Леся Українка в сучасному дискурсі

Леся Українка в сучасному дискурсі

До 150-річчя геніальної української письменниці, перекладачки, фольклористки, громадської діячки

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 25.02.1871 – 1.08.1913) – одна з найвідоміших жінок давньої і сучасної України. Її творчість – а творити Лесі довелося в час заборони українського слова – належить до вершинних здобутків національної літератури. Її ім’я навічно вписано в умовну тріаду українських геніїв Шевченко – Франко – Українка. Її життєвий шлях постає взірцем стоїцизму і відданості високим ідеалам (не дарма ж Франко називав її «трохи чи не одиноким мужчиною на всю соборну Україну»). Їй присвячено безліч біографічних текстів і наукових праць, на підмостках українських театрів регулярно з’являються нові вистави за її творами (у Луцьку навіть започаткували фестиваль за Українчиними п’єсами), не перестають цікавити Лесині біографія і творчість наших кіномитців. І цьогоріч, коли ми на державному рівні відзначаємо її ювілей, інтелектуальне життя України, поза сумнівом, збагатиться новими літературознавчими дослідженнями, талановитими екранізаціями, світло рампи побачать нові постановки, вийде у світ 14-томне видання творів Лесі Українки (без купюр). Неминуче приверне увагу громадськості масштабний мистецький проєкт вітчизняного Міністерства культури «Леся Українка. 150 імен». І, звісно ж, школярі на уроках і студенти на лекціях почують вдумливе слово освіченого педагога, який розповість про Українчину творчість у сучасному контексті, бо все ж головне в нашому осягненні високостей Лесиного світу – її Слово.

Бесіди поза часом і простором

Читати Лесю Українку – це ніби сходити на височезну вершину: сходження вимагає значних зусиль мислення та уяви. І воно ніколи не може бути завершеним. Тому ми повертаємося до класики знову й знову – в різному віці, різному настрої, з різних приводів: щоб зрозуміти себе, “зрозуміти те, на що туманно натякає письмо”. Читання уможливлює бесіду поза часом і простором, – і то з ким? – із генієм! – завдяки йому Леся Українка присутня в нашому житті, в нашій пам’яті.
Щасливі сучасні школярі й студенти: вони навіть не підозрюють, у скількох поколінь українців радянська влада свого часу вкрала правдивий образ геніальної письменниці, цинічно подаючи її як «народну борчиню» за права робітників, хоча в дійсності все було зовсім не так. Звична річ для імперської культурної політики: не тільки переслідувати сучасників – націоналістів, дисидентів, а й нахабно проскрибувати геніїв, перетворюючи їх – звісно ж, без їхньої згоди – на свою обслугу, приховуючи від їхнього ж народу їхній досвід опору імперії. Ми, люди старшого покоління, після відновлення Незалежності та появою у зв’язку з цим незліченної кількості нової (точніше, досі ретельно приховуваної) інформації з гіркотою мусили усвідомити той факт, що наше шкільне знайомство з Українчиною творчістю, безжально обтятою і втиснутою радянським літературознавством у тісні ідеологічні рамки, ґрунтувалося на примітивних стереотипах, тому-то й не лишило помітного сліду в душі. Так, ми вчили напам’ять «Досвітні вогні», «Слово, чому ти не твердая криця», уривок із «Давньої казки»: «Люди мучились, як в пеклі, / Пан втішався, мов у раю»… І авторку тодішні підручники трактували нам як «соціалістку», «революційного демократа». Навіть «Лісова пісня», проінтерпретована поверхово, з допомогою примітивних допотопних кліше, не змогла змусити нас, уже старшокласників, заглибитися в Лесине послання: ми сприймали Українчин шедевр тільки як романтичну історію кохання, поєднану з фольклором, навіть не намагаючись угледіти в ньому феміністичні мотиви («історію Мавки може тільки жінка написати») чи реінкарнований міф про Орфея і Еврідіку. Сократ стверджував, що твір не здатен ні захиститися, ні допомогти самому собі. Він перебуває в користуванні людей, які його розуміють, і тих, яким не варто його читати. Сам він не знає, з ким йому бесідувати, а з ким ні. Прикро це визнавати, але ми не вміли «розмовляти» з Лесиним шедевром. Що вже казати про її драматичні поеми, де авторка використовувала сюжети із західноєвропейських літератур, де героями виступали давні греки й римляни, – про них тоді й згадки не було.

