Колоритне рашівське купецтво

На кін виходить мікроісторія

Професія купця, як відомо, з’явилася на європейських теренах досить давно, ще в час розпаду первіснообщинного ладу та зародження феодалізму. Поступово торгівля як сфера діяльності зміцнювалася, посідаючи дедалі важливіше місце в суспільстві, як і ті, хто обрав цю підприємницьку діяльність. Коли московити ще сиділи у своїх болотах, українські купці вже торгували в Європі. Утім, звернімо свій погляд у значно ближчі часи.
Відомий український історик церкви, викладач Полтавського кадетського корпусу Панас Грановський (1871–1913) у своїй праці «Полтавская єпархия в ее прошлом (до открытия єпархии в 1803 г.) и настоящем» писав, що в середині ХVІІІ ст. найзаможнішими в Рашівці були сотник Павло Зеленський, отаман Кратенко, писар Макидонець, хорунжий Давиденко, городничий сотенного містечка Бойко. (Деякі з перелічених прізвищ збереглися в селі донині). Як бачимо, історик не виокремлює купецького стану, хоча можна здогадуватися, що саме посади якнайліпше сприяли торговельно-ремісничій діяльності козацької старшини та її збагаченню.
Тему «Рашівське купецтво» значно ширше розкриває історик, етнограф і статистик Микола Арандаренко (1795–1867) у своїй праці «Записки про Полтавську губернію» у трьох частинах (оригінальна назва: «Записки о Полтавской губерніи, Николая Арандаренка, составленныя въ 1846 году. Въ трехъ частяхъ». Цей автор констатує, що щетинницький промисел, який зародився в Рашівці ще в ХVІІ ст., сформував (а можливо, просто помітно розширив) прошарок містян, званий купецтвом. Тоді до торгівлі долучилися місцеві дворяни Троянський, Москаленко, Храпаль, Саранча, Бойко. У ХVІІІ ст. помітного успіху досягли в цій діяльності підприємливі рашівці козак Трохим Сімінько та Іван Хандро. 1813 року серед рашівських торгівців з’являється гадяцький купець Василь Тихонович, а 1825 року в Рашівку переселився з того ж таки Гадяча купець Прохір Дігтяренко. Говорячи про першу половину – середину ХІХ ст., Арандаренко називає такі ймена містечкових купців: Іван Пошивайло, сини померого Івана Хандра Василь і Оксентій, Федір Тихонович, вже згаданий Прохір Дігтяренко.
У таємничому зошиті зі світло-коричневою обкладинкою, що дістався мені свого часу з родини покійного вчителя Григорія Семеновича Кутового, нотатки до історії села в якому зроблено чотирма невідомими авторами, сказано, що до жовтневого перевороту в селі було чотири стани: селяни (колишні кріпаки), серед яких панувала особлива бідність; козаки (нащадки запорізьких козаків); дворяни, до яких належали лише окремі сім’ї: Іван Возниця, Афанасій Бойко та інші; а також купці Супруненки, Пошивайли, Кожушки (Хандри), Германовські, Підберезькі, Ботвини, Добряки та інші.
Авторитарний, просякнутий ксенофобією і шовінізмом більшовицький режим не обмежився насильним встановленням «власті совєтов», він відразу ж узявся до формування образу ворога: на українських землях до цієї категорії потрапили всі, хто вважав себе українцем, передовсім – мізки нації, інтелігенти й дворяни; також священники, які несли в маси «не ту віру»; колишні вояки царської армії, які вміли тримати зброю в руках; селяни, які могли самі себе прогодувати, а отже, могли не сприйняти курс на усуспільнення майна та претендувати на певну незалежність від совєтів (що невдовзі й засвідчили селянські повстанські загони), а ще привілейовані купці, яких нова влада заповзялася прибрати як стан, як спільноту заможних, незрідка й добре освічених людей, що зберігали мовні й культурні особливості свого краю, серед яких було немало громадських діячів і тих, хто матеріально підтримував соціальну сферу.
Що можуть нам сьогодні повідати окремі прізвища чи їхній відголос у сьогоденні? Так, наприклад, у Рашівці протягом понад 70-річного совкового періоду приймав дітвору дитсадок на вулиці Широкій, приміщення якого колись належало купцю Євдокиму Касянові, надійно працював млин, збудований до 1917 року купцем Цілуйком і експропрійований радвладою, діяло кілька шкільних приміщень, на совість зведених свого часу за кошти рашівських купців, одне з яких називали Супрунова школа (купець Супруненко будував його як житло для своєї родини, а за радянських часів тут містилися шкільні майстерні, спортивний зал, квартири для вчителів, будівля нівроку собі збереглася дотепер і справно служить людям). Контора колгоспу «Нове життя» в центрі села теж знайшла надійний прихисток в експропрійованій оселі брата того Супруненка. Кажуть, що їх було три брати, одного з них звали Іллею, і був він церковним старостою.
Куди поділися брати Супруненки, яка доля їх спіткала – невідомо. Очевидно, що що їм не вдалося уникнути пильного ока більшовицької окупаційної влади. І що брати-купці, збагачені життєвим досвідом, здогадувалися, що їх жде з приходом червоного шовінізму.
Відомий італійський учений Карло Ґінсбурґ, один із творців мікроісторії, вважає, що «історичне явище може бути зрозумілим лише через реконструкцію діяльності всіх людей, які брали в ньому участь», що сучасні історики мають «прагнути до примирення між макро- та мікроістрією», що «будь-яка соціальна конфігурація є результатом незчисленних індивідуальних стратегій, щільним сплетінням, відновити яке спроможне тільки наближене спостереження». По-різному називають мистецтво мікроісторії у світі: малою історією, місцевою, материнською, історією інь. Та хай там як, вона, на відміну від великих наративів (які працюють із колективною пам’яттю і нерідко вдаються до пропаганди, читай: брехні), наближає нас до реальності історичних подій. Багаторічна, освячена Росією велика брехня набила оскому. Такий підхід сучасних визнаних істориків змушує звернути увагу саме на індивідуальну пам’ять, на сімейну історію, яка, звісно ж, не може не переплітатися з широким контекстом.

Цілуйки: життя, сповнене гірких розчарувань

13 купецьких родин налічувалося в Рашівці ХІХ ст., яку завдяки щетинницькому промислу називали «золотим дном», і то – тільки найзаможніших, з чималим оборотним капіталом, не кажучи вже про крамарів середньої і малої руки. І була серед тих родин сім’я купця Михайла Цілуйка, прадіда Ніни Володимирівни Сердюк (з роду Цілуйків). Ніхто ліпше за Ніну не знає рашівських родоводів, а про її власний годі й говорити: тут з Ніною, не зрівняються й деякі високочолі власники дипломів про вищу освіту.
Жив Михайло Цілуйко на Березі, неподалік Псла. Гроші тягнуться до грошей, віл знайся з волом, а кінь з конем – здавен так повелося, що багатирські сини зазвичай вступали в шлюб із заможними нареченими, тож і Михайло взяв за дружину Марію Козачу з Підварок (вона була рідною сестрою Максима Козачі, діда рашівської вчительки Марії Євменівни Козачі). У них народилося шестеро дітей: Йосип (Нінин дід), Марфа, Олексій, Михайло, Іван, Ганна.

Марфа вийшла заміж у Київ за вдівця. Іван загинув у пожежі (кинувся в палаючу хату рятувати скриньку із золотом, а та обвалилася). Олексій, працюючи в лузі, вибив око бур’яниною. Прийшли білі чи червоні (історія замовчує): так ти стріляв? І на місці розстріляли без суду й слідства. Такий час був.
Дружиною Йосипа стала дівчина із заможної родини Марія Федорівна Пошивайло (1873 р. н.). Гонитва за багатством розділила батька з найстаршим сином, вони посварилися, і Йосип із сім’єю пішов на відруби. Придбавши землю в урочищі Кабанівка, звів там хату й цегельню, де виготовляли так звану іменну цеглу. Столипінська реформа відкрила перед селянами можливість придбати землю на відрубах у кредит, утім, Йосип пішов іншим шляхом, ризикованим і нечесним: на справжні 300 рублів придбав на ярмарку три тисячі фальшивих, а тоді купив на них худобу, продав її аж за Волгою, а звідти повернувся вже зі справжніми грошима. Оборудка вдалася! Так зароджувався первісний капітал колись, так він нагромаджується незрідка й тепер. Коли совєти вигнали родину з Кабанівки, Йосип рук не опустив – придбав вощинникове подвір’я в центрі села й почав зводити просторий будинок, який зберігся дотепер (тривалий час у експропрійованій владою добротній будівлі діяла ветеринарна лікарня, після здобуття незалежності Йосипові внучки робили спроби повернути насильно відібрану в діда власність, однак нічого з того не вийшло).
Йосип та Марія стали батьками п’ятьох дітей, чия доля склалася непросто. Андрій помер у чотирирічному віці. Георгій (1900 р. н., у родині його звали Жоржем) пропав безвісти 1920 року. На стіні в хаті висіла рушниця, коли в оселю завітали чи то білі, чи то червоні (сімейний переказ цього не уточнює), непрохані гості забрали з собою і юнака, і зброю, більше сім’я про Жоржа не чула. Красуня Олена (1911 р. н.) дістала пропозицію руки й серця від фельдшера Василя Степановича Пошивайла і народила в тому шлюбі двох дітей – Володимира й Валентину. На жаль, померла вона зовсім молодою. Ще одному синові, Ніниному батькові Володимирові (1906 р. н.), на час Йосипового відходу в засвіти сповнилося всього 18. І ждало хлопця поневіряння по далеких світах: аж до Таганрога закидала доля.
Михайло вступив у комсомол. Ніхто тепер не скаже, був то щирий порив чи хлопець хотів захистити купецьку родину від переслідувань. Юний комсомолець повертався додому вночі зі зборів у Гадячі, біля Підберезького Ярка за ним почали гнатися, утікаючи, він кілька разів провалювався в холодні ополонки на Пслі, діставши невиліковну застуду, через кілька місяців помер. У родині досі зберігають фото з Михайловим похороном, який відбувався у травні 1924 року біля Всіхсвятської дерев’яної цвинтарної церкви, розташованої поблизу лікарні. Біля домовини в почесній варті стоять зі зброєю сільські комсомольці. У центрі посеред рідні й натовпу односельців – у білій сорочці й світлому пальті згорьований Йосип Михайлович. Він піде на той світ через пів року після сина, і сповнилося йому на той час всього 57 років. Ховали колишнього багатія з чужої хати, з чужого дворища…
Трагічна історія однієї могутньої української родини – романи писати можна! Достаток, надбаний роками чималих зусиль, що міг послужити задля людського добробуту й сімейного щастя, з приходом більшовицької влади в одну мить пішов прахом. Можливо, їм заздрили. Можливо, вони не завжди чинили по совісті (як і більшість людства), а іноді, під кепський настрій, гримали на найманих працівників (утім, не цуралися й благодійності). Одначе найбільшою їхньою провиною стало те, що вони були купцями українського походження.

Пошивайли: розвіялося багатство за вітром

У Рашівці з незапам’яних часів існує добра традиція – зустрічі колишніх однокласників. Під час однієї з таких подій звернувся до мене Володимир Федорович Пошивайло, один із нащадків великого пошивайлівського роду. Чоловік мешкає в Білорусі, обіймав там досить високі пости, нині пербуває на заслуженому відпочинку. Хотів більше знати про своїх прадідів. Це діялося до 2014 року, коли білоруси ще не стали нашими супротивниками в протистоянні з рашкою, тож він міг спокійно приїжджати в рідне село. Тоді й почався пошук Пошивайлового родоводу.
В історії села, скомпонованій учителем історії Андрієм Никифоровичем Боханом, мовиться, що першим у містечку збудував воскобійню Іван Пошивайло (на Березі, навпроти нинішнього обійстя Івана Григоровича Богдана), що 1910 року якийсь Павло Пошивайло мав мав 120 десятин землі, а також паровий млин із нафтовим двигуном, а Єлизавета Пошивайло (невідомо, ким вона доводилася Павлові) – воскобійню і медові бані (в тексті їх названо куркулями, насправді ж Пошивайли були давньою купецькою родиною). Літні мешканці села пам’ятають, що воскобійня і медові бані стояли під горою, неподалік так званої Супрунової школи (тобто колишнього будинку купця Супруненка). У скроєній за радянським лекалом історії села знаходимо коротку інформацію і про іншого Пошивайла – Федора, одного з останніх багачів Рашівки (читай купців). У Федора, який помер наприкінці ХІХ ст., було два сини – Григорій і Яків. Батько поділив спадщину між ними, але сини розпорядилися нею кожен по-своєму: Грицько усі статки пропив, а Яків, навпаки, розбагатів.

У червні 2015 року в газеті «Події та коментарі» вміщено розповідь Наталії Бондар про родину Пошивайлів з Рашівки. У ній стверджується, що у Федора Пошивайла, який був кріпаком (?), народився син Яків, який розбагатів і викупив із кріпацтва спершу себе, а потім і всю родину. Яків побрався з купецькою донькою з Сум, привіз її в Рашівку, і тут у них народилися три доньки – Олександра, Олена, Ганна. Олександра 1910 року побралася з рашівським лікарем Миколою Грабіліним. В селі родина мешкала до 1920 року. На той час Яків Федорович помер, а його дружину розстріляли повсталі селяни. Грабіліни назавжди перебралися до Гадяча. Твердження про розстріл викликає великий сумнів, у Бохановій історії про це жодної згадки, згадано тільки про два-три підпали купецьких осель. Якщо хтось цілеспрямовано і нищив купецький стан, позбавляючи купців надбаного майна і навіть життя, то були зовсім не селяни, а червоні окупанти та їхні прихвостні. У населеному пункті, де панувала феноменально розвинена традиція торгівлі, де кмітливий і роботящий селянин також міг вибитися в купці, не було різкого протистояння між рашівцями. Хотілося б знати інше: Яків, згаданий в історії села, і Яків із публікації – то одна й та ж людина чи ні? Якщо пригадати, що у великих українських родинах всесвіт обертався дуже часто довкола однакових імен, то цілком можливо, що йдеться про різних осіб одного розгалуженого роду.
А що він справді був неабияк розгалужений, свідчить історія інших Пошивайлів, тих, що найбільше цікавили мого майже однолітка з Білорусі. Петро Данилович Пошивайло, одружений з Одаркою Кобізькою, привели на світ двох доньок – Олександру (це мати дівчат Хлопків) і Надію (дружина мого дядька Михайла Марковича Кириченка). Петро Данилович, якого смерть спіткала 1949 року, мав брата Павла (1881 р. н.). У першому шлюбі Павло Данилович став батьком двох синів – Василя й Федора (1923 р. н.), що їх народила йому красива жінка (подейкують, з роду Волокит чи Мохів), якій судилася рання смерть (молодшому Федькові, коли нагрянула біда, було два чи три місяці). Немовляті потрібен жіночий догляд, і Павло Данилович взяв за дружину бездітну Марину Ларіонівну Савутиху (з роду Малинок, рідну сестру Степаниди Бенди), чий чоловік Йосип Василенко помер від крупозного запалення легень, не доживши й до 30 літ. Хлопців піднімала на ноги турботлива мачуха. Жили Пошивайли на стовповій вулиці, мали добрий садок, тримали корівку й поросятко, тільки багатство колишнє купецьке розвіялося за вітром. І все ж синів Павло Данилович вивчив, Федір працював учителем, був один час директором Лисівської школи, у шлюбі з Марусею Воденко (Сергієнко) народився в нього вже згаданий син Володимир. Наталка Верещака (в дівоцтві Хлопко, внучка Петра Даниловича Пошивайла) пригадує, що бабуся Одарка розповідала їй таке: коли інші односельці тяжко бідували в 33-му й пізніше, Пошивайлів це лихо оминуло, в них ще збереглися такі-сякі запаси. Певно, рештки колишніх купецьких достатків рятували. А що свого часу були й ці Пошивайли купцями, сумніватися не доводиться. Бо дворище Петра Даниловича містилося свого часу прямо поруч із воскобійнею. І фото, де бачимо Павла Даниловича з першою дружиною, завдяки ошатному міському вбранню і золотому ланцюжку до годинника, показує заможну родину. І як же контрастує з цією світлиною друга, де вже немає й згадки про дорогий одяг та годинник, де просто-таки вражає змучене лице чоловіка, в якого червона влада забрала все – професію, майно, надію на справедливість.

Нефортуни: гроші не рятують від ударів долі

Батько сільського бригадира й комірника Василя Сергійовича Нефортуни був рашівським купцем середньої руки. У першому шлюбі мав чотирьох дітей, двох синів і двох доньок. Зоставшись удівцем після кончини жінки-красуні, одружився вдруге з Олександрою Іванівною (1887–1979, з роду Заливчих, її рідною сестрою була Ялосовета Данильченко). У цьому шлюбі народилося також четверо дітей: Михайло (1914 р. н.), Антоніна (1916 р. н.), Надія (1918 р. н.) і Василь (1923–2015). Сергія Івановича не стало, щойно наймолодшому Василькові сповнився рік. Капітал, великий чи малий, не рятує від ударів долі. Трагедія приключилася напередодні великого релігійного свята, Першої Пречистої: Сергій Іванович разом із дочкою

Домахою і сусідською дівчиною поїхав в урочище Стінки по глину. Вони вже накопали її достатньо і навіть умостилися на бричку, але він передумав, мовляв, коні йдуть легко, копнімо ще. Глинище обвалилося – Сергій Іванович і його донька-дівочка загинули під обвалом. Зосталася удовиця з чотирма дітьми. А ще ж треба було й магазинові (чи навіть двом) давати лад. А тут несподівано нагрянули з Донбасу сини від першого шлюбу – вимагати батьківську спадщину. Удова відмовила, то юні розбитні донбасяни діждалися ночі і обікрали магазин… Половина дітей баби Шури вирушила шукати щастя у далекий світ: Михайло одружився з сусідською дівчиною Ганною Олійник і виїхав на Донбас, Тоня, втративши першого чоловіка Гайдабуру на війні, вдруге вийшла заміж за сибіряка Пилюгіна, який забрав її з рідного села в сибірський край. У Рашівці, неподалік від матері, жила Надія (у шлюбі з Федотом Сарщенком). Тут же, на Стадниці, сумлінно нянчила стара Нефортунка трьох синових дочок, одну з яких нарекли на її честь Олександрою.
Родинна пам’ять зберегла лише маленькі фрагменти життєвого шляху купця діда Сергія, не знати, ким був прадід, з якого роду походила його перша дружина, як складалися торгівельні справи молодого купця після жовтневого перевороту і скільки глибоких розчарувань завдали купецькій сім’ї більшовицькі порядки. Але як же багато може повідати цей дореволюційний знімок: сповнений самоповаги, віри у свої фахові можливості голова родини, осяяна сімейним щастям, красива молода мати і діти-янголята – доглянуті, ошатно, по-європейськи вбрані. Благородні лиця, спокійні погляди, впевнена постава дорослих гармонує-перекликається з наївною довірливістю дітей, вони дивляться на нас, ще не знаючи, що їх чекає через кілька буремних років…

ххх

Розмова про купецтво – не завжди про жадібність. Взагалі-то ця тема потребує значно глибшого аналізу, зокрема й стосовно рашівської комерційної ниви, яка спиралася на щетинницький промисел, місцеву харчову (винний завод, бджільництво) і борошномельну промисловість (один фундаментальний млин і шість водяних), виробництво цегли й селітри, вирощування худоби тощо. Один із вельми небагатьох дослідників українського купецтва Олександр Донік зазначає, що вплив цієї соціальної групи на суспільство у багато разів перевершував її питому вагу у складі населення. Тож нам ще належить дізнатися, скільки добрих справ для рідного села записано в книзі життя рашівських купців.

Тетяна ДЕНИСКО.