Кузьмич і Президент

Оповідка

Здавалося, що в Лубнах його мав знати кожний мешканець. Постать міцної статури, не по роках моложаве, хоча із зморшками на лобі обличчя і, звичайно ж, вуса – уже сиві, однак пишні, козацькі, що так пасували до червоно-чорної вишиванки й до відкритої усмішки, яка майже ніколи не сходила з лиця.
На лубенському базарі у Кузьмича було постійне місце, отам, де ряди з квітами закінчувалися, а правіше починалася торгівля віниками, мітлами, дерев’яними ложками, плетеними корзинами, тобто тим крамом, що робився власноруч. Ранком Кузьмич теж розкладав свій товар, який на весь базар був тільки в нього! Кажуть, що раніше таких рогових гребінців чимало продавалося, однак із роками занепав той промисел, бо покупці перевелися: навіщо купувати кустарщину, як у магазинах такого добра із синтетики навалом, аж очі розбігаються.
Чи мав Кузьмич якийсь грошовий зиск із свого товару, тепер сказати важко. Мабуть, матеріальний бік не був для нього головним, однак те, що володіє давнім, навіть рідкісним промислом, додавало йому відчуття власної гідності, немає сумніву.
Уже через годину-другу над базаром лунало: «Будем пить могорича за здоров’я Кузьмича!» Бажаючих завжди вистачало, бо Кузьмич не тільки чарку наливав, акуратно порізавши хліб, цибулю й сало, а ще частіше пригощав оповідками про давні часи, от, наприклад, як у його рідному Хомутці на Миргородщині колись декабристи жили: «Що вже витворяли з місцевими дівчатами, бо грошва водилася…»
Коли випивалася перша і хтось із молодших та охочіших до випивки поспішав за другою, із гурту приятелів Кузьмича, кого він нерідко й імені не запам’ятовував, чулося: «А з Президентом торгуватися не приходилось?», на що Кузьмич відповідав: «Я ні з ким не торгуюсь».
І це була правда, як і те, що на Сорочинському ярмарку довелося-таки йому спілкуватися із самим Президентом України.
Уже багато років так ведеться, що на Полтавщині, коли літо незабаром із осінню зустрінеться, у Великих Сорочинцях кілька днів проходить ярмаркове дійство. Тут із літературними героями славетного земляка Миколи Гоголя можна здибатися, а вже того краму різного звідусіль везуть…
Нерідко й перші особи держави теж по ярмарковій площі простують, як би сказати – у народ ідуть, демократичні засади демонструють, хоча не так просто до них і протовпиться… Тодішній Президент відразу до пасічників пішов, бо, кажуть, бджіл та пасіку полюбляв, а найбільше – розмови про них. Потім і до майстрів народних промислів черга дійшла, тут і вишиванку решетилівську й бриля солом’яного гадяцького вподобав і, не торгуючись, сам розплатився.
А наш Кузьмич, навіть не чекаючи на сподівану купівлю, свій товар – гребінець – простягає. Улюбленець бджіл, не роздивляючись, хмикнув задоволено, сховав до кишені, а з іншої дістав якийсь грошовий папірець. Вся ця операція зайняла кілька секунд, однак у місцевих чиновників, що гуртом супроводжували київського гостя, від здивування, а ще більше – від переляку, аж очі на лоб полізли, бо вісімдесятилітній майстер, не поспішаючи, відвів простягнуту руку з п’ятдесятидоларовою купюрою й мовив: «Гроші за подарунок не беру, а ці ще й не наші! Ви ж Президент України, то й гроші мають бути українські!»
…Уже кілька років, як не чути на лубенському базарі веселого й закличного голосу: «Так будем пить могорича за здоров’я Кузьмича!» І рогових гребінців теж ніхто не продає: ні в Лубнах, ні в самій Полтаві…
Мабуть, не буде їх і на Сорочинському ярмарку. А чи знайдеться хто, щоб відмовився взяти іноземні гроші від найвищої чиновної особи, а що найголовніше – не побоявся мовити ті слова, що здавна свідчать про національну гідність українця?..

Олексій НЕЖИВИЙ
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий