Костянтин БАТЕКО: “Лихо згуртовує, а дружба, народжена в екстремальній ситуації, є міцною”

Костянтин БАТЕКО: “Лихо згуртовує, а дружба, народжена в екстремальній ситуації, є міцною”

Підйом о 5-й ранку. Розподіл робіт. Виїзд у 30-кілометрову Чорнобильську зону. Влітку 1986 року більше трьох місяців поспіль так починався день для старшого лейтенанта, сапера Костянтина Батека.

Сапери, як і розвідники, завжди були попереду

Сьогодні його більше знають, як колишнього начальника управління паливно-енергетичного комплексу Полтавської облдержадміністрації, який понад 17 років очолював важливу ділянку роботи, нині – як помічника народного депутата України Наталії Веселової. Але Чорнобильський слід назавжди залишився у серці Костянтина Миколайовича. Спогади 32-річної давнини ятрять душу, спливають у пам’яті ті страшні події і молоді обличчя вірних друзів, багато з яких уже відійшли у Вічність.
– Після 9 травня 1986-го підняли вночі по тривозі й відправили до Лубен, у розташування 25-ї Чапаєвської стрілецької дивізії, – пригадує Костянтин Батеко. – Тоді мені було 34 роки. У район Чорнобильської АЕС ми потрапили після 28 травня. Пожежу на 4-му блоці загасили 10–11 травня, та й то, коли більша частина графіту в стрижнях вигоріла. Ще два-три тижні вертолітники засипали блок спеціальною сумішшю для зменшення температури реактора, бо була загроза внаслідок плавлення урану, накопичення його до критичної маси, і ядерного вибуху. Крім того, суміш суттєво зменшувала викиди радіоактивних матеріалів в атмосферу. Втім температура була настільки високою, що почав плавитися бетон, який змішався з ураном, що по суті й урятувало від катастрофи. Звичайно, для гасіння пожежі та ліквідації її наслідків знадобились спільні зусилля сотень і тисяч цивільних та військових людей – пожежників, вертолітників, шахтарів, котрі рили тунель під четвертим енергоблоком, щоб охолоджувати реактор рідким азотом. Система закачування рідкого азоту була змонтована працівниками Полтавського тампонажного управління ПАТ “Укрнафта”. Всі вони отримали значні дози радіації і після повернення з ЧАЕС довго не прожили.
– Костянтине Миколайовичу, яку роботу виконував ваш військовий підрозділ?
– Сапери, як і розвідники, завжди були попереду. Тож працювали і поблизу реактора, і у Прип’яті, й у 30-кілометровій зоні. Багато хто радів, що не на даху четвертого блоку. Але радіація була високою і в інших місцях. Пам’ятаю, як огороджували колючим дротом територію четвертого енергоблоку. Кожному з бійців треба було вирити п’ять ям завглибшки 70–80 сантиметрів кожна і вкопати п’ять стовпців. У своєму житті я не бачив такого темпу роботи. Люди старалися якнайшвидше виконати поставлене завдання. Потім огороджували місто Прип’ять, 30-кілометрову зону. З огородженням 30-кілометрової зони рота мала додатковий клопіт. Вздовж траси огородження для проїзду охоронних підрозділів БАТами було зроблено дорогу з ґрунтовим покриттям, для чого зрізали не тільки верхній шар ґрунту, а й сосни, які так і залишились стояти, але без коріння.
Державна комісія відмовилась приймати огорожу в експлуатацію, доки не будуть зрізані й вивезені дерева. Довелось майже два тижні пиляти ці сосни, покриті піском, через що ланцюги бензопил швидко виходили з ладу. Тож спочатку ми використали всі ланцюги, що були в наявності в роті, а згодом іще тридцять привезених ящиків із ланцюгами.
– Як контролювали рівень радіації під час роботи?
– У нас був на всю роту один дозиметр ДП-5А. А оскільки часто працювали у різних, інколи віддалених місцях, доводилося постійно переміщатися із ним. Коли розчищали від заростів майданчик ВРУ-500кВ, представник штабу дивізії нас запевнив, що рівень радіації там складає 50 мілірентгенів на годину, що дозволяє працювати вісім годин. Втім, коли через кілька годин штатний ротний дозиметрист переміряв рівень радіації, то виявилося, що реально він майже в одинадцять разів більший, а на той момент люди відпрацювали вже 6 годин. Довелося роботи припиняти.
Взагалі прилад був застарілий, розроблений у 1950-х роках. Як виявилося згодом, ДП-5А не враховував одночасно весь спектр опромінювання, що знижувало реально отриману людиною дозу на 30–35 відсотків. Це з’ясувалось, коли до відділу радіаційної безпеки ЧАЕС у серпні надійшли стаціонарні дозиметри, які використовувалися на атомних підводних човнах. До речі, особовий склад полку ніхто не попередив про шкідливий вплив альфа-випромінювання на зір. А це – наче дивитися незахищеними очима на зварювальні роботи. Практично всі старші офіцери ходили у темних окулярах, а у солдатів їх не було. Коли повернулися додому, у них почала падати гострота зору. Я втратив близько 60 відсотків, із них – після лікування – вдалося повернути тільки половину.

Люди, які перебороли страх, отримали менше ураження

– Хто був разом із вами влітку 1986-го?
– Хлопці зібралися бойові. Переважна більшість із призваних на “збори” до Чапаєвської дивізії, вже відслужили в армії, причому, на мій подив, серед призваних виявилось чимало афганців, навіть солдатів, яких свого часу комісували з армії через отримані великі дози опромінення, кілька багатодітних батьків, а також осіб, які були офіційно визнані непридатними до стройової служби. По суті, у перші місяці серед ліквідаторів, із подачі військкоматів, опинилося чимало людей, котрих не мали права призивати, але вони просто не могли себе захистити. У серпні в роті не залишилося вже жодного фізично здорового офіцера, оскільки військкомати не присилали заміни. Був навіть наказ: не виїжджати їм із табору, що знаходився за 30 кілометрів у Білорусії. Втім виконати його ми не могли – не відпускати ж солдатів самих. У деяких офіцерів печінка рельєфно виділялася на тілі, а в декого почало випадати волосся.

Костянтин БАТЕКО: “Лихо згуртовує, а дружба, народжена в екстремальній ситуації, є міцною”
Костянтин Батеко.

– Якось намагалися запобігти хворобам?
– Одного разу хлопців лікували… мінеральною водою. Вони ставили ворота на огорожі 4-го блоку і, не дочекавшись транспорту, який їх мав забрати, але вчасно не приїхав, вирушили до табору пішки. Коли я з’ясував маршрут, яким вони йшли, то схопився за голову. Там був дуже високий рівень радіації. І хлопці почувалися надзвичайно кепсько. Із офіцерської їдальні їм принесли декілька ящиків води і змусили пити. За три дні вони схудли на три-чотири кілограми, але, на щастя, до лікарні не потрапили. Два тижні потім не виїжджали із табору.
– Чув таке, що від радіації допомагав алкоголь.
– Це – міф. Ліки допомагали значно ефективніше. Втім алкоголь теж міг відігравати позитивну роль. Річ у тім, що він позбавляв страху. На практиці доведено: люди, які не боялися, отримували менше ураження від опромінення.

Пенсія чорнобильця була значно меншою, ніж витрачалося на ліки

– Костянтине Миколайовичу, а ви боялися?
– У перші кілька днів дуже. Чесно кажучи, навіть трясло. Ніхто з нас не розумів, що за невидимий ворог підстерігає звідусіль – всі про нього говорять, а його не видно. Через тиждень, коли стало багато роботи, поступово страх став відступати. Ми призвичаїлися до обстановки. Дехто навіть проявляв безпечність, що, звичайно, було неприпустимим. Рівень радіації у деяких місцях надзвичайно зашкалював, і з’являтися там було небезпечно. Втім люди навіть картоплю копали й пекли, збирали і їли фрукти, яких тоді вродило дуже багато. Звичайно, все це категорично заборонялося робити. Але хіба втримаєш солдата за руку? Тим більше їдемо у зону, гілля дерев ламається від плодів, повертаємося до табору, і декого ввечері тягне на небезпечну самодіяльність.
– Невже годували погано?
– У перші місяці ми не бачили свіжих овочів, фруктів, м’яса. Усе сушене, консерви двадцятип’ятирічної давнини і макарони, макарони та суха картопля (не плутати з чіпсами). Тільки після одного випадку, коли переповнилася чаша терпіння, на нас звернули увагу. Раціон значно покращився, почали привозити навіть кавуни. Напередодні у табір завітали партійні функціонери з Києва. Для них спеціально звели трибуну, зібрали увесь полк. Високопосадовці проголосили палку промову і для годиться запитали, що в кого наболіло. Думали, як завжди, люди промовчать. Та сталося не так, як вони хотіли. Один солдатик почав обурюватися, що є непридатним до служби і до того ж виховує трьох дітей, яких у даний момент нікому годувати, бо дружина не працює, а він грошей не отримує. Столичні гості грубо обірвали його. Втім хвиля гніву вже зародилася і почала наростати. Солдата підтримали інші однополчани і рішуче рушили прямісінько на трибуну, по дорозі озвучуючи все, що наболіло. Високопосадовці зрозуміли: запахло смаженим, швиденько зібралися і гайда до вертольотів. Втім деякі висновки із тієї розмови вони все-таки зробили. В усякому разі відтоді нас стали харчувати краще.
– Тобто життя налагодилося?
– Частково. Бо проблеми переслідували постійно. У зоні вели журнал, де під кожним прізвищем щоденно ставили кількість отриманого опромінювання. При

чому заявили, що писатимуть усім тільки 16 рентгенів із невеличкою похибкою. І це незважаючи на те, що у деяких місцях випромінювання було значно більшим. Потім ці журнали знищила пожежа. Довідки ж, які нам видавали, несли до бухгалтерії на роботу, де працювали, щоб отримати зарплату за дні, проведені у Чорнобилі. У мене оригінал зберігся, а у дев’яноста відсотків – ні. Коли, приміром, постало питання оформлення інвалідності, то навіть у Міністерстві оборони зарадити не змогли. Майже двадцять років дехто доводив, що його захворювання пов’язані із Чорнобилем. Для лікарів усе те було новим. Променеву хворобу рідко хто мав, натомість дошкуляв цілий букет болячок. Там, де тонко, там і рветься. З’являлися проблеми у тих органах, котрі були слабкими. Таким чином, людина набувала дві-три хронічні хвороби. Втім треба ще було довести, що вони напряму пов’язані з опроміненням. Чорнобилець отримував пенсію, але вона була значно меншою, ніж витрачалося на ліки. Тож чоловік по суті перебував на утриманні у своїх рідних. Багато хто судився, і суд присуджував пенсію у 10–12 разів більшу. Та процес встановлення справедливості був дуже копіткий і болісний. Через десять років 60 відсотків нашої дивізії стали інвалідами, через п’ятнадцять років – 80 відсотків. Вісім чоловік із нашої роти померли молодими – до 25 років. Такі сумні, але правдиві реалії.

Ніяковієш, коли нагороджують людей, непричетних до ліквідації лиха

– Сім’я вас підтримувала, коли перебували у Чорнобилі?
– Дружина Валентина знаходила можливість раз у кілька тижнів передавати консервацію. Це було не- просто, але дуже виручало. Бо досить часто нам – офіцерам, – коли поверталися у табір після роботи пізно ввечері, не залишалося їжі, казани були порожніми. Отож допомагали посилки від рідних.
– Пригадуєте день, коли від’їжджали додому?
– На КПП тоді трапився невеличкий інцидент: нас не випускали, мовляв, машини брудні, фонять. Жодні аргументи на міліціонерів не діяли. Тоді наші розвідники, котрі їхали першими, просто “загнали” їх у приміщення і забили дошками вікна і двері. Ми поїхали далі, дещо змінивши маршрути – манівцями через Черкаську область і Глобинський район до Лубен. За правилами машини треба було утилізувати. Але вони приписані до народного господарства. І ніхто цього потім, наскільки мені відомо, не зробив.
Поверненню додому ми раділи. Спочатку особливо нічого не турбувало. Але, коли почали нагороджувати людей, непричетних до ліквідації Чорнобильського лиха, тих, хто сидів у штабах чи й взагалі по суті не бував у зоні, а гордо став носити ордени і користуватися усіма пільгами, – це дуже обурило. Як у тому анекдоті: галас, плутанина, пошуки винних, покарання невинних, нагородження непричетних. Поруч із такими людьми почуваєш себе ніяково, згадуючи тих, хто замість орденів отримав місце на цвинтарі. Тому на заходи з приводу трагедії на ЧАЕС не ходжу, ніхто врешті й не запрошує. Колись опитав близько двадцяти своїх однополчан, то тільки одного, хто судився за пенсію, запрошують. Ось така ситуація. Не знаю, напишете про це чи ні, але мовчати я не звик.
– Костянтине Миколайовичу, зараз підтримуєте зв’язки із ліквідаторами аварії, з якими у 1986-му довелося працювати пліч-о-пліч?
– Багатьох із них вже немає в живих. Дехто відійшов у вічність молодим, до тридцяти років. Чоловіки збираються, щоб попити горілки. А коли печінка нездорова, то про це й мови не може бути. Втім, звичайно, спілкуємося. Лихо згуртовує, а дружба, що народжується і плекається в екстремальній ситуації, є міцною – вона на все життя.

Анатолій ВАСЕВИЧ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий