ПОГОЖОГО вихідного дня, коли у садах дозрівали черешні і вишні, а навкруг витав духмяний медовий запах липового цвіту, Віра разом з батьками і чоловіком поверталася з іменин любої бабусі Шури. Невідступно роїлися зграйки думок упереміш зі спогадами. Кермував автівкою її тато, бо чоловік Леонід був у повній відключці після невміру спожитого спиртного…
Ось уже четвертий рік після закінчення медичного училища з червоним дипломом фельдшера-акушера працює в пологовому будинку обласного центру. Вона гордиться дружним колективом медиків-трударів, з часом відчула повагу до себе з їхнього боку, шанує її за самовіддану працю і керівництво. Задоволені дівчиною й батьки, їм приємно, що єдина донечка трудиться поруч з мамою – операційною медсестрою і татом – майстром з налагодження та ремонту медичних приладів. Власне, вся їхня сім’я – порядні, доброзичливі, залюблені у свою професію люди. Не секрет: їм так хотілося, щоби Віронька, їхнє «золотце блакитнооке», зустріла свого судженого, котрий кохав би її, шанував, оберігав і допомагав у всьому. Бувало, тато з мамою заводили розмову на цю досить делікатну тему, а вона з усмішкою їм у відповідь: «Не турбуйтеся, любі мої, ще все попереду, певно, мій обранець ще не виріс, я почекаю…»
А час так стрімко летів, та за улюбленою справою вона, здається, не помічала його плину. Всією душею раділа разом зі щасливими матусями-породіллями появі на білий світ їхніх синочків і донечок. Згадалося, як десь після півроку роботи фельдшером-акушером до неї звернулася сестра-господарка і тепло мовила:
– Віронько, мій синочок Льончик щойно повернувся з армійської служби. Хлопець він непоганий, до армії закінчив технікум, добре знається в автосправі, генерала возив, – мовила з гордістю. – Вже влаштувався дальнобійником на міжнародних перевезеннях. Оплата праці добра. З ним не пропадеш, ось і створите удвох сімейне гніздечко! Дай, будь ласка, номерок своєї мобілочки, – попросила вона.
Пам’ятає Віра, що без вагань написала телефон на аркуші паперу.
Згодом вийшла на побачення. В ошатному міському сквері, щедро усіяному золотавим осіннім листопадом, з букетиком квітів її чекав Леонід. Не красень, худорлявий, середнього зросту, з маленькими, тоненькими вусиками і широкою усмішкою. Видно, що сподобалася вона йому: струнка, симпатична, із дзвінким голосом і веселою вдачею. Зустрічалися десь з півроку, а навесні побралися. Перед весіллям тато з мамою щиро радили: «Тобі з ним, доню, поєднувати своє майбутнє, створювати сім’ю, придивляйся, не помилися у виборі…»
Невдовзі батьки Леоніда винайняли для молодих двокімнатну квартиру, мебльовану, в центрі міста, на третьому поверсі. І попливли будні подружнього життя…
Леонід був у довготривалих рейсах за кордоном. Чекала повернення чоловіка, хвилювалася, як він там, далеко? За кермом весь час, ой як нелегко йому, мабуть. Іноді ловила себе на думці: чи кохає його? І ніяк не могла знайти на це відповідь. Звикала, прощала йому хамство, патологічну жадібність до грошей і, як виявилося пізніше, нічим не обгрунтовані ревнощі. Пригадала, як колега Віка попросила її стати хрещеною матір’ю для свого первістка, синочка. Повідомила про це чоловіка. Леонід, невдоволено скрививши свої тонкі губи, запитав її:
– А хто ж кумом буде?
– Вікиного чоловіка товариш по службі, він теж прапорщик, – відповіла Віра.
Цілий вечір Льонька тільки й наспівував, нахабно дивлячись дружині в очі: «Ой що ж то за кума, що під кумом не була?”.
– Немає в тебе совісті, Льоню. Хамло ти справжнє, – відрізала Віра.
А він все наспівував і реготав… Після довгого мовчання і болю в душі від незаслуженої образи вона звернулася до чоловіка:
– Льоню, а коли ж нам лелеченьки принесуть дитятко? Ось вже скоро третій рік піде, як ми чекаємо, чекаємо…
Той аж пополотнів від такого і, зрозумівши підтекст в запитанні, сказав:
– А при чому тут я? Це від мене ніяк не залежить. Я мужик на всі сто відсотків, а ось тобі слід пройти обстеження.
– Добре, Льоню, я все це вирішу. У нас в закладі висококласні спеціалісти, але і тобі слід це зробити, раджу як медик.
– Не мала баба клопоту, – випалив той. – Ще встигнемо шмаркатню витирати голопузим. А тепер збери мені у дорогу валізку, бо черговий рейс буде аж до французького кордону.
Лікарка-гінеколог Наталія Сергіївна з розумінням поставилася до прохання Віри, підняла на ноги всіх колег і після ретельного обстеження її жіночого здоров’я мовила:
– Віронько, скажу чесно, з репродукцією у тебе все добре, а ось чоловікові твоєму слід обов’язково обстежитись. Постарайся вмовити його.
Дочекавшись Леоніда з далекого рейсу, частуючи смачною вечерею, вона з радістю повідомила, що пройшла обстеження і за станом здоров’я може народжувати дітей, а ось йому необхідно відвідати лікаря.
– Постарайся сходити до медичного закладу. Це нескладно, все буде добре, повір мені, – запевняла чоловіка.
Від почутого Леонід аж позеленів.
– Це вже занадто! Доки ти будеш мені мізки парити довгоногими чорногузами, що дітей приносять? Хай тобі отой кум-прапорщик принесе або мій напарник Сашко – романтик хутірський. Той тільки й твердить: «Як зустріну свою суджену, як міцно покохаю її, обов’язково подарую букетик едельвейсів з гір Австрії – символ великого кохання». Цей теж, бачу, небайдуже дивиться на тебе і червоніє. З чого б це? А будеш і далі мене гнобити – вручу обхідний і на всі чотири сторони світу! Ось так! Пір’я підійматимеш, то і по мармизі отримаєш…»
Віру насторожувало, що чоловік все частіше заглядав у чарку, став агресивнішим і, часом, неадекватним, частенько підіймав руку на неї. Ночами вона плакала від свавілля тирана-чоловіка. «Хіба ж це моя вина, що як і всі жінки хочу мати дитину?» – з цією думкою, притулившись до зволоженої її гіркими сльозами подушки, благала Всевишнього, щоб той послав їй дитинку.
… Сьогодні так гарно і по-людськи відзначили бабусині іменини. У заквітчаній клематисами альтанці було затишно й урочисто. Скільки теплих поздоровлень винуватиці свята від рідних і привітних сусідів, скільки добреників було на пишно накритому столі! А як кохають до цих пір одне одного бабуся і дідусь, як голуб’ята сивенькі.
Перед від’їздом із села вона звернулась до чоловіка з проханням навідатися до лелечого гнізда. Той неохоче погодився. Прихистив дідусь лелек ще коли працював бригадиром тракторної. Забетонував довгу металеву трубу, приварив до неї знизу до верхівки металеві прути, а зверху прикріпив широкий диск від заднього колеса трактора, розмістив у ньому галуззя, щоб принадити лелек. І ось уже багато років стають з гнізда молоді лелечата на крило. А ще цікаво, що вся труба з низу і до верху оповита виноградом. Це так красиво…
– Бачиш, Льоню, буслик охороняє свою половинку, а вона висиджує майбутніх діточок. Яка ж буде радість для них обох! І у нас вона буде, Льоню, дочекаємося.
Цієї ж миті Леонід, мов навіжений, схопив ненароком залишений дідусем ціпок і почав з остервенінням гамселити по трубі. Майже одразу здійняли гавкіт дідусеві собачки Айра і Джек, а він все лупцював і лупцював. Перелякані, нещасні буслики знялися з гнізда і полетіли у безкрай блакитного літнього неба.
Трохи втихомирившись, захмелілий Льонька, звертаючись до Віри, дивився посоловілими очима і мимрив:
– Накоплю євро і зелененьких та відкрию десь в Австрії свою автомайстерню. Заживемо!
Того вечора лелеки не повернулися до гнізда і наступного дня теж. Вся родина жалкувала за ними, дідусь з бабусею гнівно осуджували нелюдський вчинок Льоньки. А він неначе з цепу зірвався: ще більше пиячив, ображав дружину і її батьків. Отож в усіх увірвався терпець, і на сімейній раді було вирішено, щоби вона розірвала шлюб з Леонідом. Підтримали це рішення і дідусь з бабусею. На засіданні районного суду її позов було задоволено. Тоді ж батьки Леоніда вибачилися перед нею та її рідними за непорядного сина…
Невдовзі Леонід виїхав на заробітки до далекого зарубіжжя. Віра ж поєднала долю із Сашою. Її підкорили щира посмішка, добре серце, любов до неї, повага, а ще чудовий характер. Здійснилася його мрія: з чергового рейсу він привіз своїй дружині Вірунечці букетик ніжних, чарівних едельвейсів. Полюбили нового зятя і її батьки, бабуся і дідусь, а свекруха назвала невісточку своєю любою донечкою…
На початку березня Вірі зателефонував дідусь і з радістю повідомив, що лелеки повернулися і ретельно облаштовують гніздо. Дуже зраділи Віра з Сашею цій звістці! Не менш тішилися вони, коли лікарка Алла Михайлівна, обстежуючи Віру, повідомила, що у неї з Сашею буде двійня.
Хай щастить молодій родині!
Євгеній НІКОЛЕНКО,
літератор, почесний член Національної спілки журналістів України, заслужений працівник культури України.