Коли входиш у медицину,  то май щиру душу,  чистий білий халат  і добре серце

Коли входиш у медицину, то май щиру душу, чистий білий халат і добре серце

У життєвій книзі Івана Івановича Супруненка нині – ювілейна сторінка. Шанований у Кобеляцькому районі і за його межами чоловік, лікар від Бога нещодавно відзначив сімдесятиріччя. Така ж дата виповнилася і його дружині, теж лікарю від Бога, – Вірі Миколаївні.
У пам’яті зринають спогади про батьків, шкільні роки, юність, друзів, армійську службу на далекому Памірі… Та найбільша частина життя пов’язана з Кобеляками, де пройшов шлях від лікаря до керівника медичної галузі району, був удостоєний почесного звання «Заслужений лікар України», визнаний Почесним громадянином Кобеляцького району…

Професії, які обирають нас

Народився Іван Супруненко 22 травня 1950 року в селищі Оржиця. Нині батьківська хата, дороги дитинства приходять лиш у снах і спогадах. Як і шкільні роки. Оскільки проживав поряд з райлікарнею, то з ровесниками частенько грався на території медичного закладу. Коли навчався в старших класах, почав спілкуватись з молодими спеціалістами, які прийшли на роботу в Оржицьку ЦРЛ. І це стало першим поштовхом до вибору майбутньої професії. Другим вагомим аргументом було бажання вилікувати маму, яка тривалий час тяжко хворіла. І коли у 8 класі запропонували написати твір на тему «Ким я хочу бути», Іван Супруненко, єдиний у класі, написав: лікарем.
По закінченні школи хотів випробувати свої сили, як то кажуть, на всі сто і подався вступати до медичного вузу аж у російське місто. Добирався туди самотужки. Далеку дорогу подолав успішно, а ось вступні іспити – ні. Дався взнаки мовний бар’єр.
Невдача не вплинула на бажання стати лікарем. Рік пропрацювавши у місцевому колгоспі, здобувши певний життєвий досвід, без проблем став студентом Харківського медичного інституту. Навчання давалось легко, студентське життя було цікавим. На останньому курсі відбулась подія, яка стала знаковою: випадково познайомився зі студенткою санітарно-гігієнічного факультету Вірою Ярош, яка згодом стала його дружиною. Як з’ясувалося, вона була на день старшою від Івана Супруненка – народилася 21 травня 1950-го. На навчання теж приїхала з Полтавщини.
Інтернатуру проходив у 13-й лікарні Харкова й уже був за крок до самостійної роботи. Але із закінченням інтернатури співпала інша подія: отримав повістку про призов на військову службу. Оскільки в інституті була військова кафедра, на службу поїхав у званні лейтенанта. Дорога до Алма-Ати була далекою, але вже мав досвід. Столиця Казахстану була визначена місцем збору майбутніх військових лікарів. Там, за тисячі кілометрів від рідного краю, зустрів багатьох випускників свого інституту.

Рік за два

Розпочали визначення. Лейтенант, грузин за національністю Елвард Гегія (світла йому пам’ять!) запросив на службу в високогірний прикордонний загін Таджицької Гірничо-Бадахшанської автономної області з центром у Мургабі. Іван Супруненко з однокурсником Юрієм Михайльцем вирішили прийняти цю пропозицію. До міста Ош Киргизької РСР добиралися літаком, далі – автомобілем до місця триденної адаптації в аулі Гульча. І лише після цього вирушили ЗІЛом до місця служби, а це – за 455 кілометрів.
Щоб добратися до Мургаба, треба було здолати шість високогірних перевалів, один з яких найвищий у світі – 4655 метрів над рівнем моря – АК-Байтал. Дорогою заїхали на першу заставу – Річна на озері Каракум, й Іван Супруненко втратив свідомість. Хоч і мав добру фізичну підготовку, але такою була реакція організму на досить розріджене повітря. Солдати привели до свідомості, напоїли чаєм, і вирушили далі.
По приїзді в Мургаб тимчасово перебували в санітарній частині, бо тут чекало нове випробування: через афганський вітер не було чим дихати. Та служба є служба. Розпочались прикордонні будні. Високогірне розташування (більше 4 тисяч метрів над рівнем моря) ускладнювало життя. Приміром, вода кипіла при температурі 700С, але їжа не варилась. Морози тримались на позначці -400С, улітку погода була своєрідна: сонце одну щоку гріє, друга – мерзне…
У випадку захворювання на ГРВІ хворих відразу евакуйовували вниз – в Ош, аби не розвинулись пневмонія, набряк легень, у результаті чого хворий був приречений.
…А той військовий зізнався про проблеми із здоров’ям через добу. Через перфоративну проривну виразку шлунку в нього розпочався перитоніт, стан хворого був загрозливим, а евакуювати його шансів практично не було.
Командування знало, що Юрій Михайлець – хірург, а Іван Супруненко мав навики проведення знеболення, в інституті працював естезістом, тому було прийнято рішення про проведення оперативного втручання. Так чи не вперше в історії медицини у високогірних умовах було проведено оперативне втручання. Операція пройшла успішно. Про це стало відомо командуванню не тільки прикордонного округу, а й центрального штабу. З Москви приїхав кореспондент газети «Красная звезда», підготував статтю про цю неординарну подію. Номер газети й до сьогодні зберігається в домашньому архіві Супруненків. І до сьогодні тісна дружба єднає з Юрієм Михайлецем, який працював завідуючим хірургічним відділенням Харківської лікарні, має вчену ступінь кандидата медичних наук.
Випадало їм надавати допомогу не тільки військовим, а й місцевому населенню. Одного разу викликали у кишлак до вагітної, в якої розпочалась кровотеча. Щоб врятувати породіллю й дитину, необхідно було проводити кесарів розтин. І знову Іван Супруненко і Юрій Михайлець ризикнули. На щастя, операція пройшла успішно, й на світ з’явився хлопчик. Майже всі жителі кишлака зібрались біля прикордонної застави, а коли хірургічна операція закінчилась, подарували 10 баранів – це був дуже дорогий подарунок.
Наступного дня медиків запросили в кишлак, накрили достархан (стіл), подарували кордюк (сало), національний одяг. Так було прийнято вітати найдорожчих гостей. Після цієї події на заставу з Москви приїхала телевізійна група, яка зняла документальний фільм «Рік за два», який демонструвався по всьому колишньому Радянському Союзу, а Іван Супруненко побачив його вже в Кобеляках. А міг сюди й не приїхати, оскільки разом зі своїм колегою отримав пропозицію залишитись на військовій службі й перевестися у госпіталь Алма-Ати. Юрій Михайлець відразу відмовився, а Іван Супруненко дав згоду й написав про це додому. Іван Архипович не дав батьківського благословення, а написав: «Ні, повертайся додому, на Україну». Та батьківська вимога-засторога стала пророчою, оскільки через декілька днів військові демобілізувались і поїхали додому, а санчастину, саме розпочалась війна, вирішено було перекинути в Афганістан, але вертоліт розстріляли. Усі, хто в ньому був, загинули…

Районні будні лікаря

Життєві й професійні дороги привели Івана Супруненка в Кобеляки, куди була направлена на роботу дружина. Трудову діяльність розпочинав на «швидкій допомозі». Через кілька десятиліть знову працює завідуючим підстанцією екстреної медичної допомоги й медицини катастроф. А за першим разом на «швидкій» довго не затримався. Як тільки уже знаний у районі хірург Олег Данилець дізнався, що Іван Супруненко працював анестезіологом, вмовив його перейти на цю посаду. То був цікавий і водночас складний період: планові операції проводились чотири дні на тиждень – хірургія, травматологія, гінекологія… У рік було до 60 кесаревих розтинів, народжувалось до 600 немовлят. А ургентним був цілодобово, оскільки анестезіолог був один. Як сам зізнався, дома не жив у повному розумінні цього слова. І нічні зорі з вікна операційної бачив, і схід сонця зустрічав.
…Коли в лікарні з’явився апарат ультразвукового дослідження, Іван Супруненко пройшов курси й почав проводити діагностику хворих за допомогою УЗД.
09.09.1999 коло обов’язків Івана Івановича Супруненка значно розширилось: його було призначено головним лікарем району. Та додалось не тільки обов’язків, зросла відповідальність, а в медицині району розпочалися кардинальні зміни: ремонтувались відділення, оновлювалась матеріальна база, згуртовувався колектив. Про захоплення бджільництвом, рибалкою, полюванням довелось майже забути.
Навколо нового керівника сформувалася команда однодумців: заступник головного лікаря з медичної частини Людмила Глова, заступник з мережі Віра Супруненко, головна медсестра райлікарні Лідія Філоненко, завідуючі відділеннями – Любов Півень, Надія Ситник, Олег Данилець, Микола Півень, Леонтій Петренко… Зважаючи на те, що фінансовий стан медицини не дозволяв самостійно вирішувати проблеми, Іван Іванович знайшов спільну мову з керівництвом району, області, Міністерства охорони здоров’я.
Після чергової поїздки делегації району в інші регіони було прийнято рішення про відкриття в Кобеляках Центру материнства й дитинства. За досить короткий час це було зроблено. Окрім того, що відремонтували всі відділення, перекрили дах поліклінічного відділення, ремонтували амбулаторії, ФАПи, збудували міні-топкові в Світлогірському, Іванівці й Кобеляках, що значно зменшило витрати газу, регулярно оновляли автопарк, закупили автомобілі для Біликів і Світлогірського…
За професійні успіхи Іван Супруненко нагороджений орденом Богдана Хмельницького, Почесною грамотою Кабінету Міністрів, має безліч інших почесних відзнак.