Війни виграють сільські вчителі

Моєму класові ще якось пощастило: українську мову й літературу в нас викладала Надія Кузьмівна Зімбалевська – пречудова вчителька, безмежно віддана своїй професії, інтелігентна, вимоглива. Вона багато читала, була обізнана з літературними новинками. До Лесиної творчості ставилася з благоговінням, чого нам через обкарнану заідеологізовану програму годі було зрозуміти. А ще Надія Кузьмівна дружила з Ольгою Онисимівною Бутенко, сестрою Василя Хмурого, рашівського петлюрівця, вояка Армії УНР, відомого літературного критика, знищеного сталінським репресивним режимом. На урок, присвячений «Зів’ялому листю» Івана Франка, приходила завжди, рік у рік, у новій блузці, немов на свято (і той урок направду ставав святом). Нині славолюбна сільська молодь, ще нічого значного не вчинивши для села, самочинно заносить свої імена до списку «відомих людей» Рашівки, а про неї, ту, що віддала сільській школі пів століття і написала її історію, пам’ятають тільки старожили, і її могила на сільському кладовищі заросла бур’янами. Такі-от гримаси недовговічної людської пам’яті.
До чого це я? А до того, що нині, вже вкотре перечитуючи драматичну поему Лесі Українки «На полі крові» (про нездатність осягнути жертовність в ім’я віри – хіба не на часі це екзистенційне питання й сьогодні?), неминуче згадую Надію Кузьмівну: от якби вона була жива дотепер, то що розповідала б на уроках, присвячених Українчиній творчості? Яку із «хвалимих, але нечитомих”, як нарікала свого часу сама авторка, драматичних поем обрала б для аналізу? Може, «Одержиму», з усім її приголомшливим шквалом нерозділеного почуття, мотивами доконечності смерті, непоцінованості високої самопожертви, неможливості абсолютного порозуміння між спорідненими душами, з усіма неймовірними обставинами її написання (як відомо, Леся створила цей шедевр за одну ніч біля ліжка вмираючого коханого, білоруса Сергія Мержинського). А мо’, все-таки трохи легшу для школярів «Бояриню»?..

Дорога до Лесі

Перше прочитання «Боярині» (а її надрукували у 80-х роках, за часів так званої перебудови, проголошеної Михайлом Горбачовим, кілька українських видавництв одночасно) нагадувало вибух. Десятиліттями приховуваний від читача твір, слухняно ігнорований офіційним літературознавством. Нам роками втовкмачували, що Леся Українка – великий друг робітників (читай – російського пролетаріату), а тут тобі – московська неволя, трагічна історія українця-колаборанта (йдеться про добу Руїни, 60-ті роки ХVІІ ст.), козака Степана, який змінює козацький жупан на боярське вбрання заради начебто високої місії – служити цареві, щоб допомагати Україні, сповнити присягу, дану ще його батьком, однак його місія в Москві зазнає краху: він втрачає кохану дружину Оксану, яка помирає через ностальгію, втрачає себе самого. «“Бояриня” – не “маленька п’єса про зраду”, куди більшою мірою вона – про неможливість лицарства в умовах несвободи», – констатує відома письменниця і дослідниця української літератури Оксана Забужко, яка у своїй праці “NOTR DAME D’UKRAINE: Українка в конфлікті міфологій” (К.: Факт, 2007. –640 с.) прочитує Лесю у середньовічному лицарському дискурсі (і не тільки, дехто небезпідставно стверждує, що Українчина творчість для Забужко – метатекст, що його вона піддає усім можливим інтерпретаціям). Чомусь ні на мить не сумніваюся, що в домашній бібліотеці Надії Кузьмівни (чи іншої вчительки, схожої на неї, тільки вже нашої сучасниці) неодмінно стояла б на полиці ця прецікава книжка.
Як і монографія «Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації» Віри Агеєвої (К.: Либідь, 1999. – 264 с. ) чи «У Вавилонському полоні: Теми національної та соціальної неволі у драматургії Лесі Українки» Лариси Масенко (К.: Соняшник, 2002. – 152 с.). Три дослідниці – три різних інструментарії, три відмінні інтерпретації, кожна з яких по-своєму допомагає читачеві долати те саме «сходження на вершину» (що його, втім, неможливо здійснити без вчитування передовсім у Лесині рядки). Ще одне унікальне видання, яке може стати доброю підмогою і вченим-лесезнавцям, і вчителям-викладачам, і просто вдумливому читачеві, вийшло з друку у київському видавництві «Комора» у 2016, 2017, 2018-му роках, це перший непроскрибований епістолярій письменниці «Леся Українка. Листи», що вмістився в три томи (упорядник – Валентина Прокіп (Савчук)), засвідчивши неймовірну ерудицію, шляхетність, «грандіозні літературні замисли» авторки, її готовність відстоювати національне питання. Ось тільки одна цитата з листа до Михайла Павлика, де Леся говорить, що українець робить однаковий компроміс, коли пишеться підданим чи то Росії, чи Австрії: «Мені Петеребург так само чужий, як і Відень, і я зовсім не вважаю того подданства до Росії за національну ознаку, а швидше за національне нещастя».
Зважаючи на оснащеність сучасної школи комп’ютерною технікою, гадаю, моя уявна вчителька могла б запропонувати учням до перегляду фільм «Іду до тебе», створений 1971 року Миколою Мащенком за сценарієм Івана Драча (історія стосунків Лесі Українки та Сергія Мержинського), або ж якусь із телеверсій драматичних поем: чи то «Камінний господар» з Богданом Ступкою і Адою Роговцевою та Антоніною Лефтій у головних ролях, а чи «На полі крові. Аkeldama”, зняту Ярославом Лупієм на Одеській кіностудії.

Аристократи духу…

Що ще мав би дізнатися сучасний школяр на сумлінно підготовленому уроці? Про те, як у дусі національного патріотизму, поваги до віковічних народних звичаїв виховувала своїх шістьох талановитих дітей Олена Пчілка. Як Леся з дитинства все схоплювала на льоту: читати навчилася в чотирирічному віці, в шестирічному – майстерно вишивала, в дев’ять років написала першого вірша, в 19 – створила підручник «Стародавня історія східних народів». Була режисером домашніх вистав. Могла стати видатною піаністкою, якби не туберкульоз кісток – хвороба, з якою вона стоїчно боролася ледь не все життя. Це все знав і радянський школяр. А ось чого він не відав і що можуть – і повинні – розповісти йому нинішні вчителі.
У травні 1920 року Олена Пчілка організувала в Гадячі Шевченківське свято. Радянський чинуша категорично заборонив його проводити. Тоді вона в його присутності підійшла до бюста Шевченка і огорнула його жовто-блакитним прапором. Її заарештували. Свідки згадували, що сімдесятирічну сиву жінку прив’язали до коня і так вели до помешкання ЧК. Завдяки селянам, які її добре знали і заступились за неї, Ольгу Петрівну відпустили. 1920 року після тяжкого потрясіння, спричиненого арештом у більшовицькому Гадячі, Олена Пчілка покинула рідне гніздо, перебравшись до Могилева-Подільського, де мешкала зі своєю родиною наймолодша дочка Ізидора. Про цей епізод розповідає харківська краєзнавиця Анна Столярова в насиченому цікавими фактами нарисі «Репресовані родичі Лесі Українки», що його вмістила газета «Слово Просвіти» в 2–5-му числах цього року. Вдруге Олену Пчілку чекісти прийшли арештувати в 1930 році в Києві, пише Анна Столярова, їй було вже 80 літ, вона хворіла й не могла ходити, а в карателів не було транспорту, щоб відвезти її до в’язниці, тому її залишили під домашнім арештом. За десять днів після цієї ночі, 4 жовтня 1930 року, Лесиної матері не стало. Ховали Олену Пчілку на Байковому кладовищі, стояла абсолютна тиша, бо промови були заборонені. Її ім’я на тривалий час опинилося в забутті.

… і духовні покручі

Про злочинно байдуже ставлення радвлади до родинного гнізда Драгоманових-Косачів на Полтавщині йдеться у нарисі київської музеєзнавиці Олександри Шалагінової «Про що шепоче Зелений Гай», вміщеному в науковому збірнику «Олена Пчілка і Гадяч» (К., 2010. – 95 с.). Зелений Гай, хутір на околиці Гадяча, улюблене місце відпочинку Лесі Українки, де побували безліч видатних діячів української культури, почали нищити відразу після жовтневого перевороту 1917 року. «Хто і за що так жорстоко помстився Олені Пчілці? Селяни? Ні, вони ще довго зберігали добру пам’ять про письменницю. <…> річ тут не в “народному гніві” проти “поміщиків” Косачів. Колись Олена Пчілка найняла місцевого чоловіка Киряченка пофарбувати дах на будинку в Зеленому Гаю. А що він виконав доручену роботу недбало, то вона змусила його переробити. Після революції цей чоловік став комісаром міськради в Гадячі. І не забув тої “образи”. За його розпорядженням і почали рубати знамениті столітні дуби на обійсті Зеленого Гаю, хоч униз по течії Псла ліс стояв темною стіною і в разі господарської потреби можна було рубати там. <…> Сімдесятирічна письменниця поїхала до Києва й дістала документ, який забороняв самовільне вирубування. Але і це не врятувало пам’ятних дерев. А трохи згодом міськрада Гадяча продала на знос і будинок у Зеленому Гаю. Сталося це на початку 1920-х, коли рідня Лесі Українки назавжди залишила родове гніздо і виїхала з Гадяча». 1921 року Олена Пчілка повернулася в Гадяч разом із донькою Ізидорою, щоб забрати особисті речі й документи, але їй не дозволили.

«… Вона ніколи не примирилася б з владою у новітній країні неволі»

У нарисі А. Столярової згадано ще один показовий епізод. Лесині сестри Ольга Косач-Кривинюк (це її перу належить «Хронологія життя і творчості Лесі Українки», видана у США і заборонена в радянській Україні) та Ізидора Косач-Борисова (поневірялася в сталінських таборах і гестапівській в’язниці) мали той же несхитний, безкомпромісний характер, що і їхня мати та сестра. Коли радянський фронт наблизився до Києва, обидві емігрували на Захід. Свого часу вони відмовилися передати в радянські музеї листи письменниці: «Вона перевернулась би в домовині від такого брудного хамського втручання в її душу. Вони її ще комуністкою зроблять, тоді як вона була такою затятою націоналісткою. Листування і документи збережемо до інших часів». Пізніше Ізидора, відповідаючи на питання, якою була б Лесина доля, якби вона жила за більшовиків, сказала: «Відповідь знає кожний, хто читав Лесині твори. Чесна і послідовна, вона ніколи не примирилася б з владою у новітній країні неволі».
У царські часи Лесю Українку арештовували, поміщали під «негласний надзор». Відомий факт конфіскації 12-ї книжки «Літературно-наукового вісника» через уміщену в ній поему «На полі крові», редактора тоді притягнули до судової відповідальності. Царська цензура забороняла її драматичні поеми за непошану до церковних традицій, а радянська – за релігійність (про це писав Сергій Єфремов). І тим, і тим Леся Українка була невгодна. І ті, й інші прочитували її надто поверхово. Своєю творчістю вона випереджала час. За висловом Ліни Костенко, «сучасникам не вистачило духовних діоптрій, щоб осягнути велич цього поета». Чи можемо ми сказати про себе нинішніх, що нам це вдалося?..

Тетяна ДЕНИСКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий