23 серпня у білоруських Раубічах стартує літній чемпіонат світу з біатлону. Звісно, можна лише порадіти за наших північних сусідів, які приймають престижні змагання не лише влітку (у Раубічах цього року було проведено і зимовий чемпіонат Європи), а й, так би мовити, в “зоряний” час біатлону, коли під лижами крихкотить сніг, а у десятків тисяч уболівальників навколо траси чи на стадіоні та сотень тисяч біля екранів телевізорів (змагання з літнього біатлону телеканали України не транслюють) завмирають серця від хвилювання за результат кожного пострілу улюблених спортсменів. Це змагання для сильних. Спробуйте пробігти на лижах хоча б два з половиною – три кілометри (а в біатлоні найдовша дистанція Кубка світу нині сягає 20 км у чоловіків і 15 у жінок) і після цього за третину хвилини вразити 5 мішеней (а під час змагань таких рубежів від двох до чотирьох), тоді вам стане зрозуміло, чого вартують ці спортсмени.
Доля звела автора цих рядків, який і сам є палким шанувальником “короля зимового спорту” України, з надзвичайно цікавою людиною, перегляд змагань за участю якої є справжнім задоволенням від спілкування з професіоналом. Людиною, яка не лише займалася цим видовищним видом спорту, а й брала безпосередню участь у підготовці траси до першого на теренах колишнього СРСР чемпіонату світу, який відбувся у Раубічах в далекому 1974 році, і навіть виступала як своєрідний фотокореспондент біатлонних змагань.
А вперше зустрілися ми із Валентиною БАКУНЧИК у 2013 році, під час “Естафети прапора”, яку “біатлонне братство” всієї України організувало напередодні Олімпіади у Сочі. Саме того прапора, з яким потім, у нелегкі дні лютого 2014 року, фотографувалася “золота четвірка” українських дівчат після переможного фінішу… На ньому є і наші з нею підписи.
– Валентино Володимирівно, давайте розпочнемо розмову саме з Раубічів. Як сталося, що Ви приймали участь у будівництві стадіону?
– Сказати, що безпосередньо у будівництві, не можу. Хоча й справді, коли наприкінці 1972-го чи на початку 1973 року Раубічі вибороли право проводити перший в СРСР чемпіонат світу з біатлону (всі, до речі, були у захваті від “маленької Швейцарії”, як тоді їх прозвали), було вирішено створити студзагін зі студентів Мінського інституту фізкультури. І хлопці під керівництвом одного з тренерів все літо валили ліс, щоб прорубати шестиметрову просіку. А ми, коли на початку вересня 1973 року приїхали туди на збори, то на першому тренуванні були кроси, імітація (бо ще не було укладено асфальт, як нині, а снігу у вересні, звичайно, теж не було), інша спортивна складова. А друге тренування було пов’язане… з лісом.
Всією командою розчищали п’ятдесятиметрову зону по обидва боки від просіки, бо казали, що іноземці приїдуть, – щоб соромно не було. Там працювали всі лижники, навіть перша збірна Білорусі.
– А як Ви взагалі почали займатися біатлоном?
– Справа у тому, що взимку я займалася лижним спортом, а влітку морським та військово-прикладним багатоборством, виступала на першості СРСР. Дуже непогано (198 з 200), а головне – швидко стріляла. Тож коли біатлон вирішили переводити на використання дрібнокаліберних гвинтівок (раніше на змаганнях бігали з бойовою зброєю), мені запропонували спробувати. Спробувала і закохалася назавжди, потім стала однією із тих, хто першими отримав звання майстра спорту з біатлону саме із використанням цього виду зброї.
На все життя запам’ятала свій перший чемпіонат Білорусі по біатлону, де я представляла Гомельську область. Це й взагалі були перші змагання з новим видом зброї. Ті, хто нині спостерігає за біатлоном, і уявити не можуть, якими тоді були мішені. Це зараз автоматика, а в ті часи в отвори, що були у мішенях, вставляли звичайні надувні кулі. Мороз тоді був до 20 градусів, мені дістався перший номер – відкривати змагання. Розім’ялася, розігрілася, маю стартувати, а початок змагань відкладають і відкладають. Бо кульки від холоду прилаштувати не можуть і вони лопаються. Всі п’ять пострілів “поклала” без промахів – 5–0, як ми тоді казали. Добігла до фінішу і розревілася, бо дуже змерзла. Мене одразу почали відігрівати, розтирати… Ось тоді я вперше відморозила ноги, пальці на ногах досить сильно постраждали. Але зайняла перше місце, ось так і стала першим майстром спорту Білорусі з цього, по суті, нового виду спорту. У 1972 році отримала звання майстра спорту СРСР. Тож все було не марно (сміється).
– Спілкуючись із Вами не один рік, завжди захоплювався вашій життєрадісності. Ви завжди усміхнена та весела. Розкажіть якусь кумедну історію зі спортивного життя.
– Лижники знають, що таке для нас – представників зимового виду спорту – лазня… Після гонки – це все. Ось про неї і розповім пару історій. Колись, ще зовсім молодою дівчиною, попарилися з колежанками розпареними гілочками ялинки… Нікому не раджу, хоч спочатку все видавалося просто прекрасним. І, мабуть, усі знають, як прекрасно після бані шубовснути у сніговий замет. З цим пов’язана ще одна історія, коли на зборах у Сибіру нас попереджали про те, що двері у лазні можуть закритися автоматично. Виявилося, що до нас там тренувалися збірниці головної команди країни. І дівчата, як то кажуть, “захлопнулися”. Але не з середини, а ззовні. Мабуть, надовго запам’ятався місцевим забіг “голяка” жіночої збірної СРСР навколо готелю. До речі, замок так і не поміняли, тож ми були дуже уважні (сміється).
– Ви, білоруска, як опинилися у Полтаві?
– До тридцяти років жила у Білорусі, потім разом із чоловіком-військовим переїхала у Іркутську область, а в 1987 році – у Полтаву. Тепер більше тридцяти років мешкаю тут, саме тут виросли мої діти, тож тепер я полтавка. Дві доньки живуть за кордоном. А мені подобається тут. Дуже люблю природу, ходжу на рибалку, на пенсії життя лише починається. (У Валентини Бакунчик троє дочок, які живуть відповідно у Полтаві, Німеччині та США, і наступне покоління лише дівчатка – сильна жіноча лінія, віртуозна робота, як жартує Валентина Володимирівна. Нещодавно народилася ще одна онучка, з чим щиро вітаємо бабусю і всю родину від імені читачів “Зорі Полтавщини”. – А. Ф.).
(Про те, чим (очима біатлоніста) відрізняється сучасне біатлонне життя від того, що було при його зародженні, про стосунки тренерів і спортсменів, подальшу спортивну долю героїні нашої розповіді, першість світу у Раубічах 1974 року і підсумки цьогорічних літніх стартів (чемпіонат фінішує 26 серпня) читайте у наступному випуску “Зорі Полтавщини”).
Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ
“Зоря Полтавщини”