Щороку, нині також, наприкінці весни ми – учні, вихованці, колеги Василя Федоровича Котляра – вшановуємо його світлу пам’ять. Адже з’явився він на світ 30 травня 1930 року в Полтаві. Його життєвий і творчий шлях був пов’язаний із юриспруденцією та журналістикою. Здавалося, що може поєднувати такі різні сфери? Але Василь Федорович зумів їх поєднати. Він і сам був ніби зітканий із протиріч, втім це й складало цілісну особистість людини, яка залишила добрий, глибокий слід на землі й у наших душах.
Працюючи в прокуратурі, газеті “Комсомолець Полтавщини”, обласному телерадіокомітеті, Василь Федорович Котляр допоміг дуже багатьом людям. І не лише утвердитися професійно, а й знайти свою стежку, не йти по життю манівцями.
Думаю, доречним буде такий приклад: молодий чоловік (уже не підліток, але ще й не самостійний юнак), відбившись від маминих рук, бо рано втратив батька, потрапив ну в дуже вже розкуту компанію. Витівки “друзів” були на межі дозволеного законом. Перспективи у хлопця вимальовувалися самі розумієте які. Однак юрист Василь Котляр вирішив інакше. Нема чого молодому бешкетникові продовжувати сумнівну кар’єру. Він залучив його до народного театру, який діяв при Будинкові культури Полтавської бавовнопрядильної фабрики. Молодий чоловік, на жаль чи на щастя, не став видатним актором. Але ж і не став на кримінальне бездоріжжя. Здобув вищу освіту, віднайшов себе у житті й уроки Василя Котляра, його своєрідну манеру виховання береже у своєму серці. І таких прикладів – десятки, якщо не сотні. Бо Василь Федорович був, як тепер говорять, свідомим громадянином. Мало коли зважав на авторитети, а якщо й зважав, то справді на авторитетів – творчих, моральних достойників, чиє вагоме слово цінував. Він, один з небагатьох, ще в 60–70-ті роки минулого століття носив вишиванку. І не тому, щоб похизуватися вільнодумством, а тому що вважав наш національний одяг красивим і практичним. Він знав ціну офіційній риториці й життю простого люду. Я переконаний, що саме тому за керівництва Василем Федоровичем облтелерадіокомітетом на обласному радіо з’являлося чимало рубрик, матеріали яких допомагали полтавцям таки знайти правду у великих чи малих владних кабінетах.
Допомогти людині – такою бачив свою життєву мету наш учитель, наставник, старший колега Василь Федорович Котляр. Саме тому, вважаю, буде цілком справедливо, якщо на фасаді всім відомого будинку по вулиці Раїси Кириченко, 1, у Полтаві нарешті з’явиться меморіальна дошка заслуженому журналістові України, багаторічному керівнику обласного комітету з телебачення і радіомовлення Василю Федоровичу Котляру.
Його перу належать поетичні рядки: “Комусь подав я хліба скоринку, комусь подав я кухоль води. І ніколи не знав, що ці вчинки відвертали мене від біди”. Так сам жив, цьому вчив і нас. Ми ж прагнемо продовжити добру, людяну естафету Василя Котляра.
Юрій КУСТОЛ,
вихованець Василя КОТЛЯРА.
м. Полтава.