Леся БОГУСЛАВЕЦЬ: “Я вдячна  Всевишньому за все…”

Леся БОГУСЛАВЕЦЬ: “Я вдячна Всевишньому за все…”

До 90-річчя письменниці-землячки

Леся БОГУСЛАВЕЦЬ: “Я вдячна  Всевишньому за все…”28 червня виповниться 90 літ українській письменниці і громадській діячці, котра мешкає в Австралії, уродженці Полтавського краю Лесі Богуславець (Олександрі Ткач), доньці незабутнього нашого земляка Дмитра Нитченка і матері й бабусі родини українських патріотів, які, живучи далеко від України, роблять для її розвою більше, ніж багато наших місцевих балакунів.
Добру справу зробило видавництво «Ярославів Вал», щойно видавши книгу оповідань письменниці «Жарти з вогнем». Читаєш ці оповідки з різних літ, де відбилися різні колізії, різні долі, різні характери українців материкової України й діаспори – і якесь рідне світло огортає твою душу. Бо стиль письма цієї книги, як і кількох попередніх, позначений іронією (і самоіронією), надзвичайно вдалим вплітанням у канву розповіді прислів’їв і приказок, умінням бачити всі складнощі людських характерів, чесноти і вади українців як нації…

Як українські емігранти спиналися на ноги
Ясна річ, нам завжди цікаво, коли письменники діаспори описують свій вимушений Ісход з України. У багатьох з нас спочатку було уявлення таке, що ось утекли наші земляки від ГУЛАГу, колгоспів, примусового засилання на роботу в шахти Донбасу – і на новому місці в Америці чи Австралії їх чекав рай. З оповідок Лесі Богуславець дізнаємося правду: усе, чого досягли українці діаспори, вони здобували тяжкою, наполегливою працею. Спочатку і Дмитро Нитченко, і його дружина Марія, і старша донька Леся, і тисячі їхніх побратимів і посестер по емігрантському щастю-нещастю мусили два роки відпрацювати на важких чи непрестижних для місцевого населення роботах. Лесі випало спочатку працювати санітаркою.
Але поскільки в еміграцію довелося йти загалом найдіяльнішому, найактивнішому прошарку нашого народу, то, пройшовши той нелегкий контрактний етап, українці Австралії намагалися і знайти, кажучи словами Григорія Сковороди, сродну працю, і взялися споруджувати хати. На околицях Мельбурна, Сіднею й інших міст виростали цілі райони таких особняків українців – спочатку дуже скромні, потім вони розбудовувалися під потреби зрослих родин, дітей і внуків. А біля своїх хат українці і садочки садили, і на городах вирощували овочі…
Я листуюся з Лесею Богуславець, і не раз у тих електронних листах із захопленням читаю, що пані Леся у свої майже 90 порається на городі, а він же у неї, писала, «дуже на похилі», це не те, що по рівному із сапкою ходити. Ось у листі 7 серпня 2020 року пані Леся писала: «Я ходжу по городі, даю порядок, рву бур’ян, саджаю картоплю та салату і буряки, цибулю, кріп, боби, горох. Діти бувають раз на тиждень, часом частіше». А 27 грудня поряд з іншими новинами, що стосуються контактів з друзями в Україні, повідомляла: «Ходжу щодня на город. У мене є сливи і абрикоси. Ожина вже закінчилась. Малина ще є і полуниці. Починають стигнути огірки (ніжинські) і цвітуть ніжинські чорнобривці. Спіє картопля, смородина і червоні баклажани (те, що зараз кажуть помідори, а за моїх часів на Полтавщині казали баклажани, і я так звикла)».
Тут зроблю відступ, щоб згадати прямо протилежну картину, про яку розповідав мій дядько Василь Дениско. Після війни він сім років служив в армії, тоді юнаків «забривали» на такий величезний строк – мабуть, кремлівські маніяки готувалися «дойті до Ганга, чтоб от Японіі до Англіі сіяла родіна моя». Коли дядько повернувся, прагнув, щоб колгосп послав його на курси механізаторів, але послали іншого хлопця. Крутити волам хвости Василь не захотів, а розкуркулені родичі, котрі до війни втекли від розправи на Донбас, сказали, що він може влаштуватися там на залізниці і пожити на початку у них у Попасній. Так дядько і зробив. І негайно став думати про власне житло. Мої батьки допомогли: продали велосипед, рублену комору, смушеві шапки, дещо з одягу і таким чином підсобили грішми. Дядько купив хату, яку потім розбудовував у міру нагромадження коштів. Запам’яталося, як, приїжджаючи у відпустку до нас у Загрунівку, він зі скрушним подивом говорив про тих поселенців, яких привозили на Донбас із Росії: «Не розумію цих людей. Заробляють у шахті набагато більше від мене, роками живуть у бараках, гроші пропивають, їхні діти в тих бараках виростають злодіями і пияками, а вони все ждуть, коли черга на квартиру підійде. Та вже можна було по кілька хат збудувати, а вони все ждуть, щоб їм дали, і все пропивають…»
Часто згадую ці дядькові слова, коли йдеться про окуповані Росією райони Донбасу і колаборантів, що служать Путлерові. Спочатку кремлівські виродки виморили тисячі українців Донбасу голодом 1932–1933 років, потім завезли людей з абсолютно іншою, ніж в українців, психологією – психологією раба, холопа, пса, якого має нагодувати цар-батюшка на віддяку за повну покору йому і готовність загризти будь-кого, на кого вкаже царська длань. Далі були десятиліття жорстокого зросійщення краю, які формували нові покоління з психологією «ти мені – пожрать, а я тобі буду дупу лизать». А тепер кремлівський тиран з допомогою своїх військ та таких псів-колаборантів зробив спробу отримати владу над усіма українцями, знову загнати нас в імперську кошару, яка розвалюється, щоб ми ту кошару їм підрихтували… Не вийшло і ніколи не вийде, скажений Путлере! І чесні люди Донбасу, що не піддалися твоїй пропаганді, разом із синами і доньками з усіх куточків України захищають Вітчизну від російських нацистів.
Даруйте за довгий відступ… Так от, читаючи книгу Лесі Богуславець, відчуваєш радість перебування поруч зі справжніми українцями, здатними завжди творити круг себе Український Лад і Звичай. Бо, зводячи хати і пораючи власні городики, вони не забували про головне – освіту, духовний розвиток свій і своїх дітей.
«Помалу українські емігранти «спиналися на ноги». Будували церкву, народний дім. Гуртувались у громади, вибирали голову й управу. Менші громади всі належали центральній. При кожнім народнім домі відкрилися суботні рідні школи, де була заля, а у бічних кімнатках тулилися численні організації і клуби: Союз українок, Пласт, СУМ, хори, танцювальні групи, спортивні клуби, театральні групи, комбатанти, а в Мельбурні навіть окремо старечий дім. Щосуботи були забави, а в неділю після церкви йшли на виступи й концерти. Відзначали всі національні і церковні свята. Пізніше в кожнім штаті, де були громади, збудували кооперативи-банки. А незабаром настав час і на весілля. Хтось наймав залю, інші приймали гостей вдома. Пізніше, як дітки стали підростати, купили ділянки в лісі й щороку від австралійського Різдва майже два тижні і Пласт, і СУМ мали для діток і молоді літні табори.(…) Все будування й догляд робили й далі роблять добровільно», – пише авторка в оповіданні «Чужино, чужино…»
Розповіді Лесі Богуславець про батька, матір, інших родичів (зокрема в «Моїх спогадах») належать до тих родинних історій, в яких віддзеркалюється доля всього українського народу. Якби не обрізували знову фінансування українського кінематографа, який розпочав був свій злет після років вимушеного застою (що засвідчують, зокрема, перемоги на престижних кінофестивалях), то за книгами Дмитра Нитченка і Лесі Богуславець сьогодні можна було б зняти таку ж талановиту історичну сагу, як «І будуть люди» за творами Анатолія Дімарова. І, впевнена, глядачі б з таким самим душевним трепетом, як читачі Лесиних книг (чи й сильнішим, бо такий вплив мистецтва кіно) стежили б за долею Нитченкової доньки. Вона ще 14-річною, в українському таборі біля Карлсфельда прочитавши оповідання Марка Вовчка «Олеся» (про дівчину, що завела нападників-татар у болото і сама загинула, але захистила земляків), скаже собі: треба рятувати рідну країну навіть ціною власного життя…
Автобіографічні оповідання Лесі Богуславець – це літопис формування характеру справжньої українки, яку не зіштовхнути з дороги Правди і Честі, жертовної Любові до Вітчизни. Вона ціле життя працює для України і своєї дорогої родини, виявляючи велику стійкість у випробуваннях і відстоюванні своїх поглядів. Недарма мати Лесі казала про доньку: вона як схоче, то й нагору скоче, а як не схоче, то й під гору не підбіжить («Мої зацікавлення»).

Не так тії воріженьки, як «любії друзі»…
…Творячи круг себе український світ на чужині, українці діаспори ловили кожну новину з України. Тим часом і в Австралії відбувалися суспільні зміни – давала плоди політика багатокультурності. На емігрантів уже не дивилися як на зайвий елемент.
«З радістю і страхом слідкували за подіями удома і… нарешті омріяна надія сповнилась:
УКРАЇНА СТАЛА НЕЗАЛЕЖНОЮ!
Боже, як ми раділи! Здавалося, усе так просто: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
Проголошення Незалежності, Помаранчева революція… «Здавалося, нарешті Господь зглянувся над нами! Яке було це диво-щастя! Діяспора з усього світу об’єдналась. Ми тут збиралися на сходах парламенту, махали помаранчевими стрічками і скандували: «Нас багато, нас не подолати!», «Майдан – ми з тобою!», «Ющенко – так!» Збирали гроші на допомогу землякам у Києві. День і ніч слухали радіо. Слали на вибори спостерігачів. Жили Майданом… Весь світ цікавився, писав і говорив про Україну. Співчував, переживав… Ми були горді за свій народ! Була це повна перемога!» – це рядки з тої ж уже цитованої «Чужини…»
Причину того, що українці вкотре не втримують завойовані в героїчному пориві плацдарми Свободи, письменниця вбачає, цілком слушно, у відсутності єдності: «Співаємо кожної неділі в церкві: «Боже, нам єдність подай!» Він дивиться, чекає, чи догадаються самі?.. Чи щось навчила їх історія?.. Чи поки що не доросли до тої омріяної ЄДНОСТІ?.. Бо не так тії воріженьки, як «любії друзі»…».
Життєві спостереження авторки над долями і вчинками людей, прагнення зрозуміти, яка та чи інша людина насправді, а що є лише її маскою, за якою ховається справжнє обличчя, вилилися в оповідання «Сусідка», «Патріот», «Чужі діла – темний ліс», «Сліпа ненависть», «Така його доля», «Чому?» та інші. Сама людина великої жертовності і доброти, письменниця, до прикладу, була вражена в саме серце, коли її нові знайомі, забезпечені і, здавалося, інтелігентні милі люди, брутально прогнали від машини хлопчика, який пропонував помити стекла, пожалівши якісь п’ятдесят копійок для обшарпаної дитини («Чому?»). «Не раз я думаю, що людина, як той обшліфований камінець, має в собі безліч сторін, вдача її багатогранна. (…) І ніхто не знає усіх цих прихованих вад чи здібностей, які можуть часом її зробити героєм чи, навпаки, звіром».
На жаль, так воно і є. Особливо коли спостерігаєш за кульбітами тих земляків, що на видноті у громади: як чинять недостойно, продаються, переходячи з партії в партію, не лише ганьблячи себе і своїх соратників чи батьків-патріотів, а взагалі сіючи в суспільстві зневіру, яка потім і виливається в ретроградні результати всеукраїнських і місцевих виборів.

В оповіданні «Історія» Леся Богуславець звертає увагу на ще одну ваду українців: невміння вчитися на помилках минулого, усвідомлюючи «причини наших поразок: брак національної свідомості, отаманство, байдужість та інші недоліки, що разом перешкодили створенню власної держави…» Ця оповідка про «дебати» з братом на тему, як виховувати молодь – лише на героїчних прикладах чи й на аналізі причин, що дозволяли сусідам нас здолати, – теж читається з тихою усмішкою задуми й іронії водночас, передусім завдяки прислів’ям, якими коментує дискусію бабуся-арбітр. «Що кому болить, той про те й гомонить», «Всяк про правду трубить, та не всяк правду любить», «Не в тім сила, що кобила сива, а як вона везе», «Постимо, а сала меншає», «Ой, піч моя, піч, коли б я на тобі, а ти на коні, славний би козак був з мене…», «Хвалений борщ надвір виливають…» – які розсипи дотепних, влучних слів, справжніх перлин, що спалахують іскринками надії, бо де гумор, там і надія! Справжній гумор, не вєркосердючний і не квартальний, а той, що помножує сили…

Зустріч із динозавром
Маючи це спасенне почуття гумору й самоіронії, Леся Богуславець не боїться розповідати про несподівані смішні пригоди, що ставалися з нею. Ось бувальщина «Небажана гостя». Сюжет простий. Донька, котра мешкає на півночі континенту на острові, зібралася під час відпустки поїхати з родиною в подорож і попросила батьків доглянути хату і «худобу» – трьох курей, качку і качура, собаку й кота. Переконувала, що батькам то буде чудова відпустка – поруч океан, ростуть екзотичні рослини, гарний клімат…
«Чудова відпустка» почалася з того, що після семи років посухи у тих краях прорвало небо і, як кажуть австралійці, «дощі ішли котами і собаками» (it’s raining cats and dogs). А коли розгодинилося і, зачувши чиїсь важкі кроки, авторка визирнула у вікно, то «мало не вмерла: повз хату, важко ступаючи, ішов ДИНОЗАВР!» Страховище йшло ревізувати курник, і разом із сусідкою та собакою його зрештою прогнали – «скочило на дерево і пострибало, тільки його й бачили».
Сусідка пояснила, звідки на острові взялися динозаври. Це справді був нащадок динозаврів – варан, вид, який називають гоана.
Ті, хто закоханий у фауну Австралії так, як я, в усіх тих коал, вомбатиків і качконосів, кукабар і казуарів, летючих лисиць і кенгуру, з інтересом почитають і про цю небажану гостю гоану, котра через два тижні повернулася і зачистила курник від «худоби»…
А читаючи «Тиждень біля моря», зарядите і свої батареї, бо авторка передасть вам своє сприйняття моря як символ «руху, енергії, волі. Воно, мабуть, єдине, що лишилося незагнуздане людиною». І фінал цієї оповідки: «Попрощавшись із морем, вертаєтесь назад. Навколо темно. Вода чорна-чорна. Пісок рипить під ногами, і вони грузнуть у ньому. Тяжко ступати. Ви втомилися і вже дивитесь на свого найдорожчого та з надією затягаєте пісню: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Він мовчить, ніби вагається, а потім каже:
– Хіба докочу, а щоб донести, то навряд чи стане снаги».

Все єднає Любов…
Найдорожчому своєму, Вікторові Ткачеві, з яким прожила в любові майже 60 літ, присвячені фінальні сторінки «Моїх спогадів»: «Я вдячна Всевишньому за все. За Вітю, за чотирьох діток і вісім внуків, за ту дрібку таланту, що дав мені писати, за подорожі на Україну і за все життя… Незважаючи на війну, на чужину, я відчувала досі завжди Його милосердя… Вітя помер 23 листопада 2012 року. Наше життя не було гладеньке. Росли діти, а з ними – й проблеми. Про це я писала в оповіданні «Роковини», але все налагоджувала і єднала наша спільна Любов. Ми прожили разом без кількох місяців 60 років…»
Невдовзі має вийти ще одна книга Лесі Богуславець – про подорожі. Як і «Жарти з вогнем», це буде гарний доважок до її попередніх книг «Який Сава, така й слава», «На прощу до рідної землі», «Від Находки до Чернівців», «Моя австралійська кума», «За рідним краєм і в раю скучно», «Судженого й конем не об’їдеш».
У передмові до «Жартів з вогнем» світлої пам’яті Михайло Слабошпицький відзначив діяльність Лесі Богуславець і як письменниці, і як радіожурналістки, що вела українські програми на радіостанції «SBS» у Мельбурні, і як меценатки, котра надавала кошти для переможців Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, на стипендії студентам Києво-Могилянської академії та Київського педуніверситету імені Михайла Драгоманова. Разом з Лігою українських меценатів її родина 2000 року заснувала премію імені Дмитра Нитченка – за пропаганду українського слова.
Зацитую завершальний абзац передмови Михайла Слабошпицького (Царство Небесне панові Михайлові, коли пишу ці рядки, надійшла сумна звістка про те, що тяжка хвороба вирвала його з наших рядів): «Узявши до рук ту чи ту книжку Лесі Богуславець, уявімо цю світлу особу, що ось уже стільки десятиліть живе в Австралії з поглядом, зверненим на Україну. Бо ця людина, мовлячи словами Лесі Українки, в серці має те, що не вмирає…»
Хай же в ці дні до далекої Австралії полетять погляди, і листи, і слова вдячності та теплі побажання усіх, хто мав щастя спілкуватися з Лесею Богуславець та її родиною, – із Зінькова і Лютенських Будищ, Полтави і Гадяча, Києва і Львова, Харкова і Ніжина, з усіх куточків України, де вона жила в дитинстві чи побувала під час подорожей. Світло Вашої душі, пані Лесю, зоріє нам у будні і свята! З роси й води, Українко!

Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО)
Заслужена журналістка України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий