Двісті років тому на Херсонщині (за іншими даними – у Полтаві) у родині міщан народився Дмитро Пильчиків (Пильчиков) – український громадський і культурний діяч, педагог, батько українського фізика-винахідника Миколи Пильчикова.
Закінчив 2-гу гімназію в Києві (1839), навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету імені Святого Володимира. Розповідали, що на лекції ходив рідко, бо віддавав перевагу самоосвіті. З особливою увагою ставився до літописів і володів літописною мовою не згірш за рідну.
Завершивши навчання 1843 року, працював помічником бібліотекаря в цьому ж університеті, мешкав якийсь час у Києві, де завів дружбу з Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Маркевичем. У 1846–1864 роках викладав у Полтавському кадетському корпусі історію, згодом – політекономію і статистику. У 1846-му заприязнився із Тарасом Шевченком і вступив до Кирило-Мефодіївського братства, яке було розгромлене через рік за доносом студента Олексія Петрова. Дмитрові Пильчикову пощастило не потрапити під слідство в цій справі завдяки тому, що Петров якось пропустив у доносі його ім’я.
Друга половина 50-х років 19-го століття. Російська імперія «дала тріщину», оскільки зазнала поразки в Кримській війні. Втім, прагнучи зберегти імперію, владу й унеможливити народні виступи, самодержавство вимушене піти на незначні косметичні зміни у питанні прав і свобод. Цим скористалися діячі українського культурно-просвітницького, національно-визвольного руху. Тож у цей час українського громадського піднесення Дмитро Пильчиков став ініціатором багатьох помітних і корисних справ у культурному житті Полтави. Письменник Олександр Кониський, який протягом 1858–1863 років ішов поруч із Пильчиковим і поділяв із ним нелегку працю, згадував: «Не було тоді такої події громадсько-поступової, щоб біля неї не працював Пильчиков – коли не яко ініціатор, то яко робітник. Недільні і суботні школи (їх було в Полтаві, місті невеликому, з 30-ма тисячами людности, – п’ять), щоденна школа, народні читання, народна бібліотека, народний театр, літературно-музичні ранки і вечори, публічні відчити, дівоча гімназія й таке інше – з усім отим з’єднано наймення і праця Пильчикова».
Дмитро Пильчиков мав великий вплив на молодь, яку він свідомо гуртував навколо себе. У нього вдома щосуботи збиралися його учні. У 1860–1870-х роках брав участь у національно-демократичному русі. Був членом і активним пропагандистом українофільства у Полтавській Громаді, яка виникла наприкінці 1850-х і налічувала близько 60 членів, серед яких – письменники Олександр Кониський, Панас Мирний, поміщиця Єлизавета Милорадович, Віктор Лобода. Національна свідомість «громадівців» реалізувалася, насамперед, в їхньому ставленні до народної освіти, рідної школи і книжки. Пильчиков разом із друзями-«громадівцями» брав участь у висадженні Шевченкового дуба 1861 року в колишньому саду Гуссона на Павленківській околиці Полтави, поширював між людей Шевченків «Кобзар».
У березні 1862 року Дмитро Пильчиков і Віктор Лобода в листі до чернігівського етнографа Степана Носа закликали гуртуватися в боротьбі за право України навчати своїх дітей рідною мовою і долучили до листа копію петиції до Петербурзького комітету грамотності. Вони просили міністра державних маєтностей зареєструвати підручники української мови для сільських шкіл, у тому числі й видані в Полтаві. Невідомо, яка була відповідь, але цей крок, напевно, їм теж було поставлено у вину, коли на початку 1863 року одного за одним висилали з Полтави «за распространение малорусской пропаганды».
Вийшовши на пенсію, виїхав із Полтави, жив у Херсоні та Одесі, однак залишався відданим ідеям Тараса Шевченка і Кирило-Мефодіївського братства. Вчителюючи в Херсоні, Дмитро Пильчиков мав вплив на молодого Івана Тобілевича.
У 1870-х роках підтримував зв’язки з галицькими громадськими і культурними діячами та з Михайлом Драгомановим. Улітку 1873 року Пильчиков, перебуваючи у Львові, став фундатором літературного товариства імені Т. Шевченка (згодом – наукове Товариство імені Т. Шевченка), котре існує і донині. Він привіз гроші від Єлизавети Милорадович на організацію славнозвісного Товариства.
Наприкінці життя мешкав у Харкові, цікавився суспільними процесами, був постійним відвідувачем читальні у тамтешній новоствореній громадській бібліотеці. Помер у Харкові у жовтні 1893 року.
Полтавський офіс Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.