У жовтні минулого року полтавську поетесу, лауреатку обласної премії імені І. П. Котляревського, доцентку кафедри філологічних дисциплін і методик їх викладання Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка Юлію Стиркіну прийнято до Національної спілки письменників України. Щиро вітаємо вже знайому нашим читачам авторку і пропонуємо добірку її нових віршів.
Юлія СТИРКІНА
Член Національної спілки письменників України
Ангелик
Купіть ангелика собі –
їх вибір на Різдво багатий:
на смак, на колір – далебі,
якого схочеш, можна взяти.
У різних ризах і вбранні,
з очима і волоссям різним –
Різдво, і ангели в ціні,
і щастя особливо цінне,
дівча чи хлопчик із крильми –
і на душі тепліше стане,
нехай це мрія чи омана –
на хвильку станемо дітьми,
повіримо, що ангел цей,
маленька лялечка крилата,
з натхненним виразом очей
нам подарує трохи свята
і, може, дасть усім-усім
безкрилим – хоч пір’їну білу,
а ми вже домалюєм крила,
які нам схочеться самим,
кому – кохання, а комусь
здоров’я, дім, роботу, статки,
натхнення й миру до шухлядки…
А я, як завжди, обійдусь?
Крилате щастячко моє,
де ж ти – у небі, в магазині?
Ні, не на небі – в мене нині
любові світлий ангел є…
…Купіть ангелика собі –
купіть до себе в душу мрію,
він вам в негоді та журбі
хоч трішки серденько зігріє…
Зоря-любов
І знову ти, о зоре ясна,
моя вечірня таїна,
моя одвічна, несучасна,
моя єдина і одна –
Венеро, все тобі підвладне,
не знаєш віку, часу, дня,
твоя мінлива і примарна
краса вражає навмання,
ти всіх торкаєшся раптово,
вогонь займаєш у серцях,
поетів зваблюєш на слово,
осяюєш життєвий шлях,
аби не ти, були б ми звірі,
аби не ти, аби не ти,
у тебе тільки я і вірю,
тобі молюсь на самоті,
тобі, о зоренько вечірня,
тобі, о зіронько тремка,
лиш ти одна – єдино вірна,
незмінна мітка маяка,
світи, о подружко, не гасни
мені-йому, усім-усім,
Любов-Венеро, зірко ясна,
живу лиш променем твоїм,
тобою дихаю і тану,
дзвенить в мені твоя краса…
Молю, нехай у мить останню
твоє проміння не згаса.
Цілуй…
Цілуй його за мене, сніг,
як я ніколи не зумію,
усю свою хуртку завію
спрямуй на нього, обійми
його, нехай він шлях загубить
у сніжній віхолі, нехай
тоді до мене прийде любий,
знайде у вирі небокрай,
знайде хатинку в заметіль,
де ліжко, стіл, вікно і свічка,
хай нам на двох постелить нічка,
мов сніг, м’яку свою постіль,
і цілу ніч вируй у рамі,
цілуй холодне сиве скло,
щоб нам ще пристрасніш було
гарячими плестись тілами,
літати в білих небесах,
зимових і несамовитих,
де душу, пристрасть, ніжність злито
в єдине коло сам на сам,
а як не знайде ув імлі,
не відшукає в заметілі –
цілуй його, як я не вміла –
міцніш, ніж будь-хто на землі,
торкайся вуст його і вій
цілунком-полум’ям холодним,
як не насмілюся ніколи
торкатись я, о Боже мій…
Зимова ватра
Від довгих і нудотних віх,
від справ нудних і непотрібних
так хочеться втекти на сніг,
до річки, лісу чи рівнини,
іти, вдихаючи сніги,
такі волого-білосніжні,
забуть обов’язки й борги,
з собою несумісність вічну,
забути десь своє життя
і на снігу розвести ватру,
відкрити пляшку непочату,
почати відлік забуття,
навколо вогнища, мов дух,
співати, танцювати, вити,
щоб замість стелі – небо й віти,
а замість стін – дерев ланцюг,
щоб танув сніг під шалом ватри,
і я би танула, мов віск,
і ліс співав би сніжну мантру,
і обіймав би снігом ліс,
щоб всі жалі, страхи та біди
пішли із димом в небуття,
щоб знов згадати, як любити
увесь абсурд цього життя…
А тим, з ким можна загубитись,
і віднайтись, і віднайти
себе без дозволу і звіту –
як схочеш, можеш бути ти…
Поцілунки
Я цілую тебе, як тіні
водять танці нічні на стінах,
я цілую тебе, як лине
срібний сніг за вікном невпинно,
я цілую тебе, як місто
йде асфальтом тобі під ноги,
я цілую тебе, як тиснуть
серце сутінки і тривоги,
уві сні я тебе цілую –
доторкаюся вуст вустами,
бо мені так тебе бракує,
що блукаю твоїми снами,
я цілую тебе уранці
після теплого сну і ночі,
між щоденних життєвих станцій –
взагалі будь-коли, як схочу,
я цілую тебе, цілую,
і ніколи не забагато –
я цілую тебе, ти чуєш?
Бо не можу не цілувати.
Зізнання
На шпаринах асфальту,
незакритих гештальтах,
засмальцьованих шпальтах –
«я люблю тебе»,
на дорогах життєвих,
на дрібницях миттєвих,
і на днях несуттєвих –
«я люблю тебе».
В сновидіннях важенних,
у конторах буденних,
у дурницях щоденних –
«я люблю тебе»,
кожну мить, щохвилинно,
поміж справ і рутини –
незбагненно дитинне
«я люблю тебе»…
Ми ідемо до прірви,
ми не знаємо міри,
ми не знаємо віри,
крім «люблю тебе»,
тіло холод остудить,
нас з тобою забудуть,
все забудуть, та буде
«я люблю тебе»,
і в кінці цього світу
не зів’яне розлита
фарба золотом літер
«я люблю тебе».
Червона хустина
У грудні тягне дістати хустку,
таку червону, таку невчасну,
щоби розлити на сірім брухті
червонокровне, червонокрасне,
щоби додати краплину крові
до сірих ліній ліногравюри,
щоб так свавільно,
щоб так раптово
пішла шпарина у сірім мурі.
Так, саме зараз, у сутінь тьмяну,
у позачасся, у міжсезоння,
у безпроміння, у мить туману –
вдягти гаряче, вдягти червоне,
вино червоне ковтати густо,
червоний танець раптово звити,
щоб розігнали туманну пустку
на красній хустці червоні квіти.
І хай не світить довічно серце,
і хай тумани снують мережу,
та саме зараз я сну і мерзну,
тому я буду ламати вежу,
вдягати хустку і танцювати
червоний танець на кожнім кроці,
бо надто темно і сумно надто,
бо навіть хустка – у грудні сонце,
бо кожна нитка, бо кожна крапля –
то кров червона на бляклім грудні,
лелітка щастя, якого бракне
у дні грудневі, у дні марудні,
коли так важко душі зігрітись…
Тому так тягне мене у грудень
вплести у сутінь червоні квіти,
вдягти червоне, а там – як буде…
Любов
Любов іде розломами,
розладами, судомами,
шпаринами і травмами,
коханнями нездарними,
вона струмиться золотом
роз’єднаним, розколотим,
роз’ятреними ранами
і все сплавляє заново,
і все єднає намертво
в одне солодке марево,
у сяйво неозначене,
у видиво небачене,
і, наскрізь шиті золотом,
ми світимося молодо
легкими і прозорими
над віком і хворобами,
одним-єдиним цілісним –
і до нової зрілості,
і до нової сутності,
яка росте в сукупності,
і до нового цінного,
у кожному відмінного,
щоб знову дати тріщину –
немає в світі вічного…
***
Мені інколи раптом лячно –
я ж могла тебе не побачить,
я ж могла тебе не зустріти
поміж пазлами цього світу…
Як сто тисяч людей навколо
так і ходять життя по колу,
так і поруч живуть незмінно,
та щоденно проходять мимо,
уявляєш, отак минуло б
все життя моє, мов в намулі,
все життя, мов нудьга смертельна,
десь не поруч, а паралельно.
Ти лише уяви: ніколи
не почула би я твій голос,
не відчула би…уявляєш,
я б вважала – тебе немає…
Я не знаю, чому, навіщо,
траєкторію хтось там вище
двом бродягам накреслив раптом,
наче хрест на дорожній мапі:
стоїмо перехрестям долі,
і серця в нас, і душі голі,
і на мить ми забули, хто ми, –
перехрестя нам стало домом,
чи спасінням, чи то розп’яттям?
Та без нього ніщо не варто,
та без нього ніяк не можна –
все навколо пусте й порожнє…
…Тільки інколи думка коле:
ми ж могли не знайтись ніколи…
Мова
Мої руки говорять «мій»,
мої очі говорять «ти»,
їм далеко ще до зими,
їм далеко до слів пустих,
моя шкіра, немов вогонь,
моє тіло, немов вогонь,
під вітрами твоїх долонь,
під вітрами буття твого,
і не скаже ніякий вірш
те, що скажуть мої вуста,
тільки слухай і тільки вір,
їхня мова така проста,
безумовна, легка й німа –
в ній ні сенсів, ані глибин:
«чуєш, краще тебе нема,
чуєш, ти є такий один,
ти початок і ти кінець,
схід і захід, життя і смерть,
ти – для мене», і не мине
ця мелодія двох сердець,
ця розмова очей і рук,
вуст і шкіри…послухай ще,
слово – тільки порожній звук,
тиша двох – неповторний щем,
біль, і ніжність, і пристрасть, і
так багато всього у ній…
Чуєш, руки говорять «ти»,
чуєш, очі говорять «мій»…
***
На сірому тлі, на стандартному
фоні
занедбаних вулиць, людей
і машин,
гра юнка мелодію на саксофоні,
а може, і прямо на власній душі.
Просту і банальну, з дитинства,
з мультфільму,
де тато і мама любили колись,
і має ця музика владу всесильну,
мов диво десь поруч – почуй,
подивись:
крізь тінь листопада просвічує біле
майбутнього снігу і світлих ночей,
неначе надія зникає на хвилю
і знов виринає у світі людей,
різдвяні дзвіночки, прикраси
прекрасні,
зірки новорічні та кульки скляні
уже на вітринах, мов натяк
на щастя,
мов натяк на свято у звичному дні,
мов натяк на те, що в буденності
мідній
є золото й срібло мелодій і душ –
воно непомітне, але необхідне,
уважно дивися і слухай чимдуж –
аж раптом почуєш ці ніжні наспіви,
цю дівчинку милу на розі часів,
про те, що існує кохання і диво,
і Зірка Різдвяна, і янгольський спів,
що щастя існує, що щастя чекає,
і ще посміхнеться мені і тобі…
…І раптом здалось – то не дівчина
грає,
а янгол небесний на срібній трубі.