Крізь терня… до великої води!

Крізь терня… до великої води!

У професійній практиці журналістів, які пишуть про спорт, трапляються моменти, коли майже несподівано доля зводить з людьми, з якими давно хотіли поспілкуватися. Яких мала б знати вся країна, та навіть на малій батьківщині – регіональному рівні – про них, саме як простих людей, з якими можна зустрітися десь на вулиці, відомо не так і багато. Хоча за їхніми плечима, окрім власної життєвої, часто нелегкої, долі, – здобутки, яким позаздрить кожен, хто розуміє, що таке великий спорт і рівень конкуренції, який потрібно витримати, аби опинитися на п’єдесталі під об’єктивами теле- і фотокамер. Чи поруч із п’єдесталом, радіючи перемозі своїх вихованців на Олімпіаді. Зустріч саме з такою людиною днями відбулася й у автора цих рядків.

Напередодні відповідальних стартів

З Миколою Мацапурою, майстром спорту СРСР, заслуженим тренером України, старшим тренером національної збірної України з греблі на каное, ми зустрілися в Полтаві, на березі Ворскли, за тиждень до початку чемпіонату світу, який цьогоріч відбудеться у Португалії. Так склалося, що саме в нашому місті проходив фінальний етап підготовки до всесвітнього спортивного форуму кращих українських каноїстів-чоловіків. Були серед них і бронзові призери (каное-двійка, дистанція 1000 метрів) Олімпійських ігор-2016, що проходили в Ріо-де-Жанейро, – Дмитро Янчук і Тарас Міщук.
Оскільки розмова відбувалася саме напередодні нового відповідального старту, тренер попросив особливо не турбувати своїх вихованців. Мовляв, часто зі спортсменів роблять якихось ідолів, увага журналістів трохи втомлює та відволікає від тренувань. А зараз нічого іншого, крім підготовки до головних змагань сезону, в них не повинно бути. З цим важко не погодитися, й на таку точку зору «суворий», як зазначають всі, хто його знає, очільник збірної має повне право. Адже довів правильність власної структури тренувального процесу й всього, що з ним пов’язано, результатами своєї праці.
Микола Мацапура виховав плеяду гребців, які прославляли Україну на міжнародному рівні. Зокрема Олександра Литвиненка – учасника Олімпійських ігор 1996 року, Дмитра Сабліна – учасника Олімпійських ігор 2000 року, чемпіона світу 2001 року, чемпіона Європи 2000 й 2001 років. Серед спортсменів, яких він «веде» зараз, – окрім «бронзової двійки» Ріо, призер чемпіонату світу Павло Алтухов, якому не вистачило зовсім небагато, щоб також піднятися на п’єдестал Олімпійських ігор (у фінальному заїзді у Бразилії до омріяної медалі йому не вистачило дещиці часу), Олег Кухарик, чемпіон світу та Європи серед юніорів, чемпіонка Європи Людмила Лузан, чемпіон України Сергій Баштовий. Усі вони боротимуться за нагороди в Португалії. Взагалі Микола Іванович виховав майже п’ятдесят спортсменів, яких удостоєно почесного звання «Майстер спорту України». Вони захищали честь нашої держави «на воді» всіх континентів світу, звісно, за винятком Антарктиди.
…Дитинство Миколи Мацапури промайнуло у невеликому селі на Київщині, де навіть не було водойми.

Шлях до води

– Справді, – посміхається Микола Іванович, – ні про які здобутки, пов’язані з водними видами спорту, й не мріялося. Коли закінчив школу, а це був початок сімдесятих років минулого сторіччя, особливого вибору, куди вступати, не було. Брат, Володимир Мацапура (нині очолює тренувальну базу в Полтаві), вже навчався в Черкаському педінституті на факультеті фізичного виховання, тож, коли запропонував піти його стежкою, питань не виникало. Щоправда, умови тоді були суворі. Мені поставили вимогу: за місяць пробігти півтисячі кілометрів. За 22 дні я пробіг 650. Після такого марафону питань вже не виникло у приймальної комісії.
(Потім були навчання й перші здобутки у спорті. До речі, окрім греблі, Микола Іванович займався й «наземними» видами спорту. Пізніше, вже на Полтавщині, тричі перемагав на чемпіонатах області з літнього багатоборства, був четвертим на чемпіонаті України).
– Я дуже непогано бігав, – продовжує Микола Мацапура. – Тож одразу після зарахування на перший курс «потрапив на око» тренеру, який вів легку атлетику. Але коли він почув моє прізвище, був розчарований. «Мацапура? Що, теж, як брат, на греблю підеш?» Так і сталося. Хоча зріст у мене на той час був не для греблі – трохи більше за метр й шістдесят сантиметрів. У нашому виді спорту велике значення мають показники зросту й ваги, тож занадто перспективним не вважався, але на другий рік виконав норматив кандидата в майстри спорту, ще через сезон отримав звання «Майстер спорту СРСР». Навіть був зарахований до другої збірної країни.

Конкуренція була шалена

Звісно, мріяв про першу збірну, Олімпіаду, але… На той час радянська школа каное була кращою в світі. Якщо спортсмен посідав 7–9-те місця на чемпіонаті СРСР й потрапляв на чемпіонат Європи чи світу – це була майже гарантована медаль. Що вже говорити про призерів загальносоюзних змагань.
Знову ж таки, у зрості я додав лише 8 сантиметрів, й шанси оцінював «з холодною головою», адже пріоритет був за хлопцями, зріст яких починався від 1 метра 85 сантиметрів. Хоча одного разу начебто й був близько до заповітної мрії. Та не склалося. До того ж втрутилася природа. На відбірних змаганнях – чемпіонаті СРСР, де ми з моїм напарником Михайлом Смиковим цілком несподівано для багатьох пройшли до фіналу з першим результатом, ввечері перед вирішальним стартом наше каное штормовим поривом вітру зірвало з підпірок й кинуло на корягу. Удар був такої сили, що утворилася дірка, в яку проходила рука. Ледь не до світанку клеїли човен. У підсумку – програли. Не факт, що перемогли б, якби не трапився цей прикрий випадок. Суперники були потужні. До речі, на Олімпіаді в Москві з 12 видів програми наші спортсмени завоювали 11 золотих й срібну медалі. Ось такий був рівень збірної і така конкуренція. Причому більшість спортсменів були саме з України. Для мене, як спортсмена, чемпіонат СРСР був останнім значним випробуванням. Розумів, що це був шанс, якого більше може й не трапитися. А треба було вже й родину годувати.

Крізь терня… до великої води!
Брати Мацапури – Микола та Володимир – в житті завжди разом.

Хоча й надалі виступав на чемпіонатах України, при цьому придивлявся до роботи інших спортсменів, тренерів. Так з часом й прийшов на тренерську ниву.
– Як потрапили на Полтавщину?
– Службу в армії я проходив у Полтаві, де працював тренером і мій брат. Тож (посміхається) вибору, в чергове, майже не було. А коли голова спорткомітету Комсомольська (нині – Горішні Плавні) запросив на роботу – погодився. Та й дружині запропонували роботу завучем в школу.
Починати мені довелося «з нуля». Не було нічого. Взяли кілька старих човнів з Кременчука, кількома, знову ж, допоміг брат. Оті п’ять човнів і стали першою «ескадрою» веслування в Комсомольську. Сьогодні база в Горішніх Плавнях – одна з найкращих в Україні. І за здобутками спортсменів, і в матеріально-технічному плані. Непогано обладнали приміщення. У всіх свої човни – і тренувальні, й високого класу. Тренери забезпечені «моторками»…
Звичайно, спершу більше часу йшло на адміністративну роботу. До речі, сам і тренажери робив спеціальні. Один з таких, з веслування на каное, який ми розробили разом із братом, в Україні був тільки в Полтаві й Комсомольську. Приділяти більше уваги саме тренерській роботі почав десь з початку 1990-х, уже після здобуття Україною незалежності. Хоча мій перший вихованець Юрій Ханчевський виконав норматив майстра спорту СРСР ще у восьмидесяті. Нині працюємо разом. Юра виховав каноїста Станіслава Шиманського – срібного призера чемпіонату світу в естафеті 4х200 метрів. За це був удостоєний почесного звання «Заслужений тренер України».
– Вас характеризують як досить жорсткого тренера…
– Скажу так, я – емоційна людина. Ніколи не хотів, щоб мене боялися, але повага до тренера має бути. Спортсмени до мене вже звикли (сміється). Якщо десь аж занадто жорстко… І я це розумію, і вони мене пробачають.
– Миколо Івановичу, про всі здобутки ваших вихованців можна говорити годинами, але, щоб не відволікати вас від справ напередодні важливого старту, пропоную далі попрацювати в режимі бліц-інтерв’ю. Не дивуйтеся, якщо деякі запитання будуть зовсім не про спорт.
– Чому ж ні, давайте спробуємо!
– Який найкращий момент згадується в тренерській кар’єрі?
– Це, звичайно, Ріо! Коли відчув, що мої хлопці «накатуються» з п’ятого місця, яке тоді посідали… Це важко передати словами. І вони буквально «вигризли» «бронзу». Там відрив долонею можна показати. Але тренерське око дуже гостре. Я й без фотофінішу знав, що Дмитро і Тарас перемогли угорців. Це, мабуть, взагалі був найщасливіший момент у житті.
– А найнеприємніший момент?
– Знаєте, я намагаюся не згадувати неприємності. Як же без них, але вони минули, й не потрібно їх «ворушити». У нас з вами така невимушена розмова вийшла, тож можу трохи «гуморний» момент пригадати. Ще в інституті, чи не на першому забігу, оскільки в мене спортивного одягу не було, придбав собі спортивні труси. Зрозумійте, я з глухого села був, приміряти не став. Одягнув перед стартом, а вони «в облипку». А тут – брат з однокурсником. Кажуть, як же ж ти бігти будеш, «шага ж нема»? І вони зненацька з двох боків як «рвонуть по шву». Дивлюсь я на себе, й ледь сльози на очі не навернулися. Й трусів шкода, й вигляд «розхристаний», аж плавки видно. Ой, злий я був, ображений… А прибіг тоді, до речі, другим, залишивши позаду людей, які мали значно вищі спортивні здобутки, чи не всіх першорозрядників обігнав. Отак воно в житті буває…
– Багато хто зі спортсменів – досить забобонні люди. Як у вас з цим?
– Я – людина не забобонна. Але якщо хтось зважає на певні прикмети, то ставлюся цілком нормально. Щось у цьому є. От тренується у мене хлопець, який на різні дистанції виходить «на воду» за певну кількість хвилин. До хвилини. Якщо це спрацьовує, чому ні?
– Діти спортом займаються?
– Так, але для себе. Я їх до занять спортом ніколи не примушував.
– Є такий термін «тренерська кухня». Як у кожного, у вас є свої секрети, а їжу готувати вмієте?
– Так. Знаєте, з віком почало тягнути до приготування страв.
– А яка улюблена?
– Звісно, юшка! Я ж на воді майже живу. Сам ловлю, сам готую…
– Ви кажете з віком… А на скільки років себе відчуваєте?
– Років на сорок. У душі, звичайно (посміхається). Коли вперше пенсію отримав, зрозумів, що старію.
– Що любите найбільше в житті?
– Ну а що має любити чоловік? Звісно, жінок! (Сміється).
– А що не витримуєте?
– Підлість, брехню й хамство…
Найкраще місце в світі?
– Україна, звичайно.
– А місто?
– Полтава.
– Якби могли щось кардинально змінити в світі?
– Важко сказати. Якісь всі злі стали. Людей добрішими зробив би.
***
Завтра, 22 серпня, збірна України розпочне боротьбу за нагороди чемпіонату світу. «Потримаємо кулаки» за наших спортсменів і побажаємо заслуженому тренеру України Миколі Мацапурі ще не раз щиро радіти успіхам своїх вихованців.

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий