«Коли стає до зброї чоловік, на війні опиняється уся його родина»

«Коли стає до зброї чоловік, на війні опиняється уся його родина»

Із Людмилою Гриценко, керівником Гадяцького відділення Центру допомоги учасникам АТО, крокуємо засніженою вулицею цього унікального міста – резиденції кількох українських гетьманів. Люда розповідає, що з початку АТО близько 400 мешканців району було мобілізовано військкоматами. А ще більш як півтори сотні пішли воювати добровольцями. Відтоді гадяцька земля вже втратила 9 своїх синів. Наймолодшому, Саші Корнійку, було всього 22…

«Землю давали не тільки місцевим, усі вони – наші»

– Знаєте, кожен об’їзд цих осиротілих сімей із вітальними кошиками – на Різдво, Великдень чи Покрову – закінчую у вдови Ігоря Жадька. Це вже традиція. І поминаємо усіх разом. Мій чоловік відслужив уже більше 20 ротацій і зараз – на сході. Тому зустрічають, як свою. Зі співробітниками райвійськкомату провідуємо їх кілька разів на рік. Щоразу – ждуть. І щоразу – так само тяжко… На відміну від міської ради, районні депутати ідуть назустріч у всьому, – говорить Людмила Гриценко. – Уже більше 600 осіб землю в районі отримали. Багатьох просто брала за руку й вела у потрібні кабінети. У когось ці турботи ще попереду. Але порівняно з 2015м ажіотаж спав. Тоді від клопотів «диміла» голова. Адже зверталися хлопці й із Полтави, й із Кременчука, й із Києва. Землю давали не тільки місцевим, бо усі вони – наші.

Гадяцький район – єдиний в області, де учасникам АТО виплатили по 5 тисяч гривень матеріальної допомоги. Дуже завдячуємо за це голові райдержадміністрації Олексію Матюшенку. За відповідною програмою демобілізовані їздять із родинами лікуватися в Миргород – безкоштовно. У минулому році до цієї ж програми долучили й родини загиблих. У лікарні наші хлопці в чергах не стоять. Прийняли місцеву програму й виділили усім по три тисячі гривень на зубопротезування. Багатьом учасникам АТО потрібне житло. В Гадячі стоїть гуртожиток НГВУ – віддайте демобілізованим! Але з міською владою контакту поки що немає. Будемо штурмувати.

Сім’ям чотирьох полеглих житло придбане за державною програмою. Загиблих Людмила перелічує поіменно: з ким працювала, кого знала особисто. Чиї батьки злягли від горя, а чиї й досі не вірять і при кожному обміні полоненими не відходять від телевізора. Пільг не оформляють, отримані кошти з рахунків не витрачають…

«Ця війна травмувалане лише дорослих»

Сергій Долгополов у 2014му внаслідок тяжкого поранення на підступах до Дебальцевого втратив око. Один із осколків хірурги видалити так і не змогли.

Їм із дружиною тоді було по 32 роки. Зоя – місцева, з Гадяча. Він народився в Росії, із 5 років і до закінчення школи жив на Донбасі. На запитання, звідки така правильна, не схожа на полтавську, вимова, каже, що заговорив українською лише рік тому.

– На війну я ішов ще російськомовним, жартома мене хлопці називали «сєпаром», – сміється молодий симпатичний чоловік.

До війни він був будівельником. Тепер працює у поліції – завідуючим господарством. Зоя розповіла, що змиритися із чоловіковим рішенням піти добровольцем було дуже важко. Плакала, просила і навіть ставила ультиматуми. Бо ж дітям було лише два й чотири рочки! Пішов.

У складі батальйону «Полтава» 15 жовтня Сергій опинився у так званій «сірій» зоні під Дебальцевим. На території шахти тримали висоту, прикривали артилерію. Каже, що «шахтарі й трактористи» стріляти не вміли. Та коли на позиції прибули кадрові російські військові, їхню позицію місцеві мешканці «злили».

– Із ними ми ділилися продуктами, пальним, допомагали транспортом, навіть скидалися грошима, – говорить Сергій. – Там же ніякої інфраструктури не лишилося. Цинізм ситуації в тому, що ми їм навіть усі свої ліки з аптечок повіддавали… Але певний авторитет серед місцевих таки заробили. Мабуть, росіянам це не сподобалося. А стріляють вони влучно. Перший приліт – і прямо у наш будиночок. Особовий склад саме шикувався на вулиці. Одразу загинуло двоє – зовсім молоді. Далі почався безперервний 6годинний обстріл – із мінометів, «Градів», «Саушок» і не лише… Представникам ОБСЄ хлопці показували потім сокиру без топорища із пропаленою в металові діркою. Таке можливо тільки від фосфорної бомби.

Пораненого Сергія друзі виносили, прикриваючи своїми тілами. Перший осколок прийшовся у вухо, ще два – в голову. В медчастині вкололи знеболювальне, завантажили на транспорт. У Дебальцевому хірург, який перетягував артерію, чесно сказав: «Ні, братан, ока в тебе немає». Основні операції робили у Харкові. Один шматок металу так і лишився всередині.

До розмови долучається дружина:

– До того, що побачу, була вже готовою. Відчула шок і водночас радість: живий. Лікувався близько трьох років. Медики сказали: до того, що болить, треба звикнути. З приводу осколка, який залишився в голові, то хірурги чесно прогнозували кілька варіантів. Після операції або все буде добре, або не відчуватиметься лівий бік, або настане повний параліч, і четвертий варіант – може не вижити. Зараз вони на 80 відсотків упевнені, що цей уламок заросте і заважати не буде. Що й підтвердила остання МРТ. Тобто вади не настільки катастрофічні, як могло б статися.

– Зою, що змінилося в чоловікові після всього пережитого?

– Він став чутливіший, уважніший до дрібниць. Більше почав цінувати життя, сім’ю, природу. Думаю, багато залежить від того, куди солдати повернулися, як їх приймає родина. Перші два місяці траплялися і в нього психологічні зриви, якась злість на оточуючих. Я ніколи не сварилася, нічого йому не доводила. Усе треба зрозуміти і прийняти. Дати чоловікові час, не «пиляти». Вони цього і в звичайному житті не люблять, а в такому стані все загострюється в десятки разів. Трішечки треба потерпіти, щось гарне розповісти. Десь притулитися, поцілувати. Іноді просто виходила з кімнати. А потім поверталася з посмішкою, розповідала анекдоти, щось про дітей. Виконувала все, що радили в таких випадках лікарі.

– Сергію, що для тебе змінилося у повсякденному житті, у родинних стосунках?

– Найперше – ставлення до дітей. Зрозумів, що заради них треба спинатися якомога швидше. Донька на перебиту ногу застрибнула першого ж дня!.. Із сином було складніше. Після повернення він мене практично не впізнавав. Чомусь вважав, що я їх покинув і хутко зник. А потім ще й мама кудись поїхала. Діти увесь час були з бабусею. А лікування тривало загалом майже три роки. Пам’ятаю свій жах від дитячого малюнка: син намалював якусь істоту, схожу і на ведмедя, й на людину. І калюжу крові поряд. Коли почав допитуватися, що то, малий відповів: «Це тебе вбили». Ця війна травмувала не тільки дорослих.

Багато моїх рідних виїхали з Донбасу. Болюча тема – стосунки з родичами, які залишилися там. Не спілкуюся. Ідучи на війну, розумів, що можу зіткнутися з тими, із ким у дитинстві грав у футбол. Але кожен, хто там узяв у руки автомат, – уже злочинець. У мене таке було сприйняття.

0800-20-30-20: телефонує вся Україна

Волонтерська служба емоційної підтримки (ВСЕП) «АТОЛ» працює в Полтаві з вересня 2015 року. Сучасний колцентр у рамках спільного українськолитовського проекту створив литовець Волдемарас Ажубаліс. У Литві така лінія існує вже чверть століття. Про роботу полтавського колцентру розповідає експерткоординатор телефонної лінії емоційної підтримки Ольга Олексієнко:

– Перший набір ВСЕП становили саме ті, хто повернувся з війни. Сьогодні вони реалізовуються в суспільстві інакше – хтось став депутатом, хтось зайнявся громадською діяльністю. І впоруються з цим дуже добре. Відтоді вже відбулося 5 наборів волонтерів емоційної допомоги. З моменту заснування працює на лінії чудовий фахівець, лікарнарколог вищої категорії Ігор Власенко.

Останнім часом побільшало дзвінків від дружин, матерів, батьків учасників АТО. Рідні іноді не можуть змиритися з тим, що з війни повертається зовсім інша людина. Починаються взаємні образи, непорозуміння, навіть агресія. І дуже часто – спиртне. У містах ця біда ще не настільки гостра, в сільській місцевості – все значно гірше. Хлопці замикаються в собі, не поспішають брати участь у якомусь громадському житті. Героїзація – це дуже небезпечно. Ми проводжаємо й зустрічаємо їх, як героїв, ставимо на п’єдестал.., а після повернення дуже швидко про них забуваємо. І чим довше триває ця війна, тим коротшим стає отой проміжок від героїзації до повного забуття. Вчорашні солдати одразу стикаються з потребою заробляти гроші для сім’ї: на хліб, на лікування дітей. Вдається не завжди і не так швидко, як хочеться. Важко змиритися з тим, що, доки вони воювали, хтось заробляв, грав весілля, ходив до кафе та ресторанів. Тому й підписують контракти повторно. За кілька тисяч гривень на місяць знову повертаються на війну – в бруд, стрес і постійний страх побачити смерть.

Експерт назвала ще одну причину родинних негараздів. Поки солдат воював, оті піврокурік дружина змушена була самотужки розв’язувати всі побутові проблеми. Впоралася. І навчилася жити без нього. А він – без неї. Тепер стосунки треба починати заново. Відновити їх вдається не завжди.

Зараз лінія діє щодня з 18ї до 21ї години. Сюди приходять після роботи і працюють змінами не більш як по 3 години на тиждень17 волонтерів. Приймають дзвінки не лише з області: й телефони, й сторінку «АТОЛ» у соцмережах знають у найвіддаленіших куточках України. Оплачують телефонну лінію партнери, серед них – і литовський фонд «Унія 1219» Волдемараса Ажубаліса. Для людей дзвінки безкоштовні. Спілкування на умовах повної анонімності триває 40–45 хвилин. Хоча вкладатися виходить не завжди.

«Коли стає до зброї чоловік, на війні опиняється уся його родина»У Центрі допомоги учасникам АТО

Цей комунальний заклад був утворений розпорядженням голови ОДА у жовтні 2015 року. Його підрозділи є у всіх районах області. У Полтаві Центр допомоги учасникам антитерористичної операції очолює ветеран АТО Валерій Довженко.

– Валерію Вікторовичу, за більш як два роки після створення Центру які звернення були найтиповішими?

– У 2016 році більшість із них стосувалася отримання статусу учасника бойових дій. У 2017му на перший план вийшло отримання земельної ділянки. А вже в цьому році більш як 70 відсотків звернень стосуються доступного житла для учасників війни на Донбасі. Й жодна з цих проблем, на жаль, не вирішується просто. Донедавна бійці мали право отримати цю землю лише після проведення земельного аукціону. І то не всю, бо лише 25 відсотків від поданого на аукціон направлялося учасникам війни. Із 17 січня цього року нарешті змінено сам порядок надання землі: учасники АТО стали першими у черзі. Під особисте селянське господарство надається до 2 гектарів.

– Яка ситуація з виділенням землі по районах?

– Різна. Скажімо, у Семенівському – повна апатія органів місцевого самоврядування до соціальних пільг учасників АТО. У Великобагачанському, Гребінківському справи просуваються нормально. У Гадяцькому, Кременчуцькому – взагалі відмінно. У Миргородському і громадськість, і влада, й органи самоврядування працюють разом. Щодо Карлівського району, то там громадянське суспільство мовчить, натомість добре працює влада. У Глобинському краще спрацьовують органи місцевого самоврядування. Геть погана ситуація у Хорольському та Козельщинському районах. Дуже багато звернень від хлопців надходить із Шишацького району. Але після утворення ОТГ у власність громади перейшла і земля поза межами населених пунктів. Учасники АТО скаржаться на неможливість отримати належне, але на об’єднану громаду у мене жодного впливу немає. Землю просто не дають.

Із початку року дуже гостро постало питання доступного житла. 80 відсотків тих, хто звертається, хочуть стати на чергу, коли зайдуть в область гроші за програмою 50 на 50 (половину платить держава, половину – боєць). Багато хлопців працюють, заробляють непогані гроші, змогли соціалізуватися в суспільстві. Допомагаю побратимам із величезною радістю.

Обласний центр допомоги учасникам АТО знаходиться за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, 45, кабінет 121. Телефон: 0-800-502-230. Електронна пошта: call-centre@adm-pl.gov.ua. З понеділка по четвер тут чекають на відвідувачів із 9.00 до 18.15, у п’ятницю – з 9.00 до 17.00.

Сила нації – в жіночих руках

Історію тутешнього шкільного вчителя фізкультури Володимира Доноса, який втратив праву ногу вище коліна і після реабілітації повернувся у професію, знають далеко за межами області. Із ним ми з годину проговорили на теплій, затишній кухні. Та не менш вражаючим виявилося спілкування з його дружиною Ярославою.

– Володя у мене – людина домашня, – розповідає жінка. – На війну пішов добровольцем, бо мав добру фізичну підготовку і знав, що шансів вижити у нього більше, ніж у зелених пацанів. Наші чоловіки – великі молодці. Але не менші молодці – дружини, які їх підтримують. Так, із ними буває важко, бо вдома наче ворогів нема, усі – свої, але знову треба боротися. З бюрократією, із тими, хто розказує, що війни в Україні немає.

Говоримо про найважчий для родини період: поранення, полон…

– Чоловік зазвичай виходив на зв’язок уранці. Обізвався 27 серпня (2014 року. – Авт.), сказав, що розряджається телефон, найближчим часом телефонувати не вийде. А вже через добу його друг обережно поцікавився, чи не обзивався Володя. Дзвоню і чую – іде бій. Трубку взяв товариш, якому чоловік віддав свого телефона. Бо там, де він, скалічений, залишився у лісосмузі, зв’язку не було. Останнє, що зробив, перш ніж попрощатися із ходячими товаришами, – набрав есемеску і високо підкинув телефон угору. Повідомлення полетіло – про нього мені аж до наступного вечора ніхто нічого не казав. Коли нарешті дали прочитати, за лаконічністю «почерк» Володі упізнала одразу: «Колону розбито. Мінус – права стопа. Джгут накладений о такійто годині». Відтоді й розпочався «треш». Цілодобово обдзвонювала усі шпиталі Дніпра, де списки оновлювалися щогодини. Аж на п’яту добу, 1 вересня, нарешті дзвінок зі Старобешевого – чоловіка відправляють у Донецьк. Спитала, чому в Донецьк і чи далеко наші. У відповідь: «Здесь ваших нет. Здесь теперь наши». Хоча лікар переконував, що вони – нормальні люди, розуміла: Донецьк – то полон.

Вдячна усім небайдужим землякам: коли постало питання можливого викупу, гроші перераховували всі – рідні й чужі, знайомі й незнайомі.

Кілька разів обмін зривався. Про те, що нарешті вдалося, дізналася напередодні Михайлового чуда – 18 вересня чоловік був уже у Дніпрі. Знала, що ампутація висока, та коли вперше заходила в палату, заборонила собі не те що якусь істерику – сльози. Ми, жінки, навіть не здогадуємося, наскільки ми сильні.

У столичному госпіталі три місяці спала на купі матраців у коридорі, за що хлопці прозвали мене принцесою на горошині. Коли наїздами бувала вдома в Гадячі й чула від когось скарги на життя, хотілося взяти з собою. Чоловіки з надзвичайно складними ампутаціями випромінюють стільки позитивної енергії! Там ми познайомилися із багатьма гарними людьми – бійцями, волонтерами. Спілкуємося й зараз, зустрічаємось за найпершої нагоди. Гостюємо.

Міжнародна асоціація підтримки України направила Володю до Австрії на реабілітацію. В дорозі обходився милицями. Дорогий британський протез здав у багаж, бо навіть одягти його правильно вдавалося не завжди – стирчав кудись убік. А я при цьому постійно переконувала, що з протезом можна буде повернутися на роботу. Австрійські спеціалісти навчання починають з елементарного: по якому грунту як ходить, як правильно користуватися протезами, милицями, ціпочком. Учили вправи для рук, спини, прийоми, як вставати зі стільця чи ліжка, як зручно лягати на ліжко чи додолу. Навчився всьому буквально за три тижні.

Додому прибув уже на «своїх» ногах – з іншою осанкою, іншим настроєм. І все вийшло. Спасибі волонтерам за можливість пройти сімейну реабілітацію на Західній Україні. Пам’ятаю, ідемо в Яремчі через ринок. Наші чоловіки – хто на протезах, хто на милицях. А продавці вітають, кавою пригощають, від палатки до палатки героїв передають і накладають цілі пакети свого краму – трав’яних чаїв, сувенірів, в’язаних носківрукавиць. Там нелюбов до радянщини жила в людях завжди. І віри там більше, і храми не повинищували так безжально, як у нас…

Ярослава згадує, як тяжко у 2014 році діставалися документи учасника бойових дій. У їхньому випадку не лишилося ні паспорта, ні військового квитка, ні медичної довідки про ампутацію – під час обміну полоненими її ніхто не видавав. Усім дружинам учасників АТО вона радить братися за будьяку бюрократичну процедуру самим. Бо чоловікові, який пройшов війну, витримати безкінечні черги у довгих коридорах тяжко. А ще, боронь Боже, – почути щось на кшталт «Ми тебе туди не посилали»…

– Коли чоловік зрозумів, що зможе повернутись у професію?

– Та майже одразу, як спробував. Його батько теж був учителем фізкультури. Тренував хокейну команду, хоча сам на ковзанах стояти не вмів. А призові місця виборювали по всій Україні. Тепер, якщо Володі треба якусь складну для нього вправу не лише пояснити, а й показати, допомагають колеги або старшокласники.

– А як ви потрапили в «Силу нації»?

– Дмитро Медведь, ветеран АТО на візку, згуртував хлопців, які перенесли складні поранення й ампутації, щоб дати їм можливість попри всі обставини знову відчути себе героями. На «Силі нації» чоловіки з інвалідністю демонструють свої вміння у віджиманні, піднятті штанги, вправах на тренажерах. Із одним з учасників заходу, Сашею Бабченком, у 2014му ми лежали у госпіталі. Він переконував, що головне – участь, а не результати. Погодилися. З командою побували у Полтаві й Харкові. У грудні 2017го такі ігри пройшли в Одесі. Але у Володі був кінець півріччя – заліки, табелі. Тож не склалося.

– Чула, що ви тепер і «волонтерите» разом?

– Ми все робимо разом. Ще до поранення, коли наші служили у Краматорську, самі знаєте, яке було в армії забезпечення у 2014му, возила їм і продукти, й казанки та сковорідки. А ось нещодавно їздили до хлопців у Лисичанськ утрьох: я, Володя і його ротний – із продуктами, запчастинами, комп’ютерами. Зараз армійське забезпечення значно краще. Але ж хочеться хлопцям домашнього – пиріжків, варення. Протез наш так і пролежав у багажнику: погода була погана, обійшлися милицями.

 

У 2016 році завдяки благодійному фонду «Міжнародна асоціація підтримки України» проходили сімейну реабілітацію у Словаччині. Там уже давно розуміють: якщо на війну пішов чоловік, то разом із ним пішла уся сім’я. Те, що дружина ходить на роботу чи доглядає дітей, не означає, що вона – не воює.

«Першим бажанням було заховатися кудись від усього світу – у маленьку хатку в глухому селі…»

Так говорить сам Володимир про перші дні після повернення з госпіталю. Відходив, напевне, з півроку. Але Ярослава (вдома – Яся), як джерело безкінечної енергії, запрошувала й підштовхувала до життя за нових обставин.

…Серпень 2014го. Рота охороняє аеродром, супроводжує конвої. Земляк із Гадяча опинився на СаурМогилі, звідки хлопці вибралися дивом. Уже фактично чужою територією вивів усіх прапорщик – не простий, бойовий, служив не тільки в Афгані. Увесь цей час до Володимира надзвонювали рідні земляка.

– Казав: «Він у такому місці, де ніяк дозарядити телефон…»

Сам у такому ж місці опинився 27 серпня. Кілометрів за 80 від Іловайська стрибали з борту вертольота у соняшникове поле без посадки: територія могла бути замінована…

Один вертоліт розбився одразу. У військовій частині пересіли на ЗІЛи. Карти доріг нема. Місцеві ганяли колону по колу, аж поки до неї почали пристрілюватися з мінометів. Наступного дня біля Нової Катеринівки і почався «заміс». БМП вибухали по черзі, колона – віялом по степу в різні боки. Хтось вирвався, хтось – ні. Хтось вирішив відбиватись у селі. А далі – «Русские десантники сказали, чтобы вы сдавались, или они разбомбят всю деревню. Дайте нам жить». За рішенням командирів неходячі – здалися, ходячі – подались полями хто куди.

– Я за спеціальністю числився санітаром, бо в силу професії певні навички мав. Коли в ногу вдарило, перше, що пам’ятаю, – здивування: куди подівся берць? Стопа трималася на обривках тканин, голінковостопного суглоба не було. Одразу наклав джгути – біля паху й над коліном. Єдиний зпоміж нас неушкоджений, Віталик, стяг мене з броні, поперебинтовував поранених і почав планувати, як мене виносити. Кажу: «Не чуди. Виводь ходячих, зможете – повернетесь». Розказав, як орієнтуватися за сонцем та лісосмугами. Розумів, що сам – нетранспортабельний, у дорозі стік би кров’ю за півгодини.

Джгути відпускав спочатку потрошку, а потім і зовсім. Зрештою кровотечу «заціпило». Не було ні води, ні їжі. Спека. Поряд – тіла загиблих. Дуже боявся втратити свідомість, тому намагався не спати. Ночами чув, як гавкають собаки, вдосвіта – як співають півні. Село було десь неподалік. Наступного дня пішов гнилісний запах. Бинти з рани зішкрібав палицею – дістатися руками не міг. Там завелися опариші й допомогли боротися з гангреною. Так чотири ночі й п’ять днів. Ледь пам’ятаю, як у забутті зі мною розмовляли загиблі хлопці…

Місцеві знайшли Володимира Доноса 1 вересня увечері. Із села привезли води, борщу, сала з помідорами. Хотіли викликати Червоний Хрест – той відмовився їхати в зону обстрілу. Засунули на заднє сидіння легковика й відвезли у Старобешівську районну лікарню. Медики, крім крапельниці з глюкозою, не мали нічого. Спасибі, подзвонили Ярославі, що живий. Зрізали решту бинтів, у кухоль назливали із пляшечок перекису. Коли у відро почали вивалюватися опариші, запах і вигляд рани витримала лише одна санітарка. Більше нічим допомогти не могли, тому викликали «швидку» з Донецька. Ампутували ногу в 9й міській лікарні, через 2–3 дні опинився у підвалі міського госпіталю, де й пролежав аж до обміну. Вивозив полоненого Володимир Рубан. Потім – шпиталі Дніпра, Києва, й до новорічних свят був уже вдома…

Запитання про «Силу нації», волонтерство, земельну ділянку тощо переадресовує на дружину: «То все – до Ясі»… До речі, Ясі в Росію тепер – ні ногою, її портрет на сепаратистських сайтах стоїть із підписом «Знищити». Так само, як і фото Людмили Гриценко. Навіть ворог визнав, що українські жінки свою війну з агресором ведуть не менш ефективно, ніж їхні чоловіки на фронті.

***

Проект здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через міністерство міжнародних справ Канади.

Ольга ЩЕГЛОВА “Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий