«Коли забудеш Батьківщину,  у серці в тебе буде пустка…»

Олександру Ткач (у літературі вона Леся Богуславець)

«Коли забудеш Батьківщину, у серці в тебе буде пустка…»

«Славна донька славного батька», «Нитченкова донька» – так називає Олександру Ткач (у літературі вона Леся Богуславець) письменник, літературознавець Михайло Слабошпицький.
Нещодавно наша землячка, яка вже багато років живе в Австралії, побувала в Полтаві разом зі своїм молодшим сином, перекладачем Пeтром Ткачем. Її зустріли як рідну людину голова обласного відділення товариства «Україна-Світ» Віра Кошова, директор Зіньківського районного народного історичного музею Віктор Литус, начальник відділу культури і туризму Зіньківської райдержадміністрації Людмила Кімлик-Яроха. Гостей чекали з хлібом-сіллю і квітами з рідної землі пані Лесі в офісі товариства, де й ми мали змогу поспілкуватися з ними.
З початку 80-х років минулого століття це вже сімнадцята подорож в Україну Олександри Дмитрівни. В її біографії читаємо: народилася у 1931 році в Зінькові. В дитинстві жила й навчалася в Харкові. У 1943-му з батьками виїхала з України, жила в Західній Німеччині, закінчила українську гімназію. 1949-го переїхала з батьками до Австралії (Мельбурн). Працювала у шпиталі, на фабриці, з 1978 року – в українському відділі австралійського державного радіо SBS в Мельбурні (з 1989-го очолювала українську програму). Друкувати художні твори почала у 1976 році. Належить до організації українських письменників у діаспорі «Слово» та Національної спілки письменників України (з 1996 р.). Член літературно-мистецького клубу імені Василя Симоненка в Австралії. Лауреат літературної премії «Тріумф» (2001). Пише про життя земляків в Австралії та враження від поїздок на батьківщину. Твори Лесі Богуславець, особливо подорожні нариси, пройняті почуттям любові до України, її мови, культури. Більше 50 оповідань опубліковані в українських часописах діаспори і України. Після смерті батька продовжила діяльність започаткованого ним видавництва. Автор книг «Який Сава, така й слава», «На прощу до рідної землі», «Від Находки до Чернівців», «Моя австралійська кума», «За рідним краєм і в раю скучно», «Судженого і конем не об’їдеш».
А ще Леся Богуславець – одна із фундаторок прeмії імені Дмитра Нитченка, яка заснована спільно з Лігою українських меценатів і нині є однією з найвідоміших в Україні. Її батько, Дмитро Нитченко (літературний псевдонім Дмитра Ніценка), відомий як великий подвижник українського слова. Письменник, журналіст, літературний критик, літературознавець, мемуарист, педагог, меценат – це лише деякі грані діяльності цієї унікальної людини. З початком Другої світової війни він був мобілізований в армію. Пройшов і полон, і табір переміщених осіб у Німеччині, в якому зібралося чимало українських інтелігентів. Жив і працював в Австралії.

– Для мене Україна – це Батьківщина, і мене тягне сюди весь час. Раніше не могла їхати, бо був Радянський Союз. І діти малі – у мене четверо дітей, – розповідає пані Леся.
І в книзі «Судженого і конем не об’їдеш» пише: «Тепер, коли хочеш поїхати на Батьківщину, купуй квиток, отримуй візу… Все дуже просто і майже прозаїчно. А раніше, коли існував Радянський Союз, ця подорож була мало не героїчним подвигом» . Так, повернувшись із подорожі, почула від знайомого: «Раз поїхала, значить, тепер співпрацюєш з КГБ». А на радіостанції, де програми велися 68 мовами, вона наприкінці українською читала дітям народні казки, і за те її… звільнили з роботи. Пояснили: «Казочки, може, то й народні, але видані «там», і це головне!» Потім відновили на роботі, і вона до 70 років працювала. Але світ був таким. Леся Богуславець бачила чимало контрастів, подорожуючи й порівнюючи життя на різних континентах, розповідала про те в своїх оповіданнях. А в її героїнях так багато пережитого нею самою: «Дитиною, коли кидала свій рідний край, вперше і востаннє побачила усю його красу, їхали кіньми через всю Україну, і на все життя зостались спогади краєвидів, запахів, усього. Для чого це? Для кари чи для щастя?.. Та якийсь інстинкт каже їй: коли забудеш Батьківщину, у серці в тебе буде пустка. А це найгірша кара!»
Нинішня подорож почалася для письменниці з відвідування нещодавнього форуму видавців у Львові – це уже вдруге поспіль бере участь у ньому і зізнається:
– Мені дуже подобається бути там, хоч це дуже виснажливо – щогодини треба спішити на якусь зустріч. Але мені допомагав син – чи то знайти потрібне місце на форумі, чи таксівку викликати. Було багато цікавого, хоч дуже шкодую, що запізнилася на презентацію книжки Ігоря Качуровського, яку проводив Михайло Слабошпицький. Я щодня записувала, з ким зустрічалася, які книжки у мене з’явилися, – маю повну валізу книжок, як і минулого разу. Це моя головна цікавість.
– Зі Львова ми поїхали в Київ, – продовжує пані Леся, – там лише перепочили перед тим, як їхати до Полтави. Тож були дуже коротко, а минулого разу я оглянула Історичний музей, зустрічалася із знайомими, гуляла містом. Для мене уже втомлива ця поїздка, але дуже цікава, і раз уже випала така нагода, то старалася з останніх сил скористатися нею. До Полтави приїхала головним чином побачити родичів, у мене тут є двоюрідна тітка, її дочка і ще дальші родичі – із Богуславців. Але теж дуже коротко, на один день приїхала. Ще хочу з Катериною Нікітіною зустрітися, завжди раніше у неї зупинялася – після приїзду сюди із батьком у 1991 році. Її чоловік, Тарас Нікітін, тоді був головою обласного осередку Спілки письменників. А з нею ми їздили до села Лютеньки, що в Гадяцькому районі, мене туди запросив директор школи Іван Чайка. Він просив, щоб я щось привезла для сільського музею, – привезла деякі батькові листи. Дуже цікаво було, бо це неподалік від Лютенських Будищ, де я в роки війни рік прожила, батьки мене там лишали.
«Вперше тоді пізнала сільське життя, – згадує пані Леся в книжковій оповіді. – Вперше пішла до церкви, почула колядки на Різдво… Вперше бачила, як всі ходили в селі в народній ноші, на щодень і на свята. Бачила, як під час війни село було самодостатнє, й виживали і ми з ним… Тут, в Україні, пройшов найкращий рік мого дитинства».
– Там у мене вже нікого немає, але побачити село дуже хотілося. Сини мої минулого року теж відвідували Лютеньку, – розповідає наша гостя.
– Про свої подорожі в Україну Ви пишете в різних книжках, поєднуючи їх з іншими творами. Не збираєтеся видати окремо ці розповіді?
– Може, й підготую окреме видання, де будуть зібрані тільки подорожі. Як уже перестану їздити… Але буду їхати, поки сили є, – я щодня роблю вправи фізичні, які лікар дав мені, коли почала дуже спина боліти. І це дає мені змогу рухатися.
– Що Вас найбільше цікавить зараз на Батьківщині?
– Мені все цікаво… Як люди почуваються. Які традиції бережуть. Що змінилося. Кожного разу щось змінюється на краще. Одного разу ми із сином приїхали в Україну, а тут вирішили поїхати на екскурсію в Карпати. Але не могли знайти українського турне, мусили їхати з Києва із групою росіян. Це тривало сім днів і було дуже цікаво. Ми із сином розмовляли українською мовою – і ніхто не заперечував. Було багато зустрічей, але відвідувати ми мусили церкви Московського патріархату. Я була дуже здивована: в Галичині люди ж так бережно ставляться до всього українського, а як терплять російські церкви…
– Чи досі так яскраво пам’ятаєте дитинство?
– Дуже! Памятаю, як у чергах стояла в Харкові, як питала, що дають, і чим ближче черга підходить – тим менше товару: масла немає чи ще чогось. Але в Харкові я завжди розмовляла українською мовою, і мене часто питали: дівчинко, ти з села? Ні, казала, я з Харкова. Батько мене так навчив – я так розмовляла. Навчалася в українській школі, йшла туди через залізничний міст. А коли брат пішов до школи, вона вже була російською. Але я переконалася: коли приїжджаю тепер і бачу те все – воно зовсім інакше, ніж було колись. Дитиною здавалося, що там, у полтавському селі, був чудовий город, дерева – наче парк, а тепер дивлюся – щось заросле, маленьке. У Харкові брат пропонував піти в парк, який я любила в дитинстві, – то не пішла, не захотіла розчаровуватися. І Полтава зовсім інакше бачиться – родичі і зараз живуть там же, на околиці, це вулиця Матвієнка. Пригадую, як ми через поля, через луги йшли до Ворскли. І як на полі сапали, мені це дуже подобалося…
– Перечитала Вашу книгу «Судженого і конем не об’їдеш». Спершу думала, що вона – про жіночу долю, а ні – це знову ж про Батьківщину…
– Що доля призначила, того не зміниш… Я не раз питала: ну чого Бог послав мене за кордон?
– В Австралії щось нагадує Вам Україну? Ви ж маєте там свій городик…
– Щодня не менш ніж три години я на городі – з двох причин: по-перше, це мені дуже дороге, і городина нічим не отруєна, а по-друге, це фізично мені допомагає. Хоч я туди йду, а назад – лізу дуже-дуже втомлена… А що б іще робила – вже не можу цілий день читати. Але читаю, передплачую «Літературну Україну», журнали «Дзвін» , «Березіль», газету «День», одержую багато книг, які мені надсилають. Є у нас церква українська, громада. Щоправда, щороку там усе менше людей, бо старшим важко туди доїжджати. Із дочкою йду в католицьку церкву на Великдень, бо там не треба всеношну стояти, паски святять увечері. Там завжди повна церква і молоді багато.
– У Ваших книгах стільки гумору, приказок – звідки знаєте їх?
– Коли починала писати, я розуміла: якщо критикуватиму щось, це буде сприйнято погано, а якщо розповідатиму гумористично – читатимуть прихильніше. І побачила, що це мені легко вдається. Батько любив приказки, мені вони запам’яталися з дитинства. Якось ми їхали на возі, було Спаса, бо люди в якомусь селі на Миргородщині святили яблука. Один чоловік спитав батька, чи й сюди фронт дійде, а він сказав: «Ні, в жодному разі!» І той дядько відповів: «Нехай буде гречка!». Я здивувалася – що це значить? «Це значить, що він мені не вірить», – пояснив батько.
– Пані Лесю, Ви живете на іншому континенті, а все одно за першої ж нагоди сюди їдете – це дуже далеко і дуже важко. Він такий важливий для Вас – цей куточок світу?
– Так, він – дуже важливий…
Прощаючись з Україною після незабутніх подорожей, Леся Богуславець пише: «До побачення, Рідна Земле! Ми ще зустрінемося…»
І ми чекатимемо нових зустрічей із землячкою, яка єднає два континенти своєю любов’ю.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:

Добавить комментарий