Колись і я був на морі…

Е-ех, літо відлітає… А з ним і моя цьогорічна мрія про відпустку на морі. Ні, якось я там бував, але тільки раз. Один раз і без дружини, а хотілося, щоб і вона, щоб ми разом пораділи сонцю, морю і безтурботному байдикуванню. Я ж, якщо проаналізувати, то виходить, ніколи й не відпочивав по-справжньому, як відпочивають люди нормальні. А про море – то, й балачки немає. Скільки себе пам’ятаю – завжди щось складалося не в толк. А тут одного разу начальник викликає до себе та й каже: «Ти, Петровичу, працюєш у нас давно і працюєш добре, а я от не пригадую, щоб ти колись відпочивав. Ти ж не трактор. То ми порадилися і вирішили преміювати тебе путівкою на морський курорт. Поїдеш разом із дружиною: позагораєте, понімаєш… знову ж таки – море, повітря, фрукти!..» Я йому кажу, мовляв, дружина не поїде: у дружини консервація, курчата-гусята. Та й Миколка – наш середній, – здається, курити почав. Ні, кажу, не поїде. «Ну, – підморгнув начальник, – їдь сам. Там і самому є чим зайнятися. Знову ж таки… вино, шашлики, жінки…». І поплескав по плечу. Я хотів запитати, чи не краще мені взяти грошима, бо четвертий рік відкладаю на човна, і якраз би ті «відпускні» дуже знадобилися. Та начальник, видно, допетрав, чого я хотів, тому скоренько виштовхав за двері.
Увечері на сімейному бюро стояло одне питання: їхати чи не їхати на оте море… Дорога далека, витрати… Діти галасують, радіють за татка, просять, щоб привіз якусь черепашку, дружина каже, що треба їхати. «Всі їздять! – каже, – і Карпенки, і Мотузки, і куми Сіроштани… Он Петро Барильченко в Єгипті пузо грів. Їдь, – каже, – і все тут». Я подумав-подумав, та й вирішив їхати. А чого б і ні? Путівка безкоштовна, знову ж таки – гроші ціліші будуть.
Приїхав – і рот сам відкрився! Людоньки-и-и! Такої краси я ніколи в житті не бачив! Тут і море, і білі пароплави, і чайки!.. А яке повітря! Це пісня! Ні, це гімн! Це справжнє тобі свято життя! І персонал весь такий… сюди тобі «драсьтє», а ось сюди – «пожалуста». Рівно три дні ходив я з відкритим ротом і очима, а на четвертий… стало мені аж дуже нудно. Нема чого робити! Не звик я без роботи. Тиняюся сюди-туди… Взяв газетку почитати – не читається, книжку – не воно. На море, на пляж – нема настрою пектися ото на сонці. Сусід по кімнаті запрошує увечері на танці, так, знаєте, не танцюю я… Пішов якось до струмка, думаю, роздивлюся навкруги. А там всі лавки зайняті парами. Незручно якось… Я присів було на одній скраєчку, аж тут якась дивна мадам… Каже, що я дуже схожий на її наукового керівника, в якого та була закохана двадцять сім років тому. Е, думаю, треба триматися подалі від цих наукових експериментів. Не дай, Боже, до дружини чутка дійде. Увечері знову сусід агітує на танці. Веселий такий. Я піддався, пішов. А там через раз «білий танець», тобто дами запрошують кавалерів. Я тричі затанцював, а точніше – потоптався по жіночих черевиках, плюнув спересердя та й пішов спати.
Новий день і нова нудьга. Я вже ходив-ходив, тинявся-тинявся, блукав-блукав… Набачив перекошені двері на складі, де лежаки і весла для човнів ховають. Аж руки до роботи засвербіли і душа зрадувалася! А тут побіля проходить якийсь чоловік в піджаку і при галстуці. Якщо дивитися на його масну фізіономію і велике черево, то формений начальник. Я йому й кажу: «Тут роботи на 20 хвилинок. Я зроблю, дайте тільки інструмент». А він на мене вирячився, та й питає: «Больной, шо лі?»
Увечері я примітив, що у мого сусіда око підбите і шепелявити почав пройдисвіт. «То, – каже, – до Вєрки чоловік несподівано приперся. Малахольний він у неї». І знову нудьга… Їж і лежи. А від лежання боки болять… І так день, другий… Ледве тиждень я перестраждав. Чесне слово, гірше від каторги! Ото вже хотів було махнути на все рукою і вечірнім поїздом втікати додому. І, знаєте, саме увечері сусід з фіолетовим оком запропонував зіграти в карти. О, карти я, безумовно, люблю! Зібралася добра компанія. Почали трішки грати «на інтерес», щоб, значить, не так нудно було. Я в карти добре граю, знаю й замовляння, тож завжди з прибутком. А професор в пенсне, що сидів напроти, – тільки скрипів зубами, зло блискав на нас і весь час продувався. Не встиг я оглянутися, а відпустка моя тю-тю. Зібралися, значить, ми увечері перед від’їздом, щоб востаннє перекинутися в карти. І що ж ви думаєте? Отой незугарний професор, ота миршава фігура вже до півночі нас так вправно обчистив, що в мене й на квиток додому не лишилося. Мій сусід, отой, що з підбитим зубом, – профукав телефона, годинника і джинси. Так і поїхав додому у шортах і капцях. Мені ж страшенно не хотілося, але довелося телефонувати дружині та прохати про поміч. Правда, ще й довелося придумати байку про крадіжку грошей. Тут справа, знаєте, в тім, що колись, це було давно, моя дружина теж була на курорті. І, як вона розказувала, в неї там поцупили гроші. Тепер мені стало цікаво: а вона в яку халепу тоді вляпалась? Так що ми – квити. Так би мовити, паритет. Звісно, тепер мені про нового човна треба надовго забути. Е-ех, все-таки треба було мені їхати додому того вечора. Або краще б навчився вальс із дамочками кружляти чи бугі-вугі шкварити. Так від долі ж не втечеш як не крути. Фатум.

Володимир РИНДЕНКО.
с. Іванове Селище
Глобинського району.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий