«Крути – це воскресіння по довгих століттях обірваної Полтавою Визвольної Війни…»

«Крути – це воскресіння по довгих століттях обірваної Полтавою Визвольної Війни…»

Чому вони до нас лізуть саме взимку? Кривавий січень-лютий 1918-го, кривавий лютий 2022-го. А до того і поміж тим несть числа січам із московитами, які пруться і пруться в Україну як не із залізними обіймами, то із смертоносним огнем пащі «чудища облого». І що є такого в росії-московії, що вона майже кожного півстоліття виригує то Івана Грозного, то Петра І, то микол із распутіними, а то путіна-леніна-сталіна-троцького: ім’я їм – легіон?!.
* * *
Ще не осів попіл зруйнованого рашистською ракетою будинку у Дніпрі. Ракета такого ж класу, як і та, що вцілила влітку минулого року в кременчуцький торговий центр, забравши тоді й нині десятки життів, покалічивши сотні доль. Це лише два епізоди у безкінечному ланцюгові трагедій, які несе Україні, світові московський каганат, що розрісся із золотоординського улусу.
Незбагненна жорстокість – фірмовий знак «солдатушек-браворєбятушек» меншикова, єрмолова, муравйова, пригожинопутіносуровікіна. «Поки історія людська буде існувати, доти будуть всі, і далекі нащадки наші, з жахом, з огидою згадувати страшне слово «большевик».
Каїн, Іуда і большевик – три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і то порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і, як безумний, кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів муки сумління і «удавився» сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрілом одрізав носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові […] і тішився муками», – писала Людмила Старицька-Черняхівська у статті «Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами», оприлюдненій газетою «Нова Рада» 24 березня 1918 року. Минуло 105 літ… Що змінилося? Впродовж останніх одинадцяти місяців світ жахається безміру жорстокості московитських «асвабадітєлєй» на окупованих територіях в Україні. Щоправда, трохи призабулося про большевизм. «Можем павтаріть»,– твердять полум’яні послідовники, теоретики й практики опричини-фашизму-большевизму. Одне слово – варварства поза часом і поза людською гідністю.
Пригадується, як років з п’ятнадцять тому один з колишніх політруків у радянському війську надіслав до «Зорі Полтавщини» дописа, в якому ділився «наболілим»: мовляв, чому тужити за вбитими під Крутами юнаками, війна ж бо була, а на війні вбивають. Звісно, що так, але хто ж розв’язав ту війну, що шукали муравйови, берштейни, берзіни у поліських лісах, таврійських степах, причорноморських просторах? Відродження самозваної імперії.
Трагедія, яка розгорнулася поблизу вузлової станції Бахмач на Чернігівщині сто п’ять років тому, всього лише через тиждень після проголошення Центральною Радою ІV Універсалу, що засвідчував постання незалежної Української Народної Республіки, стала одним із визначальних моментів формування новітньої політичної нації українців.
Бій, який тривав 29–30 січня 1918-го, на кілька днів зупинив більшовицькі війська на підступах до Києва, зірвав плани петербурзько-московської хунти щодо беззастережного диктату на Берестейських переговорах. Командир бою сотник армії УНР Аверкій Гончаренко, уродженець Лохвицького повіту Полтавської губернії, у своїх спогадах стверджував, що большевики сунули на позиції українських вояків у повен зріст, бо були впевнені, що не зустрінуть опору. Напередодні баталії їхній командир, за різними джерелами чи то полковник, чи підполковник царської армії Михайло Муравйов, «мило побесідував» із сотником Аверкієм Гончаренком, прогарчавши у телефонну трубку: «Подготовьтесь к встрече победоносной красной армии, подготовьте обед». Столи були накриті. Хоч співвідношення у живій силі становило майже один до шести на користь «бєдоносцев», втрати були майже один до п’яти на користь необстріляних, мало навчених військовій справі юнаків та студентів. Виконавши належним чином поставлене завдання, формування військ УНР організовано відступило. На жаль, чота (близько 30 чоловік) Студентського Куреня у темряві заблудилася і вийшла на вогні станції Крути, зайнятої червоноармійцями. Отам уже розлючені важкими втратами «бєдоносци» відвели душу. Втім, чи була вона в напівкримінальної матросні, можна судити з наведеної вище цитати статті Людмили Старицької-Черняхівської.
Яким чином фронтовому фрагменту судилося стати чи не першим епізодом формування політичної нації, яка нині протистоїть планетарному злу? Євген Маланюк, сотник армії УНР, один із найвидатніших українських поетів, в есеї «Крути. Народини новітнього українця», оприлюдненому в 1941 році в Празі (цитата з есе винесена в заголовок публікації), дав емоційну й водночас по-науковому чітку, струнку характеристику бою під Крутами: «… Крути – це перше зірвання лаштунків невільничої комедії, що відбулася – в час революції (!) – на землях України, перше прозріння, що влада – то боротьба, а держава – то кров і залізо». «Без Крут навіть такий акт, як акт 22 січня, був би документом без підпису. Бо такі акти мало «виголосити» – такі акти треба чинити». Написаний понад вісім десятиліть тому есей Євгена Маланюка не втрачає ні історичної, ні художньої, ні політичної вартості й нині. Твір «Крути. Народини новітнього українця» можна знайти на інтернет-ресурсах, зокрема на порталі «Української правди».
* * *
То чому ж вони лізуть до нас саме взимку, і що є такого на московії, що чи не кожного півстоліття там з’являється каган-психопат, який загрожує світові чи то походом до Індійського океану, чи всесвітньою революцією, чи ядерною палицею?
На початку лютого 1918 року орди Муравйова таки увірвалися у Київ «бити буржуїв і українців». Жах тритижневої окупації відтворено в численних спогадах очевидців. Вони стверджують, що Маріїнський палац більшовики перетворили на комендатуру й відхоже місце, в парку перед палацом «асвабадітєлі» влаштували кладовище, де закопували замучених ними буржуїв і українців. Я не про історичні паралелі, я – про тяглість «звершень», ментальність орди. Уже в липні того ж таки 1918-го більшовики забили свого славного командира, бо він влаштував лівоесерівський чи право-сіро-бурий заколот. Втім це не міняє суті. Трохи більше, ніж через сто років, новітні орди московитів рвонуть на Київ, вимагаючи «подготовить обед» для верховного кагана, який за кремлівськими мурами визначав години проведення параду типу переможців на центральній вулиці «матері городів руських». Страви були гарячими, тож озвірілі від люті московини влаштували Ірпінь, Бородянку, Бучу, Маріуполь – катівні, розстріли, тортури й вогняний вал. Бо, як стверджує в недавньому інтерв’ю прокремлівській газеті «Аргументы и факты» один із чільних московських каганодворців Микола Патрушев, росіяни в принципі не мають ненависті до українців, вони, росіяни, – проти «тлєтворного» Заходу, англосаксів і «прочих швєдов». Тільки ось на окупованих територіях перш за все нищили вчителів, священиків української церкви, інтелігентів, розстріляли всесвітньо відомого перекладача творів древньоримського поета й історика Тацита, закатували блискучого дитячого письменника, адже ті творили українською мовою. Навіть усвідомлюючи, що їм тут недовго бути, палили українські книги, руйнували школи… Бо «адін народ», бо, як підспівує Патрушеву в «Известиях» кум верховного кагана Віктор Медведчук, в Україні повинна запанувати партія миру – миру з тими, чиє життя – війна… Щось – для західної аудиторії, щось – для внутрімосковинської, аби зберегти «ліцо путіна», аби навіть не виправдати, а приховати елітоцид в Україні (неологізм належить Оксані Забужко). Елітоцид із солідним послужним списком, жертвою якого стала серед тисяч і тисяч українців Людмила Старицька-Черняхівська. Сімдесятитрьохлітню хвору жінку енкаведисти заарештували у липні 1941 року в прифронтовому Києві, а згодом замучили, бо ж ворог народу. Звісно, «аднаво». Мабуть, також для того, щоб зберегти «ліцо сталіну». Всі ці «ліца», як заведено казати на болотах, – «імя наріцатєльноє, собіратєльний образ собіратєлєй зємєль» – від татаро-монгольських беїв Заболоття до кремлівських генсеків і гебешників у Кремлі.
Війни для них – то не лише екстенсивний спосіб ведення економіки (верхівка неміряно збагачується, плебос намародерить унітазів і ношеної спідньої білизни), а й пошук відповіді на споконвічне росіянське питання: «Тварь я дрожащая или право имею?» Самоствердження за рахунок інших (право имею) – то і є ознака «твари дрожащей», а всілякі пошуки скрепоносцями й розвінчання антиросійських змов попри те, що учасниками тих змов і є творці цієї конспірології, оповито аурою марності (за професором військових досліджень Королівського коледжу Лондона Лоуренсом Фрідманом). Хоч у них на службі легенди й міфи про велику культуру і літературу.
Як і бій під Крутами, так і остання вже майже дев’ятилітня війна розвіюють полуду величі армії, культури, бо там майже все як не вкрадено, то відібрано. І миле зачарування Турбіними з булгаковської «Білої гвардії» під «белой акации гроздья душистые» є нічим іншим, як, за влучним висловом Оксани Забужко, маскувальною сіткою на російські танки.
* * *
То чому ж вони до нас лізуть саме взимку: загадка незбагненної російської душі? Герої Крутів, як і їхні нащадки через століття доводять, що нема загадки. І в 1918-му, і в 2014-му, і у 2022–23-му на українських теренах вирішується майбутнє світу і вирішують його не кремлівські «загадкові» карлики, а наші воїни – титани, які тримають небо, які захищають землю.

Олександр МАКАРЕНКО.

Григорій БУЛАХ
Сніг
Цей білий сніг на чорнім чорноземі,
Як білий аркуш у крутянський степ.
Я знов торкаюся тієї теми,
В якій кривавиться нестерп.

В якій невигойність і болі.
Бинтів – немає! Тільки – сніг!
Цей білий сніг на чорнім полі,
Цей білий сніг – у ізголов’я ліг.

Цей білий сніг молодший за їх юність,
Цей білий сніг – шрапнеллю у світи.
Цей сніг в майбутнє,
у сьогодні,
у минулість!
Цей сніг нетанучий на лицях молодих!

Цей чорний креп чорніше чорнозему.
В сльозі Тичини – вибухає схлип!
Червона кров дописує поему
Про білий цвіт весняних лип.

«Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить… Кохана спить…
Піди збуди, цілуй їй очі».

А білий сніг – на чорний чорнозем.
Коханий спить…
У ізголов’ї – степ!
Не розбудити сон рядком поеми,
Бо юний цвіт – в снігу отерп!

Ви знаєте, як сніг той шелестить
На мертвих лицях у січневі ночі?
Кохані сплять… Коханий спить!
Ніхто не поцілує в мертві очі!

Ви знаєте, як сніг на мертвих лицях
Шелестить?
Кохані сплять… Коханий спить.
Ні! Ви не знаєте, як сніг той шелестить.

Поділися:

Добавить комментарий