Кудлай

Кудлай

Він прибився до нас посеред зими.
Вийшов я вранці з хати, а він стоїть у дворі біля криниці. Стоїть і дивиться на мене так, наче хоче щось сказати. Великий, кудлатий, з сумними очима.
Де він раніше жив – не знаю. Навіть не віриться, що в нього був господар. Бо якби був, то хіба собака від нього пішов би? Всі ж знають, які віддані собаки господарям.
Я заговорив до нього, але він, звичайно, мовчав.
Намагався підійти, але як тільки рушив, собака відбігав аж до воріт. Стояв там і повискував нетерпляче. Може, просив їсти?
Я заскочив до хати. Одрізав окраєць хліба, старанно намазав його маслом, ще й цукром притрусив. Поспішав, бо боявся, що собака вже втік з нашого двору.
Але він знову стояв під криницею і дивився на хліб у моїх руках. Повискував і дряпав передніми лапами лід, що понамерзав довкіл криниці.
– На! На! – погукав я, та собака з місця не рушив.
Тільки ще голосніше повискував і то піднімав, то опускав голову.
Я ступив до нього, але він кинувся до воріт.
– І в кого це ти такий полохливий удався? – запитав я ображено. – І чого б оце боятися?
Собака стояв під воротами і незмигно дивився на хліб у мене в руках.
Поклав хліб на сніг коло порога й одійшов до повітки.
Собака кинувся до нього й одразу проковтнув, навіть ні разу не жуйнувши. І відразу ж одним стрибком одлетів до криниці.
Сів на хвіст і дивився на мене так, начеб того хліба зовсім не було.
Я зрозумів, що він дуже голодний.
Приніс хліба ще.
До себе собака знову не підпустив. Як тільки ступав до нього хоч крок, він прожогом кидався аж за ворота.
Як і того разу, поклав хліб коло порога й одійшов до повітки.
Собака стрибнув до нього, враз проковтнув і одбіг назад до криниці.
Я говорив до нього. Казав, що даремно він мене боїться, що нічого поганого йому не зроблю, що може до нас приходити скільки завгодно – я завжди його годуватиму.
Собака лежав на животі, витягнувши передні лапи, й слухав. Вже навіть хвостом помахував позад себе.
Рипнули двері, і на порозі забряжчала відрами мати – йшла по воду.
– О, що за проява? – запитала, побачивши собаку. – Звідкіля це він тут узявся?
– Забіг до нас. Їсти хоче.
– Дав йому що-небудь?
– Дав хліба з маслом.
– От і добре. Вважай, що ти вже з ним познайомився.
– Познайомився? Я навіть не знаю, як його звати…
– То назви якось.
Мати рушила з відрами до криниці – собака кулею вилетів за ворота.
– Ох, який страхопуд! – сказала мати, крутячи корбу.
Я допоміг їй перелити воду з відра у відро, але нести його мати знову мені не дала:
– Малий ще, підірвешся.
Хотів лишитися надворі, але вона суворо сказала:
– Ану до хати. Мороз який – застудишся.
Оглянувся до воріт на собаку. Він знову прохально дивився на мене.
– Можна, я ще винесу собаці хліба й одразу піду до хати?
– Можна, тільки одна нога – тут, друга – там. Бо завтра зовсім не випущу. Ясно?
– Та ясно, – невдоволено сказав я.
Але з матір’ю не посперечаєшся. Як пообіцяла, так і зробить. Я вже те добре знаю. Спробуй не послухатися – не раз пошкодуєш.
З великим шматком хліба став на порозі – собака навіть рушив до мене від воріт. Підійшов до криниці. Став і замахав хвостом.
– Ну, йди сюди, йди, не бійся!
Але до мене не йшов. Хоч йому, мабуть, і хотілося підійти. Інакше так мирно не дивився б.
Кинув йому хліб. Він піймав на льоту й зубами клацнув. Оце спритний!
Вийшла мати і суворо запитала:
– То ми як з тобою домовилися?
Нічого не вдієш – треба йти в хату.
Оглянувся на собаку – він розгублено дивився на мене. І знову повискував, хвостом помахував.
Лише наступного дня мати випустила мене надвір.
Тільки відчинив двері, а собака вже тут. Сидить під криницею й запитливо дивиться. Я вже думав, що він пішов од нас і ніколи не прийде. Бо хіба мало в які двори забігає, наш міг і не запам’ятати. А він – запам’ятав.
Виніс йому хліба, хотів покласти й одійти, а він – до мене. Я з несподіванки аж розгубився: що це з ним сталося?
Собака сів переді мною і, задерши голову, дивився мені прямо в очі.
І хвостом сніг промітав.
– Не голодний він, – почув я позаду материн голос. – Уже погодувала його, погодувала твого пса.
– Хіба він мій?
– А чий же? Твій, якщо до нас прибився. Тепер твій. Бач, сам вибрав господаря.
Отак і став у нас він жити.
Думали-думали з матір’ю, як його назвати, і надумали: хай буде Кудлай. Ніяке інше ім’я йому не підходить.
Він швидко звик до свого імені і став відгукуватися на нього.
Я вже й не уявляю, як ми раніше без собаки могли жити.
І такого собаки, як мій Кудлай, мабуть, не знайти ніде.
Такі гарні й розумні тільки в кіно бувають.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Добавить комментарий