“У щастя людського є рівні два крила”

Є чудове прислів’я: «Людині в житті повинно пощастити тричі: в кого народитись, у кого вчитись, з ким поєднати долю». Родина Супруненків має таке потрійне щастя.
– Народилася в селі Недогарки Кременчуцького району. Була першою дитиною в сім’ї учасника війни, сільського ветфельдшера Миколи Сергійовича й Ольги Павлівни Ярошів. Мама працювала в колгоспі на різних роботах, мала таке добре серце, що його вистачало на всіх – родину, друзів, односельців, – розповіла Віра Миколаївна. – У перший клас пішла в той рік, коли в селі відкрили нову школу. Для мене то був справжній храм науки, з найкращими вчителями, які на 100 відсотків віддавали себе учням, сіяли розумне, добре, вічне. Цікавими були уроки й позакласні заходи. Приємно, що й зараз Недогарківський ліцей є одним з кращих, а справу вчителів продовжують їхні діти. Давно вже склались учительські династії.
У старших класах, коли мова заходила про вибір майбутньої професії, вагалася, якому фахові віддати перевагу – лікаря чи фармацевта. А вже по закінченні школи Віра Ярош стала студенткою санітарно-гігієнічного факультету Харківського медичного інституту.
Студентське життя було яскравим і насиченим, практично не було вільної хвилини: навчання, заняття спортом (легка атлетика), участь у художній самодіяльності. Виступала в складі інститутського ВІА «Vita», з його учасниками й до сьогодні не втрачає зв’язків. Ансамбль часто їздив з концертами, а його куратором був… Олег Данилець, який на той час навчався в ординатурі. Ось тоді Віра Ярош вперше почула про Кобеляки, про прекрасний колектив райлікарні, художню самодіяльність, але ще не знала, що колись дороги приведуть у це місто, де стане досвідченим, шанованим лікарем, знайде багато нових друзів.
– У Кобеляках мене тепло зустрів тодішній головний санітарний лікар Леонід Бутко, допоміг влаштуватись на квартиру, а потім, як молодому спеціалісту, – й отримати квартиру, – продовжує розповідь Віра Миколаївна.
На посаді лікаря-епідеміолога райсанепідстанції Віра Супруненко працювала недовго: народила сина, а коли йому виповнилось рік і вісім місяців, залишила з мамою, а сама поїхала до чоловіка на Памір.
– Якби тоді був такий телефонний зв’язок, як зараз, то проблем було б значно менше. А так… Іван Іванович написав у листі, як їхати, й це була головна «шпаргалка» в дорозі. Прилетіла в Ош, де повинні були зустріти. Але аеропорт порожнів, а до мене ніхто не підходив. Тоді вже я стала всіх запитувати: «Ви не з Мургаба?», бо уяви не мала, яка в прикордонників форма. Хтось із військових підказав: «Ви запитуйте в тих, хто у зелених кашкетах». Коли залишилась у аеропорту одна, мені запропонували підвезти в Ошський прикордонний загін, де можна було отримати інформацію. Дізнавшись, що транспорт на Мургаб їхатиме через 2–3 дні, Віра змирилась із ситуацією і стала чекати.
Через деякий час хтось іще зайшов і запитав про транспорт на Мургаб. Військовий відповів: «Через 2–3 дні. Його вже чекає дружина якогось Супруненка». Можна лиш здогадуватись, що відчув у ту хвилину Іван Іванович, який повертався з відрядження і навіть не здогадувався, який сюрприз чекає на нього в Ошському загоні.
Ось так розпочалася історія родини Супруненків на Памірі. Жили в гуртожитку. Було дуже холодно. Віра Миколаївна влаштувалась на роботу, їздила з колегами по високогірних кишлаках Гірничо-Бадахшанської автономної області, робили щеплення, надавали медичну допомогу. Серед колег-медиків зустрічала багато українців, у тому числі й випускників Харківського медичного інституту.
Через деякий час Супруненки забрали на Памір і сина, влаштували його в дитсадок, оскільки населення там було багатонаціональне (киргизи, узбеки, таджики, татари), то й діти в садочку розмовляли різними мовами, проте прекрасно розуміли одне одного. І Сергійко Супруненко став говорити киргизькою. Віра Миколаївна теж з цікавістю знайомилась із побутом, традиціями місцевих народів, переймала в них рецепти національних страв. Тож не лише Іван Іванович два роки проходив військову службу, а й Віра Миколаївна, тому й нагороджена медаллю управління прикордонних військ «Дружина прикордонника».
З 1977 року, коли родина Супруненків приїхала на постійне місце проживання в Кобеляки, її трудова біографія пов’язана з центральною районною лікарнею: завідуюча оргметодкабінетом, заступник головного лікаря по експертизі тимчасової непрацездатності, лікар-інфекціоніст, голова райкому профспілки медичних працівників, заступник головного лікаря району. Має дві вищі категорії – як інфекціоніст і організатор охорони здоров’я.
Віра Миколаївна зізнається, що не уявляє себе іншим лікарем, лише інфекціоністом:
– З 1989 року моя робота була пов’язана з інфекційним відділенням: хоч зараз не працюю, але дуже вболіваю за колег, яким випало працювати в непростих умовах. Від душі хочу, щоб у них усе було добре. Я пам’ятаю всіх хворих, яких лікувала, а особливо дітей і тяжких хворих. У мене завжди була хороша співпраця з колегами Анатолієм Хорішком, Любов’ю Джежелій, молодим фахівцем, а сьогодні – досвідченим заввідділенням Віктором Снітком. Реанімації в той час не було, тяжких хворих виходжували у відділенні, з районним педіатром Лідією Ісаєнко провели біля них не одну ніч.
– Якщо з’являлась нова медична література, купувала, роздруковувала, аби колеги могли використати це в своїй практиці. Приємно, що це пам’ятають і дякують за підтримку, допомогу в становленні.
Пам’ятають і вечори-зустрічі з ветеранами, урочисті заходи до професійного та інших свят, організатором яких була Віра Супруненко. З особливою повагою ставилась до медичних сестер, і вони відповідали їй взаємністю. «Лікар і медсестра – це тандем, – каже Віра Миколаївна. – Я думаю, а медсестри вже знають, що я думаю». У Тетяни Батюк, старшої медсестри інфекційного відділення, і Любові Маньківської, медсестри кабінету «Довіра», це виходило на відмінно.
Але прийшов той момент, коли Віра Миколаївна прийняла рішення залишити роботу, щоб присвятити себе сім’ї, домашнім справам.
– Усі роки на першому місці була робота. Вдячна, що Іван Іванович з розумінням до цього ставився. Зараз пріоритети розставлені по-іншому. І я врешті змогла на повну побачити красу природи, коли в різний час дня можна милуватись квітами, доглядати за трояндами, працювати на городі, не асоціювати кожен телефонний дзвінок з тим, що викликають на роботу…
А скільки було тривожних викликів. Усіх і не згадаєш.
– Коли святкували входини в новий будинок, зібрали друзів. Через деякий час помітила відсутність чоловіка, Людмили Глови, Володимира Клименка. Виявилось, що приїжджала «швидка» й забрала їх на ургентний випадок.
Іншого разу, коли святкували Новий рік, викликали Віру Миколаївну до дитини, яку доставили в лікарню в тяжкому стані.
– Цілу ніч просиділа біля неї. Робила призначення, спостерігала за станом здоров’я. Під ранок побачила у вікно, що на території лікарні з’явились Іван Іванович і Олег Данилець. Коли прийшла додому, то побачила, що гості помили посуд, закрили будинок.
Непросто було працювати в такому ритмі, але водночас і радісно, адже кобеляцька земля багата на хороших, добрих, щирих людей. Вони додавали сил, енергії.
Іван Іванович і Віра Миколаївна Супруненки мають багато друзів, а ще більше – вдячних пацієнтів і не лише в районі. Та найбільше їхнє багатство – діти й онуки. Син Сергій працює на митниці у Львові, учасник бойових дій. Нині проходить службу на сході України. Донька Наташа – начальник юридичної служби бригади Національної гвардії, підполковник юстиції, учасник бойових дій. Усе рідше випадає зустрічатися разом у затишному будинку на березі Кобелячки онукам: Каті – солістці Львівського національного театру опери й балету, Владі й Саші – цьогорічним випускникам. До речі, онук виявив бажання продовжити справу дідуся й бабусі – стати лікарем. І лише третьокласниця Софійка щоліта гостює в Кобеляках.
Без сумніву, життєва книга родини Супруненків буде мати славне продовження. А ювілей, який завітав до Івана Івановича й Віри Миколаївни, – це черговий життєвий старт до реалізації задумів і мрій. Їхнє служіння медицині, охороні здоров’я людей, їхня вірність клятві Гіппократа – приклад для молодих медиків, які входять у професійне життя!
Один із класиків сказав, що коли входиш у літературу, то витри ноги. Хочу додати: коли входиш у медицину, то май щиру душу, чистий білий халат і добре серце.

Наталя ПУЗИНА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий