ОСЬ і дочекався зимових канікул, з радістю думав п’ятикласник Василько. Як добре, що позавчора випав щедрий, пухнастий, білий-білий сніг. Він укрив усе довкола: землю, сади, ліс за селом, віти дерев…
Хлопчик захоплено дивився у вікно на цей напрочуд сонячний, морозний ранок, де все іскрилося міріадами сріблястих сніжинок і тішило його зір. Василько й досі перебував під глибоким враженням від вірша про журавлика, який напередодні ввечері читав йому дідусь у районній газеті. Її в родині любили всі – і дідусь, і бабуся, і мама.
– Без нашої районки я, мов той вітрильник без вітрил, – часто казав дідусь.
Особливо шкода стало Василькові журавлика, який не зміг відлетіти у вирій через пошкоджене крило. Нещасний птах навіть снився йому вночі – наче кликав на допомогу.
А що, як сьогодні сходити до болота, повз яке протікає їхня невеличка річечка, – подумав хлопчик, – може, там і зимує той бідолаха?
І ось після сніданку, з дозволу дідуся й бабусі, Василько разом зі своїм найкращим другом, однокласником Артемком, упевнено рушили до болотяного масиву, густо зарослого очеретом. Від хрещенського морозцю весело поскрипував сніг, легко дихалося… Ось уже й зарості верболозу, а далі – очерети, очерети, розлогі верби у красивих снігових шапках, зеленокорі осики, статечні старі явори…
Хлоп’ята зупинилися, перевели подих, і Василько, глибоко вдихнувши повітря, тричі вигукнув:
– Журавлику! Журавлику! Журавлику!
Вони прислухалися – і, о диво, з підвітряного боку, там, де було невеличке озерце, донеслося слабеньке:
– Курли… курли…
Вражені почутим, Василько й Артемко широко розкрили очі й розгублено дивилися один на одного, не в змозі вимовити жодного слова. Нарешті, опанувавши себе, вони рушили до озерця. Льодовий панцир на болоті був досить міцним. Аж ось – біля незамерзлого джерельця, під молодою вільхою, на промерзлій болотяній купині стояв знесилений молодий журавлик і дивився в їхній бік.
– Буслику, буслику, іди до нас! Ми тебе не скривдимо, врятуємо, любенький! – лагідно промовляв Василько. – Зігріємо, нагодуємо…
Трохи повагавшись, журавлик таки попрямував до хлопця. Василько, розчулившись, обережно взяв птаха на руки, погладив по голівці.
– У нього провисає ліве крило, – мовив Артемко. – Ти, друже Васильку, тримай його обережно… Бачиш, у журавлика на очах сльози. Він плаче, певно, від радості, що ми його знайшли й урятували.
– І по праву журавлик твій, – додав Артемко. – Бо саме до твоїх рук він пішов.
Радості Василька не було меж. Обережно крокуючи, він ніс у своїх обіймах урятованого птаха. Щойно хлоп’ята зайшли на Василькове подвір’я, як побачили й почули бабусю, яка, звівши очі до неба, повторювала:
– Ой, люди добрі, хто ж тепер у цілому світі мене переконає, що чудес не буває?! Вони є! Вони є! Вони є!
Журавлика поселили у просторій, теплій літній кухні, нагодували несолоним м’ясним фаршем, напоїли теплою свіжою водою. Птах швидко освоївся. А коли з роботи повернулася Василькова мама – медик, завідувачка сільського фельдшерсько-акушерського пункту, – вона ретельно оглянула журавлика й сказала:
– Будемо лікувати. Птах виснажений, але крило поправимо.
На сімейній раді журавликові дали ім’я Курлик – і воно всім припало до душі.
Наступного ранку на зв’язок із родиною вийшов Васильків тато, який уже третій рік захищає рідну Україну від ворога. Майстер на всі руки, автомеханік, він відновлює військову техніку. Василько схвильовано й радісно розповів йому про журавлика, якого вони з другом урятували із замерзлого болота. Тато пообіцяв обов’язково розповісти цю історію побратимам і щиро подякував синові за благородний вчинок.
Минав час. Турбота, людська увага й тепло сердець сприяли одужанню Курлика. Він дедалі частіше розправляв ліве крило, а вся родина любила й пестила його. Журавлик полюбив прогулянки з Васильком і Артемком, особливо відвідини болота та струмочка.
Навесні Курлик радо зустрічав журавлині ключі, що поверталися з півдня до рідних країв. Він високо підіймав голівку зі своїм червоним дзьобом і вітав родичів. Улітку на озерці ловив пуголовків і дрібну рибку, охоче смакував ними, набирався сил, міцнів і помітно підростав. А Василько не відходив від свого підопічного ні на крок – був йому вірним другом і опорою всієї родини.
І ось настала тепла, рання осінь. Курлик усе частіше поглядав у небо, прислухався, курликав, поводився неспокійно… Вічний поклик предків кликав його у вирій – до теплих заморських країв, щоб там перезимувати й знову повернутися до неньки України.
Коли над Васильковим селом пролітав ключ перших журавлів, Курлик приєднався до нього. Уся родина вийшла проводжати свого улюбленця.
– Щасливого лету, Курлику, – схвильовано мовив Василько.
– Теплої зимівлі й повертайся навесні. Я чекатиму тебе, мій дорогий друже!
Євген НІКОЛЕНКО,
літератор, заслужений працівник культури України, почесний член Національної спілки журналістів України, лауреат літературно-мистецьких премій.