Лавандове поле, кукурудзяний ресторан та міні-хоббітон…

Лавандове поле, кукурудзяний ресторан та міні-хоббітон…

Як кременчужани перетворили город на бізнес

Земельну ділянку, яка колись була захаращена сміттям, родина кременчужан перетворила на садибу з цікавою назвою – Country House, до якої зараз з’їжджаються на «лавандові» фотосесії. На околиці села Чечелеве, на власному городі, вони влаштували міні-хоббітон, музей кременчуцьких вергунів, кукурудзяний ресторан та ще багато чого цікавого. Із лавандовим лимонадом зустрічає господарка садиби Надія Михайлова.

– Як виникла ідея створити таку локацію під Кременчуком?
– Ми родом із села, ведемо сільський спосіб життя. Хотілося показати, що село – це модно, круто та сучасно, – каже пані Надія. – За освітою я педагог-дошкільник. Закінчила наше педагогічне училище, потім – Київський педінститут. За другою освітою – маркетолог. Зараз популяризую стейкейшн (staycation – від англійського stay – залишатися і vacation – відпустка). Цей формат відпочинку дуже популярний за кордоном. Він розрахований на тих, хто з певних причин не може поїхати на відпочинок далеко від дому. А стейкейшн надає можливість відпочити неподалік своєї оселі: поїхати як на кілька годин, так і на вихідні. Тож у нас і виникла ідея створити поруч із таким промисловим містом, як Кременчук, невеличкий оазис, де б люди могли з користю відпочити.
– Скільки років ви займаєтесь цією справою?
– Займаємося сільським туризмом уже понад 20 років. Спочатку справа йшла доволі мляво. По-перше, багато часу займала основна робота. По-друге, в нас була майстерня з виготовлення сувенірів, тож ми багато подорожували, представляючи свою продукцію на ярмарках та виставках. Зараз у нас є дві локації. Першим став етномайданчик: ми створили живий музей вергунів. У ньому немає експонатів під склом. Усі експонати створюємо разом із нашими гостями: місимо тісто, ліпимо, смажимо та смакуємо. Тож наші експонати можна не лише подивитися, а й посмакувати. Минулого року ми створили музей сіна та соломи, де показуємо, як «росте» хліб – від зернинки до паляниці. Це цікаво не лише дітям, а й дорослим. Там у нас є млин зі своєю сумною історією: у часи голодомору до нього все село зносило зерно бур’янів, аби люди могли вижити. А тут у нас еколокація: навкруги – заказник «Білецьківські плавні» та сосновий ліс. Коли ми починали, вся ділянка була завалена сміттям. Можна було вести розкопки! Навіть не рахували, скільки машин сміття вивезли. А далі загородили парканом та створили нову локацію.
– Як у нас сприйняли такий формат?
– Тривалий час люди взагалі не розуміли цього формату. Та й досі багато хто не розуміє зелений туризм та його можливості. Частково у цьому винні і самі господарі садиб. Вчитися не було у кого, люди не мали можливості поїхати за кордон, аби перейняти досвід. Тож усе зводилось до того, що зелений туризм – це сало, борщ, шаровари та прялка. І на цьому все. Люди поїхали в одну садибу – борщ, прялка, шаровари. В іншу – те саме. Це нецікаво. Садиби мають чимось відрізнятися, щоб хотілося до них приїхати. Але коли формат почав змінюватись, з’явилися нові підходи та ідеї, зацікавлених у такому відпочинку стало більше. Сільський туризм – це дуже об’ємне поняття: і велостежки, і екостежки, і багато іншого. Ми їздили до музею в селі Пирогів під Києвом на перший семінар із зеленого туризму, ще коли він зароджувався в Україні. З того часу почали просувати зелений туризм. Кілька років тому при обласному департаменті туризму та культури ми організували школу сільського туризму, де ділилися досвідом один з одним.
– Чи зростає зацікавленість до вашої справи останнім часом?
– Так. Після карантину цікавість зростає, і люди відкрили для себе багато місць в Україні, про які раніше не знали. Проте на початку карантину, коли нас усіх «закрили», стало страшно. Ніхто нікуди не їздив. Усі сиділи по домівках та виглядали у вікна. Минулого року ми мало працювали, бо були такі періоди, коли не можна було приймати гостей. Але коли послабили карантинні заходи, багато людей скористалися можливістю відпочити поруч із містом. До карантину у нас була лише локація з вергунами. А на цій ділянці – лише паркан, будівельний вагончик та лаванда. І більше нічого. Тож ми все зробили під час карантину, коли не могли приймати відвідувачів. У нас з’явився вільний час та вільні руки.
– Хто переважно приїздить до вас?
– Здебільшого наші відвідувачі – це школярі. У нас гарячий сезон – осінь та весна. Також приймаємо гостей взимку, коли до нас приходять Санта, Святий Миколай та різдвяні гноми. Вони залишаються у нас із листопада аж до кінця лютого. Але наші відвідувачі не лише діти: приїздять на фотосесії, є гості з Києва, Дніпра та інших міст.
– Чи важко вести бізнес в Україні?
– У країні ще немає сталого закону про зелений туризм, немає чіткого законодавства, категоризації. Через це важко працювати. Наприклад, нещодавно прирівняли садиби, більші за наші Потоки-Хауз, до бабусі, яка пече пиріжки за старовинними рецептами. І аби продавати пиріжки, вона має відкрити ФОП…
– Коли було важче: 20 років тому чи зараз?
– Важко було завжди: і тоді, і зараз. Важко, бо у зеленого туризму в Україні немає жодної підтримки. Позаминулого року ми багато подорожували за кордоном: були у Польщі, Греції та Литві. Я популяризувала наші кременчуцькі вергуни на ярмарках. І під час подорожей більше дізналась про зелений туризм за кордоном. Там такі садиби мають державну підтримку. Це дуже відчутно у Польщі: великі дотації, особливо для початківців. А ми всі «гулі» набиваємо самостійно. А коли ти вже став на ноги і в тебе вийшло, то навіщо тобі вже допомога?
– Ви також вирощуєте лаванду, яка в останні роки перетворилася на справжній тренд…
– Так, зараз лаванда – must have усюди, тому вона так цікава людям. У суботу в нас було закриття «лавандового сезону». Ми посадили її три роки тому, і не лише для фотосесій. Проводили семінари-практикуми для студентів – ландшафтних дизайнерів, квітникарів, садоводів-любителів. Розповідаємо, як вирощувати лаванду, стригти, збирати, доглядати. Провели багато пленерів для художників, а також різних дитячих закладів. Готуємо з неї лавандовий сироп, мило, подушечки, саше. Цього року хочемо зробити настоянку та лікер. Загалом мені дуже подобається тема локаверського руху: локальних ресторанів, кафе, коли заклад використовує для приготування їжі сезонні продукти, що ростуть безпосередньо на локації або у радіусі не більше 300 км. У нас довго ніхто не розумів, як це сісти за стіл посеред поля? А за кордоном це популярно. Ось тут виросли огірки, тут їх нарвали та зробили при тобі салат… Минулого року ми запустили кукурудзяний ресторан та подавали страви з кукурудзи. Цього року зробили лавандове кафе. До нас приїжджали переважно на сніданки та вечері. Пригощали лавандовим лимонадом.
– У вас тут ціле господарство зі свійськими тваринами…
– Ми все життя живемо у селі, тож тримали і свиней, і корів. Та й були вкрай важкі 1990-ті, коли необхідно було виживати. Зараз, коли ми створили таку локацію, хотілося спробувати щось незвичайне. До поні вже всі звикли. Тож ми вирішили придбати осликів. Тепер у нас мешкає «дівчинка» Глафіра, або Глаша. Їй півтора року. А на іншій локації – Яша, йому чотири роки. Також придбали овечок: у нас є баранець Беня та ярочки Біба і Боба. І ще купили каченят, щоб наші маленькі відвідувачі бачили, як вони зростають.
– Як із усім цим вправляєтеся?
– Із господарством допомагає вся родина. Мій чоловік – пенсіонер: усе життя працював на сталеливарному заводі обробником та пішов на пенсію раніше за вислугою років. Хоча зараз також працює, займається холодильниками та кондиціонерами, у вільний час допомагає з господарством. Я – ще не пенсіонерка: мені трішки не вистачило, займаюсь проведенням майстер-класів із ландшафтного дизайну. Цілодобово працюємо на декількох роботах. Допомагають діти. Онучку навчили працювати на гончарному крузі, вона проводить майстер-класи з гончарства. Також тут мешкає мій батько. Він допомагає з господарством, а також із будівництвом.
– Які у вас плани на майбутнє?
– Ідей дуже багато, але на їхню реалізацію не вистачає часу та коштів. Намагаємося щороку робити нові локації, адже людям нецікаво приїжджати постійно на «кашу із сокири». Ми співпрацюємо з дизайнерами та допомагаємо один одному зі створенням нових локацій. Зараз наймаємо трактор, аби катати на ньому дітей: для них це дуже цікаво. Тепер придбали мотоблок і хочемо зробити з нього маленький трактор. Мріємо зробити справжній хоббітон для гномів, ельфів та хоббітів, який би працював узимку та влітку. Зараз збираємо кошти на це. У нас є невеликий панорамний будиночок. Ми створили його наприкінці минулого року. Його «відкрили» кияни. Переважно у нас зупиняються гості з Києва або Дніпра: дізнаються про нас із соцмереж. Скоро запустимо наш готель «сто зірок» просто неба у кукурудзяному полі. Поставимо ліжко, аби там ночувати. Але якщо заїдять комарі, адже навколо нас Білецьківські плавні, доведеться підніматися у хатинку…

Олена ЯРЕМКО.
telegraf.in.ua

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий