Літературний музей у Мануйлівці: сьогодні й завтра

Село Мануйлівка, що в Козельщинському районі, відразу зачаровує красою річки Псел, лісів, гаїв, навіть чагарників, які немовби охороняють чистоту річкових вод та її мешканців. Приїздом письменника тут уже давно нікого не здивуєш, бо в недалекі шістдесяті-сімдесяті роки вони їхали в Мануйлівку звідусіль, щоб вшанувати пам’ять пролетарського письменника Максима Горького. Тодішня влада вибрала для цього не його день народження (16 березня), а більш прийнятну для багатотисячного пошанування на сільському майдані пору року – 18 червня, коли закінчився його земний шлях.
Ще в 1938 році тут і музейну кімнату відкрили, де досить детально розповідалося, що Максим Горький приїздив у Мануйлівку аж двічі – в 1897 (з 10 травня по 23 жовтня) і 1900 роках, тут написав низку творів, а ще в сільському театрі ставив п’єси українських драматургів, навіть син Максим у подружжя Пєшкових (справжнє прізвище письменника) тут народився. Вперше запросила до Мануйлівки «друга всіх пролетарів світу» небідна місцева поміщиця О. А. Орловська, яка познайомилася з Максимом Горьким в Алупці, де той лікував легені. Цілющий клімат Мануйлівки, доступність і дешевизна найкращих продуктів харчування без сумніву сприяли його оздоровленню. У листі до Антона Чехова 1900 року Максим Горький писав: «Хорошо в этой Мануйловке, очень хорошо. Тихо, мирно, немножко грустно… Все-таки хохлы – славный народ, мягкий, вежливый, я очень их люблю…»
Отож мануйлівці вже тоді були для російського письменника «хохлами», і чи не став цей, на перший погляд, побутовий вислів початком різко негативного ставлення до української мови, коли в 1928 році Максим Горький уже говорив тільки про «искусственный язик» и «наречие», а український письменник Володимир Винниченко звернувся до Буревісника революції із листом, якого у Мануйлівському музеї немає.
Спонукала Володимира Винниченка до написання «Одвертого листа до М. Горького» розповідь членів родини М. С. Грушевського про незгоду О. М. Пєшкова дати дозвіл на переклад його творів української мовою. 31 травня 1928 року Володимир Кирилович занотував у щоденнику: «Побачення з Грушевськими… Підтвердження про шовіністично-імперіялістичні позиції Горького в українському питанні. Єфремов від Академії наук звернувся до Горького за дозволом перекласти його твори на українську мову. Горький відповів, що він уважає українську мову за «искусственный язык» і не хоче підтримувати його. Тому дозволу не дає на переклад. Таким чином лист його до руських письменників, де він, Горький, називав українську мову «наречием», – підтверджується. Отже, можна писати йому «привітання».
А тепер – рядки із листа: «Громадянине Горькій, у Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а «нарєчіє». Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного? Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.
А тим часом, громадянине Горькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, громадянине М. Горькій, що ви вважаєте українську мову за «нарєчіє». Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку – від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не зі страху за українську мову пишу я до Вас оцього одвертого листа, а з цікавості до того громадського явища, що Ви його викрили одним невинним слівцем «нарєчіє».
В цьому слові, громадянине Горькій, – цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце «Малоросія» служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріально і духовно. Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Горькій! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком, як і Ви, формулював його: «Никакого украинского языка не было, нет и быть не может». А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько, як Ви) видання на українській мові будь-яких літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою».
Із 1939 року музей російського письменника в Мануйлівці став державним, а в 1961-му збудовано нове, навіть помпезне, приміщення музею, де в п’яти кімнатах (чи залах) представлено його життєвий і творчий шлях. От, наприклад, у четвертому розповідається про численні поїздки Максима Горького в кінці двадцятих років по СРСР, його зустрічі з трудящими на новобудовах соціалізму, згадується також написання книжок «По Союзу Советов», і «Рассказы о героях». Звісно, про їх зміст, а особливо ідейне спрямування, не говориться нічого, мабуть, щоб не порушити красивої легенди про основоположника соціалістичного реалізму. Думаю, варто сьогодні нагадати, що один із нарисів згаданої збірки мав назву «Соловки», де з пафосом розповідалося, як радянські чекісти організували перевиховання злісних злочинців (не тільки кримінальних), тому треба говорити про їх досвід «как о достижении, которое имеет глубочайшую социально-педагогическую ценность».
Скажемо відразу, що творча спадщина Максима Горького величезна й неоднорідна, яку ніхто не збирається заперечувати, однак музейні акценти мають носити насамперед об’єктивний, правдивий характер, що відповідає науковим дослідженням сьогодення.
Нещодавно районна газета «Козельщинські вісті» повідомила, що в березні цього року в музеї відзначили аж два ювілеї: «…перший – 150-річчя від дня народження Максима Горького (О. М. Пєшкова), видатного письменника світового масштабу, якого доля пов’язала з припсільським мальовничим селом Мануйлівкою. Другий ювілей – 80-річчя Мануйлівського літературно-меморіального музею О. М. Горького, заснованого на честь 70-річчя письменника у 1938 році. До речі, такий заклад – єдиний в Україні і має статус державного».
Далі говориться, що для Максима Горького усе ж таки залишається місце як в історії українського народу, так і в його літературі. Думається, що таке твердження дещо перебільшене, бо до історії української літератури Максим Горький має таке ж відношення, як і десятки інших зарубіжних письменників, які певний час проживали в Україні або своєю творчістю пов’язані з українською культурою.
Однак погоджуємося із тим, що музей у селі справді унікальний, бо його експозиція аж у п’яти залах відтворює життя й діяльність Максима Горького, а приводом до цього стало не таке вже й тривале його перебування в Мануйлівці.
До того Мануйлівка стала рідною для багатьох українських письменників, а особливо зріднився з нею Григір Тютюнник, адже він упродовж двадцяти років приїздив сюди на живописний Лелечий куток, де народилася його дружина Людмила Василівна, де мешкала її мати, вчителька місцевої школи Віра Дмитрівна Корецька. Саме в Мануйлівці Григір Тютюнник написав багато художніх творів, звідси найбільше написано листів, чимало щоденникових записів, тут знаходив літературні образи. Вчителька української мови та літератури Ніна Леонтіївна Данько з міста Кременчука відшукала серед мешканців села десятки прототипів літературних героїв і досить переконливо розповіла про це в краєзнавчому нарисі «Григір Тютюнник і Мануйлівка».
Процитуємо тільки один запис Григора Тютюнника: «Побачив з гори (у Мануйлівці було се). Тополі в степу, – цілу гребінку з тополь і так було потім… А вночі снилась вся Україна… Образ України здавна й по сьогодні.
Господи…
Сон».
У листі Григора Тютюнника до перекладача Ніні Дангулової читаємо: «І ось я знову в милій моїй Мануйлівці, коло Псла-ріки, кращої за яку немає жодної ріки в світі та й на інших планетах інших галактик!
Боже мій, як тут усе пахне! Земля, трава, дерева, хліба молоді, вода у криницях, навіть мій велосипед, мій перпетуум-мобіле, не технікою пахне, а Мануйлівкою! А бузки!.. Навіть найпохмуріший, який лише може бути, жонофоб, удихнувши його пахощі, подумає: «Не завадило б закохатися». Ось який тут бузок».
У Мануйлівку до Григора Тютюнника приїздили письменники: майбутній Шевчеківський лауреат Феодосій Роговий із села Устимівка Глобинського району, Петро Засенко із Києва, Іван Маценко з Кременчука.
Тепер тут справжня літературно-меморіальна садиба, адже Ніна Леонтіївна сама обладнала музейну кімнату, де Григір Тютюнник мешкав улітку, зібрала його книжки, фотографії, побутові речі, а найголовніше те, що частина архіву Григора Тютюнника теж зберігається у Мануйлівці й має неабияку цінність. За цими архівними джерелами вже опубліковано раніше невідомі літературні твори Григора Тютюнника, його листування.
Козельщинська земля рідною стала й для Олеся Гончара, бо в Бреусівці тодішнього Бригадирівського району (з 26 квітня 1933 року перейменовано на Козельщинський) у 1933 році він закінчив семирічну школу, потім два роки працював у районній газеті «Розгорнутим фронтом», а після закінчення Харківського газетного технікуму в 1937-му працював учителем у Мануйлівській школі.
Родом із Мануйлівки випускник місцевої школи 1953 року, вчений-мовознавець, доктор філологічних наук, професор, багатолітній завідувач кафедри української мови Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, член Національної спілки письменників України Володимир Калашник, а ще він – товариш Г. Тютюнника студентських літ, автор багатьох поетичних присвят. Неподалік, в селі Юрки, 4 грудня 1897 року народився Шевченківський лауреат Андрій Головко. Першим директором Мануйлівського музею Максима Горького був письменник Олесь Юренко, товариш Олеся Гончара по спільній роботі в районній газеті, тут народився і виріс учений-літературознавець Федір Попов. Село Винники – місце народження Юрія Сліпка, що був репресований у 1935 році, однак після десятилітнього ув’язнення знайшов у собі мужність повернутися до творчості, видати в шістдесяті роки дві поетичні збірки – «Пролог до пісні» й «Зелена симфонія».
У цьому селі 13 квітня 1952 року народився Олександр Міщенко (Олесь Воля), випускник Бреусівської школи, журналіст, письменник, який насамперед відомий книгою «Мор», де записані свідчення тисяч полтавців про Голодомор 1932–1933 років. Його «Щоденник. Сорок років. 1969–2009» – автобіографічна сповідь, де рідний край – духовна, світоглядна, публіцистична, документальна домінанта.
Мануйлівка – це село з рідкісною літературною атмосферою, адже тут відпочивав і творив Остап Вишня, а на щорічні літературні читання, присвячені Максиму Горькому, приїздили Павло Тичина, Олесь Гончар, Юрій Яновський, Дмитро Косарик, Андрій Малишко, Євген Гуцало, письменники з Полтави й Кременчука.
Тому хотілося, щоб названі письменницькі імена й літературні події стали основою для створення літературно-краєзнавчого музею обласного рівня, де, звичайно ж, залишиться розповідь про перебування Максима Горького в полтавському краї, як і багаторічна історія літературного музею, що вісімдесят років носить його ім’я. Думаю, що й мешканці Мануйлівки раді будуть екскурсійним і туристичним відвідинам їхнього неповторного краю, який здавна багатий красою природи й людської душі.

Олексій НЕЖИВИЙ
Письменник, доктор філологічних
наук, професор

Поділися:
  • 9
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    9
    Shares

Добавить комментарий