«Коли в «учебці» командир запитав, хто бажає потрапити в бойові бригади, підняли руки тільки чотири людини із сімдесяти двох. І всі чотири – жінки»

«Жінка на війні може бути морально сильнішою за чоловіка», – каже Тетяна.

«Коли в «учебці» командир запитав, хто бажає потрапити в бойові бригади, підняли руки тільки чотири людини із сімдесяти двох. І всі чотири – жінки»

Тетяна Сидоренко з Глобинського району вже третій рік на фронті. Каже, її роль там маленька. Але санітаром теж хтось повинен служити.
У нинішньому році в бойового санітара Тетяни Сидоренко закінчується трирічний контракт із ЗСУ. Вона посміхається: «Чоловік уже місяці до 27 вересня рахує». Олександр Антонович, чоловік Тетяни, своє відвоював. До мобілізації в 2014 році він з юних років працював механізатором у селі Пироги Глобинського району. На фронт після короткострокової підготовки пішов санітаром – у складі Полтавської 8-ї санітарно-автомобільної роти збирав поранених і останки вбитих та згорілих заживо на полі під Іловайськом. Повернувся додому іншою людиною – замкнутим, нервовим, розлюченим, з безсонням і загостреним почуттям справедливості. Сірі відтінки для Олександра перестали існувати, залишилися тільки білі й чорні тони. Тому незабаром звільнився з роботи.
– Я намагалася підтримати Сашу, як могла. Але як краще це зробити, не знала, – розповідає Тетяна Сидоренко. – Свого часу, коли він перебував на фронті, рвалася до нього, щоб бути поруч. Але у військкоматі мені відповіли, що не можуть взяти, поки хтось один із родини воює. А коли чоловік приїхав додому, він став віддалятися. Навколо нашої проблеми об’єдналися численні родичі й друзі, намагаючись повернути Сашу до мирного життя. Цей процес для нього був дуже болючим. Я його не розуміла, і мені було страшно. Напевно, це ще більше підштовхнуло мене до того, щоб піти на фронт…

«У кожному екіпажі водій може зробити укол у вену, а медик – водити машину і бортувати колеса»

Тетяна складала пожитки в рюкзак, а чоловік дивився на неї й крутив пальцем біля скроні.
– Мене ніхто не розумів, – розповідає Таня – невисока тендітна жінка з м’яким приємним голосом. – Точніше, ніхто не сприймав всерйоз моїх намірів. У мене три сестри й брат, і коли я заводила з ними розмову про те, що піду на війну, вони пропускали це повз вуха. Мовляв, все це несерйозно, поговорили і забули. І тільки сестра Надя сказала: «Якщо ти щось взяла в голову, то не заспокоїшся, поки не доб’єшся свого».
А Тетяна тим часом проходила комісію, збирала документи. Однак повідомлення з військкомату про те, що завтра треба прибути в навчально-тренувальний центр «Десна» Чернігівської області, для неї виявилося несподіваним. О третій годині дня вона ще була звичайною технічкою в сільській школі. Стрімкі збори за три години, шок для сім’ї та друзів, проводи, і вона вже військовий курсант.
– Я йшла санітаром у 57-му окрему мотопіхотну бригаду, – згадує той час Тетяна Сидоренко. – Але, опинившись на місці, була поставлена перед фактом: людей без медичної освіти планують навчати тільки через два місяці. Повертатися додому й чекати, поки набереться курс, я не хотіла. Тому залишилася вчитися на стрілка.
Тактичну підготовку проходили у хорошого хлопця, який був у гарячих точках Донбасу. Наша група складалася з 72 осіб, тридцять з яких – жінки. І коли командир запитав, хто бажає потрапити в бойові бригади, підняли руки тільки чотири людини. І всі – жінки. Решта, як з’ясувалося, готувалися служити у військкоматах. І мої подруги – Яна, Люба, Оксана – пішли стрілками на фронт. А мене взяли санітаром в медичну роту 58-ї окремої мотопіхотної бригади, яка стояла на Луганському напрямку. Спочатку сподівалася перевестися в 57-му, але дуже швидко звикла до людей і не стала нічого змінювати.
– Навички стрілка застосовувати доводилося?
– На щастя, ні. Зате можу бортувати автомобільні шини й водити машину, чого раніше не вміла. Наш ротний поставив завдання: кожна людина в екіпажі має бути взаємозамінною. Тому водії вміють вводити медпрепарати у вену, а медики й санітари – виконувати їхню роботу. Але у нас хороші водії, нас не підпускають до техніки.
– Таню, яким було ваше бойове хрещення?
– Воно було не бойовим, але не менш страшним і морально складним. Днів через п’ять-шість після прибуття в роту мені довелося мити санітарну машину, яка перевозила «вантаж 200». Ковдра, носилки, салон – все було просякнуте кров’ю й специфічним трупним запахом. На підлозі валялися телефон солдата, його шапка… Із-за сліз я не бачила того, що робила. До цього неможливо звикнути.
Скажу відверто: йдучи на війну в 2017 році, я про неї практично нічого не знала. І той, хто не пережив цього жаху, ніколи не зрозуміє, що це таке. Картинка в телевізорі чи стаття в газеті не передають і сотої частки тих відчуттів, які людина переживає на лінії зіткнення воюючих сторін.

«Якщо в медичній роті нудьгують, значить, на фронті спокійно»

Під перший обстріл Тетяна Сидоренко потрапила на другому році служби, вже у Донецькій області. Тоді медики зустрічали батальйони, що поверталися з полігонів. Санітарні машини стояли, заховані в капонірах, і в цей час почалася стрілянина з боку противника. Тільки хлопці відкрили консерви, щоб підкріпитися, пішов рикошет. Медик Валера, як найдосвідченіший, наказав брати каремати і ховатися під машину. А молодий водій Сергій, котрий якраз відкривав тушонку, розсміявся: «Яка різниця, де загинути? Давайте їсти». І страх минув.
– У людей, з якими служила, багато позитиву, і я щаслива, що мене звела з ними доля, – посміхається Тетяна. – Більш відчайдушного екіпажу, ніж той, з яким потрапили під обстріл, у мене не було. Та на війну, напевно, всі «безголові» йдуть добровільно. У 2019-му медик і водій помінялися, на службу за контрактом прийшли інші люди. Тепер я старша в екіпажі не тільки за віком, а й за стажем військової служби. Знаю ще одного медика, якому зараз 56 років.
Тут служать справжні герої. А я на підмозі – що мені скаже медик, те й роблю. Але роблю так, як належить. Моя роль на фронті невелика. Мені навіть поранених не доводилося вивозити. Нині їх евакуює спеціальна медична рота. І на поле бою нам закрита дорога. У нас є точка евакуації, до якої від нашого місця розташування десять хвилин їзди. Звідти наші екіпажі доставляють солдатів у госпіталі. Але поки йде бій, заїжджати на цю точку не можна. Найчастіше хлопці підхоплюють простудні захворювання. Або зуби у них починають боліти. Буває, допомагаємо батальйону, коли у нього не вистачає ресурсів.
Тетяна Сидоренко недавно сама була пацієнткою Харківського військового госпіталю – лікувала суглоби. Позначається постійне носіння захисної амуніції. А під час стрільб на полігонах скільки разів доводиться падати і повзати на колінах!
– Зараз у нас хороші машини, ми всім укомплектовані, – каже жінка. – Та й медичних підрозділів достатньо. Працюють парамедики, медичний батальйон «Госпітальєри», санітарні роти. Наш командир любить повторювати фразу: «Якщо в медичній роті нудьгують, значить, на фронті спокійно».
– А що ви думаєте про відвід військ?
– Хлопці з передової залишили облаштовані бліндажі й відійшли в чисте поле. А холод, а бруд, а дощ зі снігом… Тепер утеплюються у нашвидкуруч виритих окопах. Пиляють дерева, обшивають ними стіни. Однозначно їм не краще.
За свій прямий і упертий характер Тетяна ще в «Десні» отримала позивний «Танкістка», хоча командир ласкаво кличе її «Мала». Тепер її термін служби вже більший, аніж у чоловіка. Олександр провів на фронті рік і два місяці, а вона вже третій рік. За цей час у Тані з’явилася внучка (Софійці, доньці молодшого сина, десять місяців). І я запитую, чи справді жінці легше справлятися з психологічним навантаженням на війні, ніж чоловікам.
– Я все більше переконуюся, що людину з війни неможливо повернути, – відповідає вона. – Можна повернути тіло, але не розум. Додому, звичайно, хочеться – внучку на руках потримати. Але проходить тиждень, і ти вже собі не знаходиш місця. Мирне життя здається страшним. Там такі дріб’язкові проблеми. Влітку майже на цілий місяць у відпустку приїжджала, так я вже через кілька днів засумувала. Кума, коли з нею розмовляла при зустрічі, сказала, що я стала жорсткою, хоча я цього не помічаю.

«У тих, хто бачив справжню війну, дуже загострене почуття справедливості»

– А чоловік адаптувався трохи?
– На роботу не ходить, займається домашнім господарством. У нас багато живності – поросята, кролики… Ми забрали земельні паї, самі обробляємо – син трактора купив. Загалом, роботи вистачає. Та й Саша не сам уже – син з невісткою та онукою поруч.
Знаєте, чоловікові набагато важче було. Почнемо з того, що підготовки як такої у санітарів 8-ї роти перед відправленням в Іловайське пекло не було. За три тижні, поки хлопці перебували в навчальному центрі під Полтавою, їм лише показали, як робити уколи і накладати шини. А в основному вони ремонтували техніку, на якій повинні були рятувати поранених. Я бачила ті «ланці», що давно відслужили своє у лікарнях і лікувально-профілактичних установах і були подаровані фронту. Днища старих «УАЗів» і «Газелей» проржавіли, дверцята не зачинялися, мотори зношені… З більш ніж сотні людей тільки шість професійних лікарів і три фельдшери. Решта – шофери, слюсарі, механізатори, будівельники, бухгалтери, фермери, викладачі… В основному добровольці. Забезпечення їх екіпіровкою та продуктами харчування лягало на рідних, волонтерів та небайдужих громадян. Але найважче випробування чекало хлопців попереду – майже п’ять діб вони «чистили» так званий зелений коридор під Іловайськом. Потім вивозили убитих і поранених з Донецького аеропорту, Мар’їнки, Авдіївки, Дебальцевого… Чоловік мені не розповідав подробиць, а відео, яке знімали санітари на місці Іловайської трагедії, для мене стало шоком. Багато дізналася від наших полтавських друзів – Саші й Тані Таранів. Ми з Танею разом підтримували своїх чоловіків з самого початку формування санітарно-автомобільної роти, боролися за їхнє повернення з війни, оскільки за документами виходило, що такого підрозділу на фронті… не було. Їм дуже довго не хотіли давати статус учасників бойових дій.
Саша Таран розповідав, що трупи під Іловайськом вони складали на великі вантажні машини до тих пір, поки не заповнювали кузов повністю. На другий день втратили їм рахунок. На третій збирали останки тіл уже без рукавичок – черепи, грудні клітки, обгорілі кістки…
Я не знаю, якою психіка повинна бути у людини, щоб усе це витримати. Тому в тих, хто бачив справжню війну в той час, загострене почуття справедливості.
Мій чоловік повернувся додому з болями у хребті й артрозом колінних суглобів. Медкомісія визначила, що він втратив працездатність на 25 відсотків. У цьому випадку групу інвалідності не дають. Йому натякали, що за гроші можна все вирішити. «А я не калікою йшов на війну. За що я буду комусь платити?» – обурився Саша. І більше не ходив на комісію. Допомоги ні у кого не просив. Нікому не скаржився на свої проблеми. А я кажу йому й іншим: «Все можна виправити, окрім смерті».
– Таню, чим ви плануєте займатися після демобілізації?
– О, чим я тільки не займалася раніше! – сміється. – Працювала і пекарем, і кондитером, і завідуючою клубом, і нянею в дитячому садку, і прибиральницею в школі. Тільки продавцем не була, хоча й отримала цю професію. Чесно сказати, про майбутнє зараз не думала. Поки тут є робота…

Ганна ВОЛКОВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий