«Кращий працівник року»  у Фінляндії – полтавка

«Кращий працівник року» у Фінляндії – полтавка

Інформацією про відзначення нашої землячки фінськими представниками бізнесу поділилася керівниця ФГ «Колосок», співзасновниця ягідної ферми «Черемушки» Ірина Бабич. Саме завдяки її сприянню відбувся зв’язок між Кобеляками й містом Турку (Фінляндія).

Не розгубити хорошого в собі

Жителі Вітрової Балки, що в Кобеляцькому краї, певно ж, впізнають у жінці на знімку Наталю Мальченко, яка колись, сімнадцятирічною дівчиною, з’явилася у їхньому селі. Попри юний вік, була тоді вже у статусі дружини Володимира Титаря.
Про непростий життєвий досвід за плечима юнки багато хто й не здогадувався. «Народилася я в багатодітній родині в Лохвицькому районі. Але так сталося, що після третього класу мене й ще двох дітей вилучили з родини й влаштували до Полтавського інтернату № 2, де я навчалася до 10-го класу, – розповіла Наталя. – Щира моя вдячність вихователям Галині Сорокіній і Володимиру Мартиненку, які не шкодували для нас тепла свого серця, доброти, докладали неабияких сил, щоб ми виросли хорошими людьми».
Наталя Мальченко добре навчалася, інтернат закінчила з високими оцінками, мала всі шанси продовжити навчання, щоб отримати престижну професію. «Та я зустріла перше кохання, вийшла заміж і поїхала в Котовське (зараз – Вітрова Балка). Я поспішила: спочатку треба було отримати професію, а вже потім влаштовувати особисте життя», – ділиться міркуваннями моя співрозмовниця.
Майже з першого дня молода сім’я зіткнулася з труднощами: власного житла немає, роботи теж. Що траплялось, за те й бралась – працювала на свинарнику, корівнику, на полі, току… Роботящу, сумлінну Наталю помітили односельці. Надійшла пропозиція доглянути стареньких, у яких не було рідні. За важку роботу пропонували й належну винагороду. Наталя, яка вже виховувала донечку Юлю, погодилась. Так вони з чоловіком стали власниками гарного будиночка. Свій куток – то була велика радість, але скрута не відступала, дуже важко випало їм спинатись на ноги. Ще складніше стало, коли в 2005 році чоловік Наталі пішов за межу Вічності.
Опинившись у такій ситуації, жінка наважилась на непросте рішення: їхати на роботу в Полтаву. «Їздити туди-сюди було нереально, а залишити доньку без нагляду неможливо: Юлі було тринадцять – той вік, коли потребувала найбільше уваги, підтримки, поради. Тому винайняли в Полтаві квартиру, Юля пішла в школу, я – на роботу, на кондитерську фабрику, – згадує наша землячка. – Зарплата була мала, тому шукала будь-який підробіток: працювала по суботах. Було важко і фізично, і матеріально».
Але Наталя не з тих, хто відступає перед труднощами. Та й хіба це не зрозуміло з розповіді про її сільське життя? На фабриці з першого дня зарекомендувала себе відповідальною, старанною, позитивною. І коли на підприємстві вирішили закупити нову лінію у Фінляндії та відрядити туди чотирьох працівників на стажування, Наталя була серед них.

Країна лісів і озер очима українки

«Трохи хвилювалась. Уперше їхала за кордон, мови не знала. Проте заспокоювала себе: багато говорити мені не треба, маю добру зорову пам’ять, тому головне – раз побачити виробничі процеси, і я безпроблемно все повторю. У Фінляндії нам дали перекладача. Працювати було цікаво й приємно. Якщо порівнювати з попереднім місцем роботи, це небо й земля. Люди спокійні, привітні, доброзичливі…
Була різниця і в організації виробничих процесів: усе автоматизовано, мінімум ручної праці. Приміром, у Полтаві на упаковці працювало чоловік десять, вручну вкладали печиво в коробки, запаковували спеціальною стрічкою, складали на піддони. У Фінляндії з цим процесом справлялася одна людина. Точніше, стежила за ним на моніторі комп’ютера. Звісно, фізично це було значно легше, але психологічно – важче, бо ж відповідальність зростала в рази. Не дай Боже пропустити брак чи допустити простій. Це великі втрати, а для мене то був би справжній стрес».
Ясна річ, на новому місці, в чужій далекій країні Наталі з колегами цікаво було все побачене порівнювати з українськими реаліями. «Якість продуктів у Фінляндії дуже висока, – каже вона. – Шоколад м’який, його хочеться їсти. Добавок у ньому немає. У чому проблема української продукції? Найперше – у тому, що смачний продукт намагаються приготувати… з нічого: різні жири, неякісна продукція, яка знову йде в переробку й виробництво. У Фінляндії, якщо брак, то його викидають. Усі складові високої якості, відповідно і продукція дуже якісна».
Фіни зустріли полтавчан доброзичливо, навчили, як запустити лінію, скласти рецептуру, а у вихідні організовували, як у нас кажуть, культурний відпочинок. Були гостинними, привітними, незважаючи на те, що лінію, на якій вони працювали, продають і вони залишаються без роботи.

Лист-сюрприз, що перевернув життя

По закінченнІ стажування Наталя з колегами повернулись у Полтаву й приступили до роботи. Згідно з контрактом вони мусили відпрацювати два роки, щоб запустити лінію, закуплену у Фінляндії, організувати процес випуску нової продукції. Одне слово, життя йшло звичним руслом.
Але тільки до того дня, коли Наталя несподівано отримала лист із Фінляндії, у якому фін, котрий був керівником стажування, зізнався, що закохався в неї. Чоловік кликав Наталю до себе, утім запевняв: якщо вона з якихось причин не зможе приїхати, то він готовий перебратися в Україну.
Ось так наша землячка зачарувала фіна. І це при тому, що вони навіть не мали безпосереднього спілкування – мовний бар’єр. Фін втратив свій спокій, а розлука лише посилила його почуття. Тож врешті вирішив освідчитись.
І бентежно було Наталі від такого несподіваного повороту долі, і приємно водночас. Утім однозначно усе вирішити не наважувалася. Найперше непокоїлася про доньку. Та саме Юля, яка поглиблено вивчала англійську мову, допомагала мамі листуватись з Арі. Коли ж він приїхав у Полтаву, з першої хвилини знайомства знайшли спільну мову. І ця обставина була найголовнішою у прийнятті рішення.
У 2007 році наша землячка з донькою поїхали на постійне місце проживання у Фінляндію, в місто Турку. Це портове місто на південному заході нордичної країни, біля впадання річки Аурайокі в Балтійське море у Замковому фіорді.
Арі певний час переживав не кращі часи. Завод, де він працював, закрили, обладнання розпродали. По приїзду до нього Наталя відразу пішла на п’ятимісячні курси вивчення фінської мови: без знання мови виявилось неможливо влаштуватись на роботу. Закінчивши курси, треба було пройти практику (безоплатно), проявити себе на робочому місці. Оскільки Наталя в Полтаві паралельно з роботою закінчила технікум, отримала спеціальність технолога, у Турку влаштувалась на консервний завод. Коли завершилася практика, начальник цеху запропонувала нашій землячці залишитись на роботі, бо працелюбність, відповідальність, старанність у всьому світі на вагу золота.
Та найголовніша подія, яка відбулась у перший рік переїзду в Фінляндію, – це народження доньки. «Не планувала, але, як сказав чоловік, Бог послав. Назвали доньку Кріста (по-нашому – Христя)-Марія, розповідає Наталя. – Коли нашій крихітці виповнилося вісім місяців, віддали в дитсадок. А взагалі в Фінляндії приймають у дитячі заклади й шестимісячних діток. Оплачувана відпустка по догляду за дитиною надається лише до досягнення малюком 9 місяців. Це досить незначна сума (певний відсоток від зарплати)».
Старша донька Наталі Юля навчалась у школі з англійським нахилом (це був клас іноземців). Вивчила фінську мову. Закінчила вуз за спеціальністю «Психотерапевт». До речі, влаштуватися на роботу в Фінляндії дуже важко. Юля – вже мама: виховує сина Себастяна. Серед її друзів багато українців. Сусідка Наташі – теж українка. Діти й онуки тієї жінки також живуть у Фінляндії. Правду кажуть, що нашого цвіту по всьому світу.

Заслужена відзнака українки, якою надзвичайно гордиться фін

Наша землячка й нині працює на заводі, де виготовляють консерви. «Завод великий, близько 250 чоловік працівників. Виготовляємо м’ясні консерви зі свинини, яловичини. М’ясо (заморожене) високої якості. На упаковці обов’язково надається інформація, звідки завезене м’ясо, щоб покупець знав і вирішував: купити консерви з імпортного м’яса чи вирощеного в Фінляндії», – розповідає моя співрозмовниця.
Спочатку Наталя працювала в «холодному» цеху, де виготовляють салати різних видів, бутерброди. «За зміну (8 годин) виробляємо 50 тисяч баночок. Працює дві людини – я і робітник, який вивозить готову продукцію. Раніше було задіяно значно більше працівників, але сім років тому провели реконструкцію, встановили нові лінії».
Через деякий час Наталю перевели в «теплий» цех, де виробляють тушонку, майонез, мікросупи. Вона – керівник процесу. Її обов’язки – відстежувати на табло хід виробництва: чи немає збоїв, браку.
За працю – і шана. Наталію Таскінен визнали «Кращим працівником року». «Керівництво заводу так високо оцінило мої старання, тож, чесно кажучи, ледь не розплакалася. А ще таке формулювання: «За активність і неоціниму працю…». Дуже приємно було отримати таке високе визнання. Та більше, ніж я, мабуть, зрадів цій відзнаці чоловік. Знаючи, як я переживаю за роботу, як хвилююсь, стараюсь, він був упевнений, що я варта цієї нагороди».
До речі, якщо Наталя замислиться тепер про працевлаштування деінде, то ця відзнака набагато вища, ніж будь-які рекомендації, щоб роботодавець прийняв її в колектив. Щоправда, на сьогодні в нашої землячки інші плани. Вона мріє про навчання. Наталин український диплом технолога у Фінляндії, на жаль, не береться до уваги, оскільки Україна – не член Євросоюзу.

«Мені тут так не вистачає українських традицій!»

У розмові з Наталею я не раз ловила себе на думці: як легко й цікаво спілкуватись! Не вірилось, що познайомились пів години тому, не заважали тисячі кілометрів між нами… Можливо, допомагало те, що ми обидві Наталки з Полтавщини. Звісно, говорили й про особисте, побут, та й взагалі – про життя.
– Коли востаннє навідувались в Україну?
– У 2011 році. Дуже хочеться приїхати, зустрітись з рідними, друзями… Я спілкуюсь з багатьма земляками, стежу за подіями, але так хочеться вдихнути вишневий цвіт українського садка, полюбуватись пшеничним полем, зупинитись біля яскраво-жовтих голівок соняшника.
Мені тут так не вистачає українських традицій!
– Українські страви готуєте?
– Так. І не тільки для родини. Одного разу, чекаючи на друзів, зварила борщ, приготувала пампушки з часником і кропом, зробила різні салати. Спробувавши страви, гість, який був з дружиною, сказав: «І я хочу дружину-українку!». Звісно, пожартував, а мені приємно…
– Як фіни відпочивають?
– Це обов’язково сімений відпочинок. Скажу чесно: з нетерпінням чекаю на суботу. Цього дня займаюся йогою. Любимо з сім’єю подорожувати на велосипедах: чудовий відпочинок, підтримка хорошої фізичної форми. Мій чоловік Арі – спортивна людина. Тринадцять років брав участь у марафонах. Оббігав пів світу – США, Іспанія, Швеція…
Маємо дачу на острові: весна – осінь.
– Як пандемія вплинула на ваше життя, життя країни лісів і озер – Фінляндії?
– Пів року тому ми зробили щеплення. Інтервал між першим і другим склав три місяці. Нам пояснили, що чим більша перерва, тим сильнішим стає імунітет. Через 6 місяців будемо робити третє щеплення. Носіння масок має рекомендаційний характер, але на роботі, в магазинах, місцях масового скупчення людей усі в масках. Це обов’язково, як і «коронапаспорти» на випадок поїздок.
***
Цікаво було також з’ясувати, що Україна й Фінляндія розташовані в одному часовому поясі. Тож, коли ми з Наталею розмовляли, і в Турку, і в Кобеляках була одинадцята година.

Наталя ПУЗИНА.

Добавить комментарий