«Креатив» креативної Марини

У публікації «Зорі Полтавщини» за 16 грудня нинішнього року «Ми не знали, що буде завтра і чи взагалі воно буде…» йшлося зокрема й про допомогу, яку надала родині Гасанових, переселенцям з Харківщини, Марина Сідаш з Кобеляк. Цей епізод лише доповнював загальну розповідь. Нині ж хочу детальніше познайомити читачів із волонтеркою, журналісткою, керівницею студії творчості «Креатив», яка у ці неспокійні часи дарує людям довіру, утверджує віру в нашу спільну Перемогу.

– Народилася в Диканьці. Коли мені було чотири роки, мама переїхала в Кобеляки, тому вважаю себе корінною кобелячанкою, – розповідає Марина. – Улюбленому дитячому захопленню книгами не зрадила до сьогодні. Мама ніколи не економила на книгах. Я також ніколи не відмовляю дітям у придбанні книг.
Варто зазначити, що Марина має авторські книги.
– Під впливом прочитаного вирішила і сама взятися за перо. Так з’явилися оповідання, які я на перерві читала однокласникам, а першу газетну публікацію підготувала в 11-му класі. Це був «крик душі» жителів мікрорайону Заворскло, які потерпали через бездоріжжя: неможливо було ні пройти, ні проїхати в будь-яку пору року…
Вибір майбутньої професії Марина, як і всі інші важливі життєві питання, обговорювала з мамою. Світлана Іванівна для неї не просто найрідніша людина, а авторитет у всьому.
З вузом визначилися швидко – педагогічний. З факультетом було складніше, але мамина мудрість: «Філологія відкриє широкі можливості в майбутньому працевлаштуванні» – була вирішальною. На жаль, перша спроба стати студенткою виявилася невдалою. Але від своєї мрії Марина не відмовилася: підготовку до вступу поєднувала з роботою у книжковому магазині. Далі було навчання в Полтавському педагогічному університеті й паралельно – робота в кількох газетах – «Ехо», «Село полтавське», «Коло», «Газета по-українськи»…
Ось тут і стала перед вибором. Під час педагогічної практики відчувала, що їй цікаво працювати з дітьми (вони теж відповідали їй взаємністю), але журналістика більше приваблювала, захоплювала і врешті-решт перемогла.
Марина Сідаш стала студенткою факультету журналістики Дніпропетровського національного університету, отримала новий багаж знань. Дуже швидко теорію довелося застосувати на практиці: двадцятичотирирічна випускниця вузу отримала запрошення від ТОВ «Агрофірма «Добробут» на посаду головного редактора газети «Твій ДОБРОБУТ». Вірніше, створити друковане видання з нуля. Звісно, було складно, бо взялася за зовсім нову справу: державна реєстрація, підготовка першого номера, збір матеріалів, знайомство з виробничим процесом агрофірми й колективом. І в той же час – дуже цікаво.
– Без газети не уявляла свого життя. Навіть коли народжувала дітей, не брала відпустку по догляду. Допомагала мама, вона доглядала, виховувала внуків, щоб я мала можливість займатися улюбленою справою.
Офіс агрофірми знаходився в Кобеляках, що дозволяло поєднувати виробничі питання і домашні справи. Згодом офіс перенесли в Козельщину, що вплинуло на умови праці – виїзд о 7-й, приїзд о 18-й. І Марина прийняла досить непросте рішення – звільнилася з роботи.
На цей крок пішла свідомо – заради дітей, сім’ї, але дуже важко сприйняла розлуку з газетою. А тут ще й розпочалися проблеми зі здоров’ям, – як кажуть, де одна темна смуга, там з’являється і друга. Та рідні завжди були поряд, вони й допомогли подолати складний період життя.
Частенько доводилося відвідувати будинок дитячої і юнацької творчості імені М.А.Касьяна: донька Єва і синок Сергійко були активними гуртківцями. Саме тут Марина Сідаш і отримала пропозицію попрацювати керівником гуртків – образотворчого мистецтва та «Юний фотограф».
– Став у нагоді мій диплом педагога. Ми з дітками швидко подружилися. Але співпраця тривала, на жаль, недовго через недостатнє фінансування позашкільного закладу. І знову болісно переживала цей етап життя та думала над тим, що робити далі.
Усе частіше у Марини Сідаш виникала думка про власну справу (обов’язково творчу). Родині приглянулося приміщення на центральній вулиці Кобеляк, взяли його на виплату, розпочали ремонт. Виношували ідею щодо студії творчості і магазину супутніх товарів. Та всі плани порушило 24 лютого.
– Здавалося, життя зупинилося. Запитання: «Що робити? Як жити далі?» переслідували постійно. Відповіді не було. Руки опустилися. Лише гортаєш стрічку новин. І так з ранку до вечора. Наступного дня те ж саме. Звісно, натрапляла на інформацію, що в перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну виникли проблеми із забезпеченням військових продуктами харчування, водою, одягом, засобами захисту, ліками. Волонтери активно включилися в допомогу нашим захисникам. Для мене волонтери – це особливі люди, неймовірні…
Життя розпорядилося так, що саме волонтерство врятувало від депресивного стану й «затягло» так, що не тільки Марина, а й чоловік, мама, діти нині не відключаються від справ, як то кажуть, 24 на 7.
– У перші дні війни одна сім’я виявила бажання віддати пшеницю, щоб її переробили на борошно й передали військовим. Ми з чоловіком зголосилися це зробити. Попросили на опті «Два куми» пофасувати його, відправили і отримали прохання допомогти цукром. Купила на 600 гривень, які були в гаманці, але розуміла, що це крапля в морі. Діти побачили мою стурбованість і запитали, що трапилося… Разом стали думати, як допомогти. І тоді виникла ідея попросити допомогу в земляків через соціальні мережі. Особливих планів не мала – я не публічна людина. Просто написала, запропонувала відмовитися від чашечки кави, а зекономлені кошти – 10, 20 гривень переказати на цукор військовим. І якою ж радісною несподіванкою стало те, що за кілька хвилин надійшла перша сума. А далі одне смс-повідомлення, друге, третє… Я не могла стримати сліз щастя і вдячності землякам, які мають такі добрі серця. Наступного дня купили не один мішок цукру і зупинитись уже не змогли. Вдячні всім, хто допомагає. Так, забезпечення військових поліпшилося, але як же вони радіють домашнім смаколикам, дитячим малюнкам. А ще – мають потребу в дощовиках, чоботах, ліках і значно вартісних речах – тепловізорах, раціях та ін.
Ще кілька років тому Марина була впевнена, що саме журналістика буде справою всього її життя. Зараз же акценти змінилися.
– Я зрозуміла, що на сьогоднішній день позиціоную себе першочергово як волонтер, тоді журналіст, а далі – керівник студії творчості «Креатив».
13 вересня магазин – студія творчості «Креатив» запросила відвідувачів.
– Під час війни починати власну справу дуже непросто. І так поруч багато викликів та ризиків, а коли все навколо вирує, їх у рази більше. Було багато сумнівів. Але якщо не спробувати – не знатимеш результату. Чому ризикнула? Бо мої заощадження танули, постійних надходжень не було, а хотілося і далі активно допомагати ЗСУ. Тому відкриття власної справи, щоб мати більше фінансових можливостей допомагати нашим військовим, стало своєрідним стимулом чи поштовхом до дій. Зізнаюся: боялася дуже. На перші заняття приходило двоє діток плюс моїх двоє. Тепер з вихованцями ледве вміщуємося за двома столами. Задумуюсь над тим, щоб прилаштувати в студії третій.
– А як визначалися з назвою? – цікавлюся у Марини.
– Ідея належить нашим дітям. У нас прийнято радитись, враховувати думку всіх. Так було й цього разу. Я більше схилялася до «Веселки». Донька і син заперечили, мовляв, це не по-сучасному. Зупинились на «Креативі», але з елементами веселки: літери на зовнішній рекламі розфарбовані в різні кольори, а дитячі долоньки засвідчують, що ми орієнтовані на дитячу аудиторію.
Перші відвідувачі заходили до нас у статусі покупців, а дізнавшись про студію, наступного дня приходили з дітьми й онуками. Взагалі я планувала орієнтуватися в роботі на дітей середнього віку, але попросили попрацювати з 3–4-річними. Відмовити не змогла, набрала невелику групу. Плата за заняття символічна – 30 гривень. Коли готуємо малюнки, сувеніри для військових, то працюю безкоштовно.
До кожного заняття Марина ретельно готується, аби дітям було цікаво, щоб отримали нові знання і навички, а виготовлена ними річ була красива і корисна. Часом теми й ідеї «підкидають» самі діти, адже креатив – це творчість, здатність до нових оригінальних ідей та вміння їх реалізувати.
Марина Сідаш втілила свою мрію і тепер успішно допомагає маленьким землякам. Родина планувала облаштувати дві зони – торгівлі і творчості, але війна внесла свої корективи: з’явилася ще одна зона – волонтерська.
– Це відразу вирішило кілька проблем: нас легко знайти, до нас зручно прийти, принести військовим смаколики, ліки, речі. Тут ми сортируємо, фасуємо, пакуємо, звідси відправляємо… Приємно отримувати фотозвіти, слова вдячності землякам за допомогу. А нещодавно на наших діток чекав приємний сюрприз – торт – знак вдячності за допомогу ЗСУ.
У кожного є можливість зробити внесок у допомогу військовим, а значить – у Перемогу.
– За ці десять місяців у моєму телефоні з’явилося багато нових номерів, а зовсім чужі люди стали рідними. Коли не телефонують або немає на зв’язку, починаєш хвилюватися, молишся, щоб все було добре.
Буває, що Марина, відправивши чергову допомогу військовим, планує зробити перерву на кілька днів, щоб підтягнути домашні справи. Але проходить година-друга й вона розуміє: хатня робота зачекає. На першому місці зараз – волонтерство й творча студія…