Криворудський дендропарк:  неопалимі письмена природи

Криворудський дендропарк: неопалимі письмена природи

Криворудський дендропарк:  неопалимі письмена природиНавіть побіжне, попереднє ознайомлення в редакційному кабінеті з історією дендрологічного парку загальнодержавного значення «Криворудський», що у Семенівському районі, вселяло передчуття особливих вражень. Тих, які подовгу не відпускають. Бо нагадують, що воно таки є – вище призначення людини на цьому світі.
Справдилося. Після повернення в Полтаву не було жодного мого дня без думок про засновника зеленої перлини в Кривій Руді – Сергія Марковича Лопату (1907 – 1983). Мабуть, сам Всевишній велів чоловікові з таким прізвищем засаджувати землю деревами й квітами. Звичайний селянин, колишній голова колгоспу з «ковальською освітою» настільки любив кожну насінину й рослину, що творив чудеса, які й понині дивують авторитетних ботаніків. Виплеканий парк був сенсом його життя.
Так гірко, що на схилі літ, уже слабуючи й шукаючи собі заміну, творець унікальної оази був змушений журитися, що його дітище нікому не потрібне. Так віриться, що з Божого раю душа його бачила, як знайшлися згодом рятівники Криворудського дендропарку й не тільки повернули занедбаній за півтора десятиліття пам’ятці садово-паркового мистецтва колишню красу, а й збагатили її новими зеленими скарбами.
Пісня його душі
Добрим, вдумливим поглядом Сергій Маркович Лопата зустрічає нас із науковим співробітником КУ «Рекреаційний центр «Криворудський» Полтавської обласної ради, вчителькою математики місцевої школи Валентиною Бабарикою якраз на вході до дендропарку. Він дивиться з портрета на пам’ятному знакові, який встановили тут 5 років тому. Довкола «виросла» гірка із покривними квітами – рокарій. Інакше, мабуть, не могло й бути: біля Сергія Марковича все неодмінно квітує.
Ми не поспішаємо повертатися до інтерв’ю, адже за нами слідкують шість десятків малих попутників! Учні Семенівського НВК №2 приїхали на екскурсію – звичайна для дендропарку справа. Школярі дружненько обступають Валентину Геннадіївну, й для них починається казкова мандрівка у світ природи. Для дітвори засновник парку – майже чарівник! А чарівникам, як відомо, все вдається легко й живеться їм весело. Де тим людям…
Мабуть, у кожного вирощеного Сергієм Марковичем деревця стискається серцевина від жалю, коли Валентина Бабарика розповідає мені, як він наказав своїй невістці Любі палити всі накопичені за десятиліття записи про дендропарк (що звідки привезено, де посаджено). То був розпач. За вікнами мела снігами остання в житті Сергія Лопати зима 1983-го, а вогонь у плиті байдуже поглинав безцінну поживу. Може, й приховала б та врятувала невістка хоч яку дещицю із тих паперів і світлин (сама ж тривалий час працювала разом із Сергієм Марковичем), але свекор не відступав ні на крок: «Кидай при мені. Воно нікому не нужне».
Цей болісний спогад про відчай важить багато. Утім немає сумніву, що на небесних терезах у житті Сергія Марковича переважує щастя. Щастя дивне й незрозуміле для звичайного обивателя, нелегке для його родини, яка мусила ділити чоловіка й батька з кожною пророслою насіниною, із кожним крихітним пагінцем молодої рослини. Не раз односельці бачили, як Сергій Маркович стоїть над тендітними сходами навколішки. І обличчя його тоді світилося, ніби на Великдень у Божому храмі…
У пісні його душі, у Криворудського дендропарку, була ще й не менш квітуча прелюдія. Саме завдяки неймовірному хисту земляка місцевим селянам вдалося в 1950-х успішно зайнятися садівництвом. Довоєнне й післявоєнне головування Сергія Марковича в колгоспі залишилося вже в минулому, нове ж життя почалося … із двох картузів, наповнених насінням плодово-ягідних дерев, якими його та голову колгоспу Івана Котла наділили під час ознайомчої поїздки в розсадник у Черкаській області. Скептики не вірили в цю затію. Мовляв, і земля в нас непідходяща, і досвідченого спеціаліста немає. А невдовзі слава про майже фантастичний результат Лопати з прищеплення на дичках кращих сортів яблунь розлетілася далеко за межами Полтавщини.
Рясно родив у Сергія Марковича і виноград. А як квітували капризулі-троянди! Надзвичайно рідкісні на той час саджанці цих королев клумб привозили в Криву Руду навіть з уславленої «Софіївки» Черкаської області. Воно ж, як часто буває, тільки береться людина за благу справу, так і потрібні люди поруч з’являються. Відгукнулися земляки: Віктор Гарбуз, який один час працював у «Софіївці» головним садівничим, Микола Зінченко, котрий навчався в Умані на агронома…
Дива дивні, вирощені з любові
Криворудський дендропарк – перший куточок в нашій області, де посміхнулась до сонця красуня магнолія кобус. Сьогодні цій чарівній пані вже близько 57 років, і щовесни вона стає ще прекраснішою.
– Коли Сергій Маркович поїхав у Нікітський ботанічний сад у Криму й побачив там магнолії, відразу ж сказав, що така краса повинна рости в Кривій Руді, – розповідає Валентина Бабарика. – Магнолію кобус обрав тому, що вона найбільш морозостійка. Навіть у київському Ботанічному саду імені академіка Фоміна, де тепер всі милуються магноліями, жодної тоді не було. Сергію Марковичу хтось прислав із Прибалтики 5 насінин. Як же ж він чатував над ними! І сьогодні досвідчені ботаніки просять, щоб ми розпитали в когось із місцевих старожилів, як йому це вдалося. Схожіть магнолії, якщо насінина хоч трішки підсохла, не більше 5 процентів. Тобто її виростити практично нереально. А Сергій Маркович зумів!
Леліяв. Укутав «зелене дитинча» в затишок, обсадивши пухнастими ялицями й лагідними туями. Розцвіла магнолія, як і годиться юнці, на сімнадцятий рік. У квітні, ніби подарунок Сергію Марковичу на день народження. Однієї весни, переказує Валентина Геннадіївна розповіді старших вчителів, хтось обірвав на деревці перші квіти. Зі сльозами на очах Сергій Маркович прийшов тоді до школи й пояснював на лінійці, яке це незвичайне дерево, як його треба берегти й жаліти.
Друге диво Сергія Лопати – прищеплені ялини. Роки головування в колгоспі «Плугатар» дали можливість ковалю-селянину поїздити в різних справах не тільки областю, а й загалом країною, тож чимало ботанічних цікавинок впало в око. Тоді чи пізніше намріялося виростити в Кривій Руді голубі ялинки. Глянеш на них – а голочки і в найбільшу спеку ніби в небесній паморозі. Благодать… Місцеві знову в удачу не вірили, бо ж донедавна в окрузі жодного хвойного дерева не було.
– Сергій Маркович вирішив прищепити ялину. Але тільки зібрався, обранив руку. Без помочі не обійтися. Прийшов до нашого агронома Миколи Антоновського, щоб підсобив. А той каже: «Ти що! Із нас же люди будуть сміятися! Це таке, як на вербі груші». Півдня Лопата вмовляв його. Сів і каже: «Без тебе не піду». Здався Антоновський. Півдня вони ще протовклися у парку. Загалом 6 щеплених ялин пречудово жили тут більше п’ятдесяти з гаком років. Далі, на жаль, чотири не встояли під час буревіїв. Але дві дивують фахівців і сьогодні. У теорії воно їм відомо, а от побачити практичний результат доводилося далеко не всім, – говорить Валентина Бабарика.
Інша незвичайна «хвойна історія» трапилася, коли якийсь лихочинець понівечив одну з ялин у розташованій в кінці парку ялинковій композиції «15 республік – 15 сестер». Наближався Новий рік, і зловмисник безжально спиляв верхівку зеленого деревця. Описати словами смуток Сергія Марковича після цієї пригоди годі й старатися. Майже так само, як і ошелешення односельця, який через певний час опинився на тому місці, де раніше зустрів біля понівеченої ялинки Сергія Марковича. Їх знову було п’ятнадцять – височенних, гарніших одна за одну! Чоловік навіть уважно полічив. Виявилося, що на місце пошкодженої Сергій Маркович разом із помічниками доправив нову «республіку» зі шкілки (розсадник). Тягнули її до парку з великою грудкою землі. «Усадовили» на лист заліза, й колгоспний коник рушив наближати чергову сміливу ідею Сергія Марковича до втілення в життя.
Нині пересадки з місця на місце дорослих дерев – справа звичайна в ландшафтному будівництві, але півстоліття тому це був майже фокус.
Чорні лебеді: ціна мрії
Озираючись на господарювання Сергія Марковича в зеленій криворудській оазі сьогодні, хтось неодмінно зауважує, що в ті «застійні» роки на справу, схвалену на всіляких партбюро, гроші таки давали, іншу підтримку також виявляли. Авжеж, засаджували криворудці дендропарк дружно й організовано – за 5 років посадили 6 тисяч дерев і кущів. Школа, лікарня, побут-майстерня – кожна установа отримала ділянку, за яку піклувалася. Посадковим матеріалом ділилися інші дендропарки, зокрема Устимівський, що в Глобинському районі. З обожнюваного Сергієм Марковичем «Тростянця» на Чернігівщині неодноразово приїздив талановитий науковий співробітник Євген Лавринович, який допомагав усе спланувати – озера, галявини, куртини, гірки…
За масштабністю цієї панорами відразу й не оцінити особистих зусиль однієї людини. Насправді ж можливість вирощувати в парку екзоти Сергію Марковичу довелося відвойовувати – звісно, що місцеві породи обійшлися б колгоспу набагато дешевше. Чимало його мрій збулися завдяки тому, що підтримував постійне листування з такими ж ентузіастами з різних куточків Союзу, й вони ділилися з однодумцем дорогоцінним насінням, особисто навідував і вивчав життя «досвідченіших» дендропарків.
Сергія Марковича шанували – він був нагороджений медалями, орденом Трудового Червоного Прапора, обирався депутатом обласної ради, але при всьому цьому залишався зовсім простим чоловіком, який похапцем збирав свої розкладені вдома для сушіння шишки у вузлики і, щоб не надокучати дружині, йшов до сина у кочегарку. Там, у теплі, біля вогню і принишклого Сергія Марковича, шишки розкривалися, і в його долонях опинялися крихітні провісниці нового життя – насінини…
У переліку багатьох цікавих спогадів про відданість паркобудівника своєму дітищу є ще один, зовсім приголомшливий. Авжеж, зі скрипом, через вмовляння, гроші з колгоспної каси можна було випросити багато на що. Попливли, зокрема, парковим озерцем білі лебеді, привезені з Голої Пристані. Махнули своїми величними крилами … і ощасливлений Сергій Маркович наважився на справжню пригоду.
– Дуже йому хотілося ще й пару чорних лебедів. А в Абхазії у нього жив далекий родич, який взявся допомогти. Вирушили в дорогу вантажівкою, з колгоспним водієм Михайлом Григоровичем Стовбою, – розпочинає Валентина Бабарика.
Перипетій із кавказьким темпераментом у тій історії – по вінця. Один джигіт відмовився продавати диво-птахів за будь-які гроші, інший – догодив дорогому гостю з усією грузинською щедрістю: на додачу ще й павичів подарував. До речі, на зворотному шляху зачудовані таким «вантажем» люди охрестили власників мальовничих хвостів жар-птицями.
Розв’язка цієї історії відбулася вже у Кривій Руді. Й не тоді, коли рідкісних чорних птахів пустили на озеро, а коли дружина Сергія Марковича пішла зняти з «книжки» їхні заощадження. Виявилося, що з двох тисяч карбованців не лишилося ні копійки. Попливли вони тихим озерним плесом, даруючи радість нескінченній вервечці відвідувачів дендропарку…
Послухаєш про таке, і згадається чиясь мудра думка, що насправді часи завжди однакові, люди – різні.
Коли після пітьми нарешті розвиднилося…
Після відходу засновника дендропарку в засвіти райський куточок осиротів. Пенсіонери, які й раніше допомагали Сергію Марковичу, приходили доглядати за оленями й муфлонами, але надійного самовідданого послідовника у Сергія Марковича не знайшлося. 12 гектарів у центрі Кривої Руди спочатку втратили ошатний вигляд, потім почали потихеньку заростати й врешті перетворилися на непрохідні нетрі.
– Зараз я познайомлю вас із людиною, яка врятувала наш дендропарк, – це Тамара Дехніч, нині – директорка рекреаційного центру «Криворудський», – Валентина Бабарика показує мені на жінку, яка сапає у квітнику.
Тамара Анатоліївна за спеціальністю – агроном-садівник. У Криву Руду приїхала 1984-го, через рік після смерті Сергія Лопати. Згадує, що в її перший прихід до контори там була особлива «запарка», і хтось запропонував піти погуляти трохи у парку. Березень світив звідусіль снігами, сосни шуміли у вишині. Закохалася з першого погляду.
Утім спочатку працювала бригадиром у радгоспівському садку. Певною межею став 1998 рік, коли зрозуміла, що більше не може дивитися, як Крива Руда втрачає свій райський куточок. Невеликою жіночою бригадою тоді почали розчищати парк від самосіву та бур’янів. У руках – тільки садові пилки та ножиці. Місяць за місяцем, рік за роком – і навколо нарешті, як каже Тамара Анатоліївна, розвиднилося. Як безпросвітна темінь, відступила жахлива загроза втратити виплекану Сергієм Лопатою перлину назавжди.
Із початку 2000-х до відновлення парку й догляду за ним активно приєдналася школа на чолі з директором Павлом Миколайовичем Бабарикою. Хоча про свою роль у відродженні зеленої оази подружжя Бабарик воліє багато не розповідати, але саме вони забили на сполох, коли свого часу дізналися, що в Держмайні, де Криворудський дендропарк стояв на балансі, він оцінений у… 2 тисячі гривень, а до села вже навідуються добродії, готові створити для громади робочі місця, пристосувавши територію дендропарку для вирощування бійцівських псів. Пощастило, що на заклик про допомогу відгукнувся тодішній заступник голови облдержадміністрації Іван Федорович Близнюк. У 2008 році для опікування оазою була створена комунальна установа «Рекреаційний центр «Криворудський» Полтавської обласної ради.
Берегиня Олена Байрак
Про незабутню подвижницю паркобудівної справи, доктора біологічних наук Олену Байрак, життя якої трагічно обірвалося на початку цього року, Валентина Бабарика згадує мало не біля кожного молодого кущика в дендропарку. Без неї багато зі зробленого тут було б неможливим. Уперше Олена Миколаївна приїхала в Криву Руду 2002 року, під час збирання матеріалів для книги про парки Полтавщини. Разом зі своєю аспіранткою Тетяною Панасенко вони тоді 8 годин присвятили розпізнанню кожної рослини, яка вистояла в роки занепаду дендропарку.
Над захопленими дослідницями шуміли кронами неопалимі письмена природи. Рядок за рядком відновлювалися втрачені записи Сергія Лопати. Ясна річ, перелік вцілілого був значно скромнішим, ніж у часи процвітання перлини.
Саме ентузіастка Олена Байрак підказала Валентині Бабариці терміново залучати школярів до опитування старших місцевих жителів: хто що пам’ятає про засновника дендропарку, про особливості насаджень. І безцінний час не було втрачено. Нині чимало із тих свідків уже відійшли за межу вічності.
Дітвора писала на основі зібраних матеріалів цікаві наукові роботи, здобувала перемоги на престижних всеукраїнських конкурсах, їхні наставники готували до друку книги. Олена Байрак привозила на екскурсії до Кривої Руди найавторитетніших українських ботаніків, організовувала поважні конференції за найвищого наукового представництва. Криворудська колекція почала регулярно поповнюватися – переважно екзотичними кущами, квітами. З’явилися нові ландшафтні композиції, розробили маршрути екскурсій. У 2016 році Криворудський дендрологічний парк отримав статус загальнодержавного.
Подружжя Бабарик називають Олену Байрак не інакше як Берегинею, кажуть, що друге життя в цей райський куточок вдихнула саме вона. Їм приємно, що 2012 року Олену Миколаївну вдалося здивувати: справу з відродженням озера, в реальності якої вона дуже сумнівалася, криворудці втілили в життя завдяки допомозі спонсорів, передусім Благодійного фонду Полтавського ГЗК.
Велика кількість дивовижних рослин переселилася з інших дендропарків до Кривої Руди саме стараннями Олени Байрак. Нерідко їх привозив сюди власним транспортом її вірний друг і помічник Петро Сливка, світла обом їм пам’ять.
Павло Бабарика зі смутком згадує, як любила Олена Миколаївна прогулюватися цим парком, як обов’язково завертала на так званий «Острів бажань» і потім із радістю усім розповідала, що задумане там завжди збувається. Авжеж, розгадка цієї таємниці в тому, що мріялося їй про просте й одвічне, добре й красиве…
Тим часом Валентина Бабарика додає, що першою реакцією на цьогорічну перемогу школярів – учасників творчого об’єднання «Друзі природи» на всеукраїнському конкурсі «Парки – легені міст і сіл» було – подзвонити Олені Байрак. Вона ж за них завжди так радіє…
Право поливати треба ще заробити
Під час екскурсії парком ми ще багато про що говоримо. Тут насичений, зокрема, й історичний контекст – парк розташований на тому місці, де далекого 1905 року відбулася розправа над селянами, котрі підтримали повстання у Великих Сорочинцях; у тиші райського куточка встановлено меморіал землякам, які загинули на фронтах Другої світової війни (368 імен!) та пам’ятний знак односельцям, закатованим голодом 1932– 1933 років….
У зеленій оазі нині нараховується 311 видів і форм різних деревних порід. Серед них є 8 видів рідкісних рослин (тис ягідний, сосна кедрова європейська, бузок східнокарпатський і т. д.), 13 видів екзотів (гінкго дволопатеве, тюльпанове дерево, маклюра яблуконосна й т. д.). У природі багато мешканців криворудського дендропарку живуть у Північній Америці, Китаї, Японії, в Сибіру, на Кавказі…
Поливати зелені скарби доручають найкращим школярам – тому право на цю роботу юним природолюбам треба ще заслужити. Де беруть воду? Так, звісно ж, якщо не в школі, то вдома в Бабарик. І справа тут, зрозуміло, не тільки в близькому розташуванні.
Павло Миколайович дуже тішиться, що за останні роки вдалося і учнів виховати завзятими екологами, і загалом змінити ставлення місцевої громади до довкілля: у Кривій Руді справді чисто не тільки в парку, а й на сільських вулицях. Звісно, інциденти трапляються: сторожа у невеличкому штаті рекреаційного центру немає, тож у злодіїв руки сверблять. Однак місцеві цим майже не грішать, бо знають, що свої ж перепинять і змусять повернути викопане назад. Наразі у дендропарку з надією очікують введення у штат обіцяних департаментом культури і туризму облдержадміністрації двох ставок: роботи на 12 гектарах чималенько.
Допитливим екскурсантам можна познайомитися в Кривій Руді з нащадками Сергія Марковича Лопати. Особливе порозуміння із рослинним світом від нього успадкував онук Григорій Борисович, знаний в окрузі виноградар.
У розарії на території дендропарку віднедавна вистрибує нова мешканка – сюди підселили маленьку знайду-косулю. Ясю відразу ж вподобали найменші відвідувачі парку. Павичам, вередливим осликам та поважним баранам тепер менше перепадає уваги. Утім про пару лебедів цього не скажеш. Біля озера наші юні попутники – школярі-екскурсанти із Семенівки – «приростають» надовго. Білосніжний красень Гоша вальсує на воді й поблажливо підбирає кинуті дітворою шматочки хліба.
Його подруга Леля (тезка давньослов’янського бога кохання і популярного місцевого всеукраїнського еко-фестивалю) ледь біліє в траві на протилежному березі. Її не можна тривожити. У дендропарку чекають на чергове велике диво життя і природи…

Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий