досить чималими) кредитних карток, що є в кишені майже кожного українця, сума буде співставна. А споживче кредитування пересічного громадянина і відповідні ризики – це все ж трохи інша справа, ніж кредитування підприємства – майже монополіста. Та й враховуючи щоквартальну суму в 22 гривні 89 копійок, якби вона була, для прикладу, в 35 гривень (а це б, звичайно, у випадку дотримання усіх норм соціальної справедливості нікого б не “злякало”), але на менший строк… Скільки б вдалось зекономити на процентах? Та це вже більш складна арифметика, тож, мабуть, не варто обтяжувати читача такою кількістю цифр.
* * *
Підраховувати, розмірковувати можна ще довго. Але єдине, що не викликає сумніву, – спроба встановити в питаннях витрат кожної родини на комунальні послуги (коли одні економлять, інші – ні, а деякі ще й “дурять” постачальника) принцип колективної відповідальності приречена якщо не на провал, то на потужне зростання соціальної напруги. Коли люди побачать, що за показниками індивідуального лічильника необхідно сплатити умовні 100 гривень, а платіжка прийде на суму, нехай і ненабагато більшу, для прикладу, 120–130 гривень, почнуться “комунальні війни”.
Саме про це мають подумати депутати новообраного парламенту, коли будуть розглядати звернення багатьох органів місцевого самоврядування щодо перегляду діючого законодавства. Та й комунальникам, мабуть, не слід брати бика за роги. Терміни вже все одно минули!

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ.