Левко Рись – вірний син Гетьманщини святої

Левко Рись – вірний син Гетьманщини святої

“У боротьбі за волю своєї батьківщини України я втратив усе, до хати включно. З господаря я став наймитом на чужині. Але я не нарікаю й не відчуваю приниження, навпаки, – душа моя звернена з подякою до Всевишнього, що примістив мене в земному перебуванні до хороброї й у суті своїй непоборної української нації”.
Ці рядки написав Левко Денисович Рись, учасник визвольних змагань українського народу початку ХХ століття, один з тих полтавців, котрі, опинившись в еміграції, не припинили своєї боротьби за вільну Україну і залишили неоціненної ваги свідчення про спротив українців окупантам-москалям та їхнім полигачам, про голодомори, влаштовані для винищення нашого народу, а головне – своїм словом і своєю громадською діяльністю кликали до боротьби і молодше покоління українців.

Ніколи не забуду тих почуттів, які викликало у мене читання книги спогадів Левка Рися (свої твори він видавав під псевдонімом Л. Р. Суслик) “Криваві сторінки з неписаних літописів: козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти московського комунізму”, яка була видана в Англії 1956 року, а на Батьківшину автора потрапила після відновлення Незалежності України. Річ у тім, що моє невелике, але горде духом козацьке село Загрунівка Зіньківського району у 1920-ті роки дало Україні отамана Максима Мандика, давало прихисток повстанцям із загону Леонтія Христового (навіть перед останнім своїм боєм отаман з побратимами переховувався у клуні мого прадіда Матвія Назаренка). Я знала ще школяркою, що Мандик – не бандит, а борець проти влади “комбєдства”, яку нав’язали своїми багнетами москалі-більшовики. Слово “комбєди” у нас у селі і в 1950-60-ті роки було лайкою, його вимовляли зі зневагою, нагороджуючи ним пияків та ледарів, що не вміли господарювати на землі. Я ходила до школи з внуком отамана Мандика Анатолієм, чемним совісним хлопцем, знала отаманову доньку Марію Максимівну, яку всі називали Мандичкою, – теж добру, гарну тітоньку. Такі нащадки не могли вирости в родині бандита. І мені дуже хотілося дізнатися, яким він був, Максим Мандик, що його спонукало стати на шлях жертовної боротьби. Відповідь знайшла у згаданій книзі Суслика, де отаман Мандик постає свідомим борцем з московськими нищителями українського ладу і звичаю. Це потім підтвердять і інші дослідники.
* * *
Такою ж свідомою людиною, що увібрала дух “святої Гетьманщини”, був і Левко Рись. Народився Левко (Леонтій) Рись 16 червня 1901 року на хуторі Недільківщина поблизу Зінькова в родині заможного козака-хлібороба. У книгах Л. Р. Суслика знаходимо цікаві штрихи, що характеризують дух козацько-хуторянської Полтавщини початку ХХ століття.
“Мій батько зберігав прадідівський козацький самопал й рік-річно на Водохрещення, коли священик спускав у воду хрест, стріляв з нього, віддаючи салют Богові в подяку за збереження козацьких родів і рідних традицій. І батько мій мав особисту волю й господарство”, – пише він у “Кривавих сторінках…” А про матір розповідає, що вона завжди шила синам святочні козацькі строї. Мати благословила Левка в петлюрівське військо, коли в Зінькові ненадовго встановилася влада Директорії. А потім прийшли більшовики, і “незабаром було оголошено, що всі ті, що мають на своїй голові “оселедці” (чуби), повинні йти до голярні й поголити голови”. Повернулися з тої голярні козаки із закривавленими головами, бо козацькі чуби навмисне доручили стинати учням перукаря, не давши їм нічого, окрім тупих бритв.
Книги Л. Р. Суслика рясніють зафіксованими цікавими моментами дискусій тих часів. Ось, наприклад, виступає Галай, радить не йти за облудними і брехливими гаслами більшовиків, “бо може статися так, що волики ваші поїдуть, а ви залишитесь з батогами, й тими батогами будуть вас ще й стьобати”. Так і вийшло…
Фрагмент іншої розмови, про більшовицького агітатора:
– А не казав, ким будуть ті рівні й слободні?
– А Господь милосердний знає. Либонь жебраками…
* * *
На жаль, сьогодні знову перед нами стоїть те саме завдання, яке стояло і перед поколінням Левка Рися: “вигнати з України загарбника нашого добра лацюгу-москаля”. Левко був у повстанських загонах Масюти і Христового, на підпільній роботі, рятував заможних селян-земляків, забезпечуючи їх бланками з печатками, де можна було написати, що пред’явник – незаможник. 1930 року був заарештований і карався-мучився майже два з половиною роки у полтавському тюрпозі, а потім – на будівництві Біломорканалу. На щастя, не загинув там. У “Кривавих сторінках…” він залишив докладні свідчення про ті ленінсько-сталінські катівні.
Ясна річ, у роки Другої світової війни перед таким “ворогом народу” відкривалися два шляхи: або залишитися на рідній землі і бути знищеним “визволителями”, або їхати на Захід. Левко Рись спочатку опиняється в Німеччині, а 1948 року – у Великій Британії. Гетьманець за переконаннями, він очолює один з куренів Українського вільного козацтва, 17 років викладає в українській суботній школі у місті Редінгу. Член Союзу українців Британії. Друкує статті в українській еміграційній пресі Німеччини, Англії, США, Канади, бере участь у церковному житті, видає власним коштом книги та брошури, головна ідея яких – віра у визволення рідного народу з московських кайданів: “…хіба з останнім українцем буде остаточно зліквідований спротив поневоленню нашого народу”.
У книзі “Він має задуху”, виданій 1961 року, Л. Р. Суслик писав: “Українцям – народові, вихованому на ідеалістичних засадах любові до своєї землі, традицій, власности, – ленінізм тяжко дався взнаки. Учні Леніна… послідовно спрямовують заходи соввлади та комуністичної партії на винародовлення України”.
* * *
Кривавою, геноцидною сторінкою того винародовлення був Голодомор 1932–1933 років, і Левко Рись виконав свій обов’язок громадянина, українця “святої Гетьманщини”, зафіксувавши факти народовбивства, які сталися в його рідних краях. Немовля ссало груди померлої від голоду матері, а голова райвиконкому роздавив це дитя колесами свого фаетона… Отруювання пацієнтів, знеможених від голоду, у зіньківській лікарні… Катування і ув’язнення за два зірвані колоски або закопування живим у землю прямо на полі… Випадки людоїдства… “Таким фактам Західний Світ звичайно не вірить. А не вірить тому, що не розуміє суті московської жорстокости, а ми, українці, терпимо цю жорстокість дуже давно, ба від Батурина ще”, – констатує Л. Р. Суслик.
* * *
Мені, хоча й народженій уже після голодоморів, ці факти ятрять душу ще й тому, що жертвами геноциду українського народу стали і троє моїх рідних. Восени 1932 року померла від голоду моя бабуся по матері Анастасія Назаренко (у дівоцтві Курган) – на тому ж прадідовому обійсті над лугом, де знаходили прихисток повстанці Христового. Померла разом з немовлятком Фанашечкою, сестричкою моєї тоді дворічної мами. А мама Марійка Назаренко врятувалася дивом. Навесні 1933-го голодні діти бігали в луг, рвали там молоді пагони рогозу й очерету (їх у нас називали шпичаками) і їли. Марійка, народжена у вересні 1930 року, була ще надто маленькою, щоб її вже уражений голодом шлуночок перетравив таку грубу їжу. Животик розбух, почався кривавий пронос, випав задок – точна ознака того, що дитині три чисниці до смерті. Хтось повідомив про ту біду моїй прабабусі, маминій бабусі Марії Курган на прізвисько Берегова, справжній берегині нашого роду. Вона десь дістала пригорщу вівса, зварила киселику, прибігла з хутора Сулими в Загрунівку, напоїла тим киселиком Марійку – і шлуночок запрацював. Ось так – жменька вівса могла врятувати людське життя! Та тільки “комбєди”, очолювані кремлівською главкомбєдою, не залишали українцям навіть тої жменьки…
Отак Голодомор 1932–1933 років забрав двох моїх рідних по лінії матері, а Голодомор 1947 року – свекра Анатолія Іларіоновича Антиповича, талановитого педагога, якого безбожна влада гнала по всій Україні як ворога народу – аякже, син священика та ще й сказав щось негативне про колгоспи! Волинь, Вінниччина, Запоріжжя, Чернігівщина… Сестра мого чоловіка Юрія Антиповича Майя Копач у книзі “Минуле завжди з нами. Нотатки остарбайтера” розповідала, як 1933 року на Запоріжжі вона і сестра Галя на дорозі намагалися відшукати в пилюзі зернятка з яблук і груш, промивали їх і їли. Все скінчилося дизентерією, та якось вижили. А батька костомаха із серпом і молотом таки доконала – уже в селі Гнилуші на Чернігівщині зупинилося ослаблене голодом 1947 року серце Анатолія Іларіоновича Антиповича…
Тоді хліб у колгоспах вигрібали до зернини, щоб мільйонами тонн дарувати “соціалістичному табору” для підтримання встановлених там московськими окупантами комуністичних режимів. Так, 1946 року у Румунію відвезли 350 тисяч тонн зерна, наступного року в Чехо-Словаччину – 600 тисяч тонн. Берлін 1946 року одержав 969 тисяч тонн, полякам за два роки подарували 900 тисяч тонн зерна. На кожного померлого від голоду у 1946–1947 роках українця була б тонна-дві збіжжя, і не гинули б носії українського ладу й звичаю мільйонами.
* * *
…Брошура “Сумні спогади: 1933 рік на Полтавщині” тоненька об’ємом, але цінна як фактичним матеріалом, так і думками автора, який розмірковує не лише над бузувірством московських карателів, але й над причинами “поблажливості” політиків європейських держав та США до кремлівських душогубів. І тут мимоволі виникають паралелі із сьогоденням, з Орбанами і Земанами, готовими за срібняки від кремлівського диявола продати всі ідеали демократії, принципи світового порядку, не виконувати угод, не бачити присутності російських військ на Донбасі і т. д. Читаємо у “Сумних спогадах”: “Захід, “щасливий” і задоволений версальським “миром”, не помічав української нації, яку знову загарбав московський ведмідь, як і не помічав того спротиву, який чинив український нарід своєму поневолювачу”.
Автор переконаний, що збереження російської тюрми народів становить загрозу всьому світові. Українцям і сто років тому, і сьогодні випало стояти на блок-постах Свободи, захищаючи не лише свою землю, а й цілу Європу від підступів кремлівського сатани. Тож дуже актуально звучать слова Левка Рися зі вступу до “Сумних спогадів”: “Світ може наблизитися до справжнього миру і свободи лише тоді, коли в Києві буде переможно піднесений тризуб Великого Князя Володимира як емблема Незалежної Української Держави, взагалі як символ Волі на сході Европи”.
* * *
Господь дав Левкові Денисовичу довгого віку, і він дожив до відновлення Незалежності України, коли здійснилася його заповітна мрія. Листувався з видатним літературознавцем, краєзнавцем, дослідником творчості письменників діаспори полтавцем Петром Ротачем, який вмістив довідкову статтю про нескореного земляка у біобібліографічному довіднику “Розвіяні по чужині. Полтавці на еміграції”.
Помер козак Левко Рись 13 травня 1997 року в Редінгу. А його публіцистика і сьогодні з нами – на фронтах боротьби за Волю України, проти путінської імперії зла, яка увібрала і законсервувала все найгірше від Росії царської і більшовицької. І образи борців за Незалежну Українську Державу, про яких він розповів, надихають і нас бути гідними синами святої Гетьманщини.
“Наш клич має бути – всі на боротьбу за Богом благословенні права людини, за особисту свободу, за Волю Батьківщини – України!” – такий заповіт залишив нам зіньківський козак Левко Рись, застерігаючи від “вбивчого фермента партійности і братоненависництва”, бо ж “без єдности ми Визвольного іспиту не складемо”.
Дай же Боже якомога більшій кількості українців дослухатися до цих застережень, і тоді нація наша складе той Визвольний іспит, який зробить її непереможною, захищеною від усіх геноцидних підступів кремлівських виплодків диявола!..

Ганна АНТИПОВИЧ
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий