Лицарі свободи

Лицарі свободи

Уже вшосте вшановує Україна подвиг учасників Революції Гідності, згадуючи Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя на Майдані, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи європейське майбутнє рідної країни.

…Неможливо забути ті дні. Почалося все з мирного протесту студентської молоді в листопаді-грудні 2013 року через те, що політичне керівництво країни на чолі з Януковичем, настраханим Москвою, не підписало у Вільнюсі Угоду про асоційоване членство України в ЄС, хоча цю подію наближали кілька українських урядів. Коли влада почала пресувати протестувальників (30 листопада студентів побили), до них приєдналися люди зрілого й старшого віку. Піднявся весь Київ. Групами й поодинці до столиці вирушали пасіонарії з усіх кінців країни.
Протистояння загострювалося. Перемовини з посілим крісло президента «проффесором»-шапкокрадом, любителем стрибків по пеньках і боягузом, травмованим звичайним курячим яйцем, не принесли мирного врегулювання: він не міг адекватно реагувати на те, що відбувалося. Страх утратити награбоване та позбутися прихильності кремлівської кліки підштовхнув антиукраїнський режим Януковича до насильницьких дій проти беззбройних людей, почалися розстріли протестувальників.
Першими загинули під час протистоянь на вулиці Грушевського боєць 3-ї сотні Самооборони, українець вірменського походження, спортсмен, який мріяв стати артистом,
21-річний Сергій Нігоян, білоруський активіст Євромайдану, член Самооборони, член УНА–УНСО, журналіст, 26-річний Михайло Жизнєвський і українець, «Турківський прапороносець», 46-річний Роман Сеник.
Це сталося 22 січня. Сергія вбито на вулиці Грушевського о шостій ранку. Він прибув на Майдан із села Березнуватівки на Дніпропетровщині. Навчався у фізкультурному коледжі. Був єдиним сином у вірменській родині, яка перебралася в Україну, рятуючись від війни в Нагірному Карабаху. Україна запам’ятала цього юнака з чорною густою бородою і очима, наче з вірменської ікони, живим, коли він на барикадах читав напам’ять уривок із Шевченкової поеми «Кавказ»: «Борітеся – поборете! / Вам бог помагає! / За вас правда, за вас слава / І воля святая!». А ще цей хлопець казав: «Може, я і наївний. Але вважаю, що зло не повинне перемагати».
Михайло, який захоплювався історією, міфологією, лицарським рухом, ходив до православної церкви і навіть виношував наміри після служби у війську піти служити в монастир, мав загострене почуття справедливості. Захоплювався страйкболом (командна гра, наближена до реальних бойових дій, походить із Японії). Любив журналістику, був позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина». Любив рідну Білорусь, але вважав, що в Україні йому жити та працювати легше. Емігрувавши з Білорусі, мешкав на Донбасі, в Києві, останнім часом винаймав квартиру в Білій Церкві. Улюбленою Михайловою піснею була «Пливе кача по Тисині». Безжальна куля вцілила в юнакове серце близько дев’ятої ранку. Відспівували «Воїна світла» в Михайлівському соборі в день його народження.
Роман Сеник народився в селі Наконечне Друге на Яворівщині, у восьмирічному віці він відзначився тим, що порятував з крижаної води маленьку дівчинку, яка каталася на санчатах і впала в річку. 1989 року першим підняв український національний прапор у своєму селі. Служив миротворцем у контингенті Миротворчих сил ООН, мав бойові нагороди. У містечку Турка на Львівщині, де він мешкав останні 15 років (працював оператором на автозаправній станції), його знали як чесну, чуйну, працьовиту людину, завжди готову прийти на допомогу ближньому. Входив до 29-ї Бойківської сотні Самооборони Майдану, не мав жодної зброї, тільки повсякчас носив із собою національний прапор із написом «Турка», через що його й прозвали «Турківським прапороносцем». З початку подій на Майдані приїздив до Києва тричі. Заявляв, що вийшов на Майдан за свій народ від імені своєї родини. Напередодні придбав квиток, щоб поїхати на перепочинок додому, та 22 січня, коли він стояв із прапором на передовій, його тяжко поранено: снайпер прострілив легеню і плече бронебійною кулею спеціального призначення. Романа кілька разів оперували, проте врятувати відважного галичанина не вдалося, і вранці 25 січня він помер у лікарні, не приходячи до тями.
Та апогею розстріли активістів Майдану досягли саме 20 лютого 2014 року: того дня силові підрозділи режиму Януковича розстріляли на вулиці Інститутській близько ста протестувальників. А скільки ще стали інвалідами, зникли безвісти! Не виключено, що серед беркутівців були снайпери і з неукраїнським громадянством. «В Україні не громадянська війна, якщо під такою мати на увазі війну однієї частини народу проти іншої. Ми бачимо війну української влади проти власного народу», – заявив тоді депутат Європарламенту з Польщі Яцек Саріуш-Вольський. Того ж дня, пізнього вечора, Верховна Рада ухвалила постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Частина можновладців, які ще не зовсім утратили сумління, заявили про перехід на бік народу. День 20 лютого став переломним у ході подій Революції Гідності.
Є в жалобному списку загиблих Героїв Майдану і патріоти-полтавці. Прапороносця дев’ятої сотні Самооборони Майдану, кременчуцького підприємця Ігоря Сердюка вбили неподалік Маріїнського парку пострілом в обличчя. Він перебував на Майдані майже два місяці, час від часу повертаючись до рідного міста, щоб провідати дружину й маленьку доньку. Загинув 18 лютого. Під час жорстокого розгону мирної демонстрації в Маріїнському парку силовики відкрили вогонь по неозброєних людях. Десятки вбитих, десятки поранених… Ігор із побратимами відступили під натиском силовиків до рогу вулиці Інститутської і Кріпосного провулка й почали зводити барикаду. Дерев’яні щити – уся їхня зброя. Почалася атака, Ігор був у першій шерензі…
Андрій Черненко родом із села Слободо-Петрівка Гребінківського району загинув теж 18 лютого – від кулі снайпера. За освітою інженер-технолог, працював автоелектриком на станції технічного обслуговування в Києві, пізніше – у посольстві України в Нідерландах. З Будинку профспілок його з проникаючим вогнепальним пораненням доставили до лікарні, де він помер. Поховали героя в рідному селі. На той час його маленькій донечці Яні сповнилося всього сім місяців…
Петро Ганжа з селища Білики Кобеляцького району під час подій під Верховною Радою України отримав опіки бронхів і легень чадним газом, від чого помер.
Кращі з кращих, цвіт нації. Вони відвернули перетворення України в колонію, заплативши за це найдорожчим – життям. Серце кров’ю обливається, коли думаєш, скільки світла й добра вони могли ще принести в цей непростий для України час. Скільки тепла й любові могли подарувати своїм рідним. Пізніше Президент Петро Порошенко посмертно присвоїть 104-м Героям Небесної Сотні звання Героя України.
До речі, символічний вислів «Небесна Сотня» належить нашій землячці, уродженці Великобагачанського краю, поетесі Тетяні Домашенко, яка нині мешкає у Вишневому під Києвом. На презентації своєї книжки «Небесна Сотня Воїнів Майдану» в Полтаві, в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. П. Котляревського, взимку 2015 року вона поділилася спогадом про це, а журналістка Ганна Дениско розповіла у своїй книжці «Про що гомонить Соборний майдан»: «21 лютого на Майдані ми прощалися з полеглими побратимами. Звучить мелодія “Пливе кача по Тисині”… Серце рветься від туги… Несуть труни з нашими героями. Оголошують: воїни такої-то сотні, воїни сотні такої… Раптом немов струмом мене пробило: “Боже, людоньки, та це ж уже Небесна Сотня! Небесна Сотня воїнів Христа з мечем Архистратига Михаїла…” Так на Майдані народилися перші рядки, а вдома до третьої ночі написала весь вірш».
Героїзм Небесної Сотні надихав хлопців, які героїчно захищали Донецький аеропорт, які полягли в Іловайському котлі, які виводили судно «Черкаси» з окупованого Криму… Він і сьогодні надихає-мотивує наших вояків, які самовіддано захищають Україну від зазіхань хижого північного сусіда на Донбасі. А тоді… Тоді пливли над Майданом домовини, вкриті синьо-жовтими стягами, і болем невимовним пронизувала чулі душі лемківська народна пісня «Пливе кача по Тисині», яку й сьогодні не можна слухати без сліз. Тоді ми ще не знали, що невдовзі Росія загарбає Крим і почнеться російсько-українська війна на сході країни, яка забиратиме молоді життя уже не в десятків чи сотні героїв – гинутимуть тисячі.
Господи, огорни їхні душі Своєю милостивою ласкою. Герої не вмирають. Слава Героям! Вічна їм пам’ять! Ми в неоплатному боргу перед тими, хто віддав за нас своє життя. Перед їхніми матерями і їхніми дітьми. На жаль, у людей коротка пам’ять. Історія любить повторюватися: знову хтось вірить, що агресора можна замирити, схиливши перед ним голову й коліна. Великий то гріх – жити так, ніби не було їхньої жертви. Неможливо змиритися з політикою розмивання цінностей, створених Майданом.
Одна з таких цінностей – зародження громадянського суспільства. І нехай ці паростки ще не такі сильні, як нам хотілося б, але тільки громадянське суспільство, а не псевдоеліта, тільки воно зможе змінити ситуацію в постколоніальній Україні. Від олігархів очікувати добра не доводиться, їхні інтереси – гроші, бізнес, чхати їм на проблеми простої людини. І знову на порядок денний виходить питання: чи зможе влада стати союзником, а не ворогом, громадянському суспільству – цій найактивнішій, найкритичніше мислячій, пасіонарній спільноті, яка не боїться йти на майдани, коли цього вимагає ситуація, хоча й перебуває в меншості?

Підготувала Тетяна ОЛЕКСАНДРЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